З історії Кам’янського: чому Дніпродзержинськ – не Хмельницький, і до чого ж тут Брежнєв

В останні місяці в соцмережах Кам’янського з’явилося чимало фотографій Дніпродзержинська часів 70-80-х років минулого століття, такий собі екскурс в історію нашого міста.
Зрозуміло, що багато городян коментують ці фотографії з ностальгією – справді, в СРСР було не лише негативне, у чому нас сьогодні палко переконує офіційна пропаганда, а й дещо позитивне. Все-таки будувалися будинки, лікарні, школи та стадіони, медицина та освіта були безкоштовними, люди жили з упевненістю у завтрашньому дні. На іншій шальці терезів – тотальний дефіцит, всевладдя та зловживання партноменклатури та КДБ, відсутність демократії та гласності. Далі міркувати не будемо – адже в нас зараз декомунізація, десовєтизація та дерусифікація, раптом нас звинуватять в антиукраїнській агітації. Але привернув увагу коментар користувача соцмереж Олександра Мосейчука, який, швидше за все, жив у ті роки у Хмельницькому.
«Не забувайте, що ваше місто було батьківщиною “дорогого і палко коханого Леоніда Ілліча”. – А тому грошей на його розбудову під час того “розвиненого соціалізму” виділялося чимало. Дніпродзержинськ – то був не “якийсь Хмельницький”… – Хмельницький і тоді був не меншим за населенням містом за ваше, але грошей з бюджету на його розбудову стільки не виділяли, як на Дніпродзержинськ. – Хмельницький тоді навіть за постачанням належав до 2-ї категорії, тоді як Дніпродзержинськ – до 1-ї…», – пише пан Мосейчук.
Що ж, ми вирішили згадати, чим тодішній Дніпродзержинськ відрізнявся від Хмельницького і чи справді саме Леонід Брежнєв так сильно дбав про свою малу батьківщину, що жили ми якось краще за інших.
Спочатку про Брежнєва. Справді, заперечувати те що, що Генсек особливу увагу приділяв своєму рідному місту – безглуздо. Швидше за все, цікавився він життям Дніпродзержинська та його розвитком. Взяти хоча б той факт, що саме він свого часу “дав добро” на забудову Лівого берега. І це зрозуміло – будь-який політик, який досяг вершин у своїй кар’єрі, мимохіть чи мимоволі допомагатиме своїй малій батьківщині, так уже повелося, і не лише в СРСР.
А тепер давайте спробуємо відволіктися від Брежнєва та вивчимо – який внесок Дніпродзержинська у розвиток Радянського Союзу, і яку ціну ми та наші діди-батьки за це платили. Не секрет, що наше місто було найбільшим промисловим центром, причому в масштабах усієї тогочасної величезної країни. У нас працювали такі промислові гіганти, як ДМК, «Азот», Придніпровський хімічний завод, десятки менших підприємств. Продукція, вироблена у Дніпродзержинську, експортувалася до 32(!) країн світу. Скажіть, чи міг так похвалитися Хмельницький?
Тепер про оборонну індустрію, куди ж без неї на той час. З ДМК зрозуміло, що військові завжди охоче брали металопрокат для будівництва своїх об’єктів. На Азоті вироблялися компоненти для рідкого ракетного палива – пам’ятаєте рудий дим з труб, так звані лисячі хвости? З ПХЗ взагалі особлива історія, саме там проводилося збагачення уранових руд, основного компонента для ядерної зброї. Під Дніпродзержинськом, у Таромському, був величезний склад уранової руди, так звана «База С». Старші люди пам’ятають, що Дніпродзержинськ тоді був «закритим» містом, іноземців до нього не пускали. Виняток був хіба що для чехів, які дружили з ДМК, а також для японців та французів, які допомагали у будівництві комплексу «Великий аміак» на «Азоті», на згадку про них залишився дев’ятиповерхівка на вулиці Затишній (колишня Беспалова) на Соцмісті. Та що там іноземці – навіть потяги з курортів Криму та Кавказу проходили через наше місто виключно у темну пору доби, щоб звести до мінімуму можливість візуального та спектрального аналізу території Дніпродзержинська з вікон вагонів.
А тепер про те, чим платили дніпродзержинці за такий промислово-оборонний комплекс у місті. Це – екологія. У житлових масивах біля ДМК не можна було навіть вивісити сушитися білизну – вона миттєво ставала рудою через аглопил, через численні труби, що димляться, в центрі міста часом було просто важко дихати. «Азот» постійно «нагороджував» місто «ароматами» своїх викидів, а на Соцмісто щоранку опускався справжнісінький смог, що забиває легені і ріже очі. Погано пахло і від двох коксохімічних заводів. Щодо ПХЗ знову – особлива розмова. Люди десятиліттями отримували величезні дози радіації, навіть не підозрюючи про це. А на березі річки Дніпро були влаштовані сховища ядерних відходів, мільйони тонн найнебезпечніших речовин зберігалися майже просто неба! Наприкінці 90-х, уже в епоху незалежності, сюди приїжджали експерти, в тому числі й закордонні, тому вони назвали наші місця «другим Чорнобилем». Рясно порошив і цементний завод. Ми вже не говоримо про техногенні аварії, які траплялися на міських заводах та забирали життя дніпродзержинців.
Наслідки було видно, хоча офіційна радянська пропаганда про них мовчала. Це численні захворювання, у тому числі найтяжчі, передчасні смерті, хвороби дітей. Тоді навіть ходив зовсім невеселий жарт: «Дніпродзержинськ – вічно молоде місто, яке вічно сміється. Вічно молоде, тому що до старості ніхто не доживає, а вічно сміється – якщо вітер із заводів дме на правий берег, сміється лівий, якщо дме на лівий – сміється правий». І з приводу Брежнєва – багато дніпродзержинців лають Ілліча на чому світ стоїть: мовляв, що він своїм землякам таку «газову камеру» чи «крематорій» влаштував, невже не шкода своїх? Отак ми й жили.
Здається, тепер зрозуміло, чому Дніпродзержинськ постачався продуктами та товарами по 1-й, найкращій категорії, а Хмельницький – по 2-й. Якщо вже Дніпродзержинськ не підгодовувати, хто ж тоді на країну працюватиме?
До речі, вже на початку 2000-х років в Україні з’ясували про внесок кожного регіону в економіку країни. Так от, Дніпропетровщина, у тому числі й Дніпродзержинськ, були серед донорів, тобто тих, хто наповнює держбюджет, а Хмельницька область – серед реципієнтів, тобто тих, хто отримує від країни більше, ніж віддає.
Тож давайте не будемо про те, кому за Брежнєва жилося краще, а кому гірше…