Інтерв’ю з психологом та сімейним терапевтом Маріанною Лапіною з Кам’янського

Війна змінила поведінку не лише дорослих, а й дітей, які натомість із дорослими переживають нинішній воєнний час, щодня бачать війну в новинах. Як правильно пояснити дітям, що таке війна, виття сирен, тривожні зведення з фронтів? Як заспокоїти у хвилини небезпеки? Чи треба виховувати у них ненависть до загарбників? На ці та інші питання журналіст “Кстати” попрохав відповісти психолога та сімейного терапевта Маріанну Лапіну.

Говоріть про війну лише правду

За словами Маріанни Лапіної, дітям треба говорити правду про війну. Наприклад, зрозуміло пояснювати, що таке сигнал повітряної тривоги, не вигадувати небилиць.

– Я чула, що дорослі говорили дітям про сирени – що це величезний велетень так кричить, і від нього треба ховатися, – розповідає М.Лапіна.

– Треба говорити дітям правду: що сирена – це небезпечно, що треба обов’язково йти в укриття. І головне – самим туди піти. Приклад навести. Якщо ж батькам з якихось причин треба піти та залишити дітей одних, обов’язково треба обговорити їхню поведінку у разі небезпеки, будь-яких непередбачених ситуацій. Потрібно пояснювати їм, що таке безпека. Що чим далі від того місця, де стріляють, то безпечніше. Що немає нічого поганого у тому, що ми боїмося – це нормально. Але ми все робимо для того, щоб було безпечно.

За її словами, найважливіше, коли настає небезпека, дітям потрібно допомогти зорієнтуватися у ситуації. Бути поруч у полі зору. Із батьками дітям спокійніше. Батьки мають знати, що діти реагують на їхній стан. Особливо діти. Батьки в тривозі – і вони більше боятимуться. Батьки в паніці та жаху – і діти будуть у паніці та жаху. Причому, неважливо, де знаходишся. Тому треба намагатися дотримуватися спокою. У жодному разі не можна кричати на дитину, казати, що нам і так важко, а тут ще ти зі своїми питаннями! У такому разі дитина ще більше лякається. Коли сигнал тривоги припиняється, треба обов’язково сказати дитині, що небезпека минула.

Не лякайте дітей без причини

За словами М.Лапіної, розповідаючи дітям про війну, не треба лякати їх без причини. Діти не дурніші за дорослих. Вони, якщо й не розуміють усього, то відчувають. Тож зайвий раз лякати їх не треба. Так, дитяча психіка лабільніша (рухлива), краще пристосовується, адаптується. Але дітям складніше заспокоюватись, ніж дорослим. Тому треба стежити за тим, що вони дивляться та слухають.

– Дітям до 3 років, якщо вони не бачили війну і нічого про неї не знають, краще не розповідати ні про війну, ні про російську пропаганду, – каже М. Лапіна. – Дітям від 5 до 7 років можна говорити про війну, що прийшли погані люди, хочуть захопити нашу країну, але ми захищаємось і їм не здамося. Можна розповідати про це у вигляді історій чи казок. Наприклад, що злі вовки напали на добрих зайчиків. Але ті успішно захищалися та прогнали вовків. А старшим дітям можна говорити, що велика країна напала на нашу країну, почала кидати бомби, стріляти. А ми боронимося. І обов’язково переможемо ворога. Завжди треба казати, що ми обов’язково переможемо! Якщо дитина ставить питання на тему війни, треба обов’язково на них відповідати, доступно і зрозуміло, щоб вона могла зрозуміти і переварити те, що відбувається. І взагалі, дітям треба давати можливість залишатися дітьми – нехай читають свої улюблені книги, дивляться улюблені фільми та передачі, слухають музику. У ситуації, якщо батько пішов до армії, а мати змушена виїхати з дитиною навіть за кордон – це теж треба пояснити. Або, наприклад, поїхали друзі чи сусіди, дитина засумувала. Потрібно обов’язково поговорити з ним, допомогти впоратися з цим сумом, сказати, що це ненадовго. Що батьки завжди з ним допоможуть, підтримають. І не обіцяти те, що ви не зможете зробити.

Вчіть дітей пишатися своєю країною

М.Лапіній часто доводиться спілкуватися з дітьми переселенців, які приїхали із зони активних бойових дій, і знають про війну не з чуток, а особисто пережили і бомбардування, і обстріли, і втечу з окупованих територій.

– Я розмовляла з дітьми з Маріуполя. Які по 2-3 тижні у підвалах, під бомбардуванням сиділи, – розповідає психолог. – Так вони казали, що хоч і було страшно, вони все одно намагалися там грати, чимось зайняти себе. Батьків намагалися підтримувати. І всі вони дуже мріють повернутись додому, незважаючи на пережите. Ці діти, на відміну наших, місцевих, мало плачуть, мало кажуть, стають тихими. – Якщо чують якісь схожі на вибухи чи постріли звуки – лякаються чи завмирають. Долоні в них пітніють. Злість до російських окупантів у них є, але це, як правило, ненадовго. Вони не мислять так масштабно, як ми.

Чи потрібно виховувати у дітей ненависть до російських окупантів? Маріанна Лапіна вважає, що не слід навчати дітей ненавидіти когось. Краще вчити захищати себе, пишатися своєю країною, оточуючими людьми. Це найкраща зброя.