Жах в Олімпійському містечку

Рівно 50 років тому, 5 серпня 1972 року, у столиці Баварії, де проходили літні Олімпійські ігри, сталася масштабна трагедія, що увійшла в історію, як «Мюнхенська різанина» (Munich massacre). Підсумком кривавої драми, що тривала майже добу, яку людство спостерігало практично в прямому ефірі, стала загибель 17 осіб. Це 11 членів ізраїльської олімпійської збірної (4 тренери, 5 спортсменів та двоє суддів), німецький поліцейський, а також 5 терористів, учасників екстремістської палестинської організації «Чорний вересень». Троє терористів, що вижили, були заарештовані, але незабаром опинилися на волі. Принаймні двоє з них згодом було вбито Моссадом під час спецоперації відплати «Гнів божий».
Слід зазначити, що з самого початку трагічних подій їх супроводжує димова завіса недомовок, суперечливих свідчень і брехні, яка не сильно розвіялася за минулі півстоліття. І головне з багатьох питань, відповідей на які не існує: як взагалі, цей жахливий теракт, про підготовку якого наперед знали спецслужби провідних країн – ЦРУ, КДБ, Штазі, Моссад, БНД, став можливим?
Із цього приводу існує чимало теорій змови, але вистачає і простих пояснень – це поєднання низки негативних факторів, неготовність до такого сценарію організаторів ігор, кричуща некомпетентність німецьких спецслужб, необґрунтована самовпевненість, що межує зі злочинною недбалістю…

Тінь третього Рейху
Можна говорити і про важливе підґрунтя, пов’язане з нацизмом і третім Рейхом. Від закінчення Другої світової Мюнхенську олімпіаду відокремлює 27 років. Начебто чимало. Але з іншого боку, з часу розпаду СРСР уже минуло на 5 років більше, а привиди минулого матеріалізувалися у вигляді обшарпаного, але все ще смертоносного молоху війни, що останнім зусиллям намагається стягнути з собою на цвинтар історії сусідні країни.
Тож пам’ять про похмурі картини минулого у багатьох була ще свіжа, і Мюнхенська олімпіада неминуче сприймалася крізь шаблони Берлінської олімпіади. Тоді, 1936 року нацисти вжили надзвичайних заходів безпеки. Всюди можна було бачити чорні мундири есесівців. Гестапо заздалегідь заарештувало тисячі людей, які підозрювалися в нелояльності до режиму.
Організатори ХХ Олімпіади намагалися спрацювати на контрасті. Західна Німеччина хотіла використовувати Ігри для демонстрації відкритості, доброї волі та миролюбності. Коли федеральному канцлеру Віллі Брандту, автору нової східної політики, який два роки раніше підписав у Москві договір про визнання повоєнних кордонів у Європі, запропонували посилити заходи безпеки на іграх, він заявив: «Я не дозволю зіпсувати Ігри світу»!
Щоб виключити асоціацію з темним нацистським минулим, дві тисячі охоронців одягли в яскраву уніформу та озброїли одними… переговорними пристроями. Головною проблемою вони вважали безквитків та туристів, які перебрали знаменитого баварського пива.
І це – у період бурхливої ​​активізації у Німеччині як своїх екстремістів – від РАФ до неонацистських угруповань, і заїжджих; незважаючи на численні попередження різних джерел про теракти, що готуються!

Білі капелюхи
У принципі, мети було досягнуто. Мюнхенська Олімпіада перетворилася на суцільне свято, феєрію, наповнену музикою та вуличними виставами. Бажаючі легко проникали в Олімпійське село. Після нічних пригод спортсмени легко долали двометрову дротяну огорожу. Про ліберальність охорони олімпійського села, розповів одесит Яків Железняк, олімпійський чемпіон зі стрільби. «До трагічних подій Олімпіада у Мюнхені була суцільним святом. Німці не приховували, що хочуть остаточно реабілітуватись за Другу світову війну. Щоб не створювати ворожої атмосфери, поліції не дозволялося знаходитися на території села. За порядком стежили неозброєні охоронці, які виглядали не як правоохоронці, а як учасники свята – білі штани, яскраво-блакитні піджаки та білі капелюхи. Через пропускні пункти стороннім проникнути було легко. Ми й самі цим грішили: проводили до села колег та тренерів, які приїхали до складу туристичних груп. Вони сідали до нас в автобус, ми на в’їзді показували кілька перепусток, і всіх пропускали».
Цілих десять днів здавалося, що Олімпійський спорт справді об’єднує країни та народи, долає політичні та національні бар’єри. Конфронтація між Заходом та Сходом на якийсь час залишилася за межами олімпійського Мюнхена. Глядачі однаково захоплювалися рекордами радянських спортсменів Ольги Корбут, Валерія Борзова та американця Марка Спіца…

Гірке пробудження

На світанку одинадцятого дня чудові ілюзії розтанули, як дим. 5 вересня 1972 року о четвертій ранку вісім палестинців у спортивних костюмах із рюкзаками, набитими зброєю – радянськими автоматами АКМ, пістолетами ТТ та бельгійськими гранатами, підійшли до Олімпійського села. По дорозі вони зустріли групу американських і канадських спортсменів, і в атмосфері спортивного братства, що панувала, молоді люди допомагали один одному перелізти через паркан.
Чемно подякувавши несподіваним помічникам, терористи попрямували до будинку, де розмістили ізраїльську делегацію. Потрібну адресу знайшли легко. Керівник групи Ісса та його помічник Тоні кілька років прожили у Німеччині, і зуміли влаштуватися на роботу в Олімпійському селі.
У розпорядженні терористів були дублікати ключі. Спочатку вони зіткнулися із суддею борцівського турніру Йосефом Гутфройндом. Він зчинив тривогу, розбудивши товаришів, і спробував блокувати двері. На допомогу йому поспішив суддя Моше Вайнберг, поранений у сутичці з терористами. Під загрозою зброї його змусили показати інші квартири, де мешкали ізраїльтяни. Вайнберг вирішив схитрувати, повівши бойовиків туди, де жили борці та штангісти. Він розраховував, що зуміють дати терористам відсіч, але спортсменів застигли сплячими.

Вайнберг продовжив чинити опір, і в сутичці був застрелений. Загинув та штангіст Йозеф Романо. 9 заручників, що залишилися, бойовики пов’язали, зріблене тіло Романо залишили на підлозі у вигляді залякування. Труп Вайнберга викинули через передні двері, щоби продемонструвати свою рішучість.
Терористи вимагали до полудня звільнити з ізраїльських в’язниць і відправити до Єгипту 234 палестинці, і двох німецьких «колег» з в’язниць ФРН – Андреаса Баадера та Ульріку Майнхоф, лідерів екстремістської РАФ («Фракція Червоної Армії»), погрожуючи.
Прем’єр-міністр Ізраїлю Голда Меїр, киянка з народження, категорично відмовилася виконувати вимоги терористів. Вона виходила з офіційної позиції держави, що будь-які поступки терористам породжують новий терор, що Ізраїль має покладатися лише на свою військову силу. Цю силу – загін спецназу під командуванням Ехуда Барака, майбутнього прем’єр-міністра країни, Меїр просила уряд ФРН прийняти та дозволити провести операцію зі звільнення заручників. Німці відкинули цю пропозицію, явно переоцінивши свої можливості.

Чи є у вас план, гер Геншер?
У системі внутрішньої безпеки ФРН антитерористичних служб просто не існувало. Звільняти заручників доручили поліцейським, які не мали ні досвіду, ні відповідної підготовки, ні спеціального екіпірування. Кризовий штаб, який очолив міністр внутрішніх справ Ганс Дітріх Геншер, розпочав із переговорів. До них залучили членів єгипетської та інших арабських делегацій. Бойовикам пропонували гроші, заміну ізраїльських олімпійців на високопоставлених німецьких чиновників, аби не допустити повторення масових розстрілів євреїв на німецькій землі, але отримали відмову. Вдалося лише відстрочити термін ультиматуму на кілька годин.
Не маючи готових сценаріїв протистояння терористам поліцейські на ходу вигадували способи порятунку заручників. Жоден із трьох поспіхом задуманих варіантів – пустити газ через вентиляцію; відправити поліцейських, переодягнених кухарями; спробувати проникнути в будинок через димарі – не було реалізовано, ситуація розвивалася хаотично та непередбачено.
А терористи мали змогу докладно стежити за діями поліції в режимі он-лайн по радіо та телебаченню. О 18.00 вони змінили вимоги, вимагаючи літака для вильоту із заручниками до Каїра. Влада ФРН це пообіцяла на увазі, хоча уряд Єгипту не погодився прийняти терористів. Вирішили знешкодити їх на військовому аеродромі у Фюрстенфельдбруку, доставивши із заручниками на гелікоптерах.

Але й ця операція була чистою імпровізацією. Як головна «забійна сила» виставили… п’ять снайперів, які були звичайними поліцейськими, які трохи частіше колег відвідували тир. Вони не мали ні касок, ні бронежилетів, ні оптичних прицілів, не кажучи про прилади нічного бачення. Навіть рацій їм не видали! Поспіхом вибрали позиції так, що й двоє снайперів опинилися у сліпій зоні. Вести прицільний вогонь могли лише троє стрільців. При тому, що терористів було майже втричі більше – вісім, а за всіма правилами на одну мету має бути не менше двох стрільців.

Ми рахуємо до п’яти…
До речі, німецька сторона до останнього була певна, що бойовиків – п’ять. Ця помилка зіграла фатальну роль. За всієї знаменитої німецької педантичності їх ніхто не спромігся перерахувати, ні під час переговорів, ні при посадці у гелікоптери. Згодом прокурори спитали шефа мюнхенської поліції Шрайбера, чому він за цілий день не перейнявся кількістю терористів? Відповідь багато в чому пояснює, чому операцію було приречено на провал: «Я був упевнений, що хтось інший порахував їх»…
О 22.30 два вертольоти із заручниками та загарбниками приземлилися на полі. У літаку «Боїнг-727» їх мали зустріти поліцейські, переодягнені в пілотів. Проте за кілька хвилин до появи гостей, «спецназівці» ретирувалися, розмірковуючи, що тягатися з одними пістолетами з фанатиками, озброєними автоматами та гранатами, та ще й у літаку з повними баками – якось не комільфо…
Щойно двоє терористів, посланих на розвідку, виявили, що в літаку нікого немає, вони зрозуміли, що це пастка і побігли назад до вертольотів із заручниками, кількість яких збільшилася за рахунок пілотів. Наразі поліція відкрила вогонь. «Здавалося, що у німецької сторони просто не витримали нерви, що вони хотіли якнайшвидше закінчити цю історію. Вони не зробили мінімальних зусиль, щоб урятувати життя людей. Навіть коли почалася стрілянина, ніхто нікуди не рухався, а просто сидів у укритті та стріляв. Це був справжній хаос», – розповів присутній там Цві Замир, начальник Моссад.
Справді, назвати те, що відбувалося, продуманою операцією неможливо. Це була безладна перестрілка у найкращих традиціях вестернів. Поліція планувала використовувати броньовані машини, щоби під їх прикриттям підібратися до бойовиків. Але шість бронемашин… застрягли у пробці. Вони з’явилися лише близько опівночі через годину після початку перестрілки. Прибуття важкої техніки лише погіршило ситуацію. Бойовики вирішили, що їх розстріляють із кулеметів, відкрили вогонь по заручниках, потім підірвали вертольоти гранатами.
У ході бою п’ятьох терористів застрелили, троє захопили. Загинув поліцейський снайпер, ще одного стрільця та пілота підстрелили свої ж, решті вертолітників вдалося втекти. З ізраїльських заручників ніхто не вижив, більшість тіл були сильно обгорілими. Машини швидкої допомоги з’явилися на злітній смузі лише за годину після закінчення стрілянини. Як показало розтин, штангіст Давид Бергер помер не від ран, а від отруєння чадним газом, мав шанс вижити, з’явися медики раніше…

Games must go on!
Кричучий непрофесіоналізм влади виявився і в комунікації з громадськістю. Після опівночі, коли стрілянина ще йшла повним ходом, журналістам навіщось оголосили, що операція пройшла успішно, заручників врятовано. Те саме передали ізраїльській владі, сім’ям заручників, членам МОК. Агентство Рейтер передало радісну новину: «Взяті до заручників ізраїльтяни звільнено». Страшна правда стала відома до третьої години ночі. О 3.17 Рейтер випустило термінове повідомлення: «Усі ізраїльтяни, взяті арабськими бойовиками в заручники, мертві».

Серед загиблих ізраїльтян були колишні радянські громадяни. 24-річний уродженець Риги Еліезер Халфін займався вільною боротьбою з 10 років. До Ізраїлю емігрував 1969 року, продовжив успішну спортивну кар’єру. Уродженцю Мінська Марку Славіну було лише 18. У 1971 році він став чемпіоном СРСР серед юніорів із греко-римської боротьби. До Ізраїлю Марк переїхав із рідними за лічені місяці до трагедії, навесні 1972 року, і одразу отримав місце в олімпійській збірній. Тяжкоатлет Зеєв Фрідман народився 1944 року в Прокоп’євську, Кемеровській обл. 51-річний тренер з боротьби Яків Шпрінгер пережив Голокост, брав участь у повстанні у Варшавському гетто.
Але збірна СРСР, команди Польщі та НДР не з’явилася на жалобну церемонію, що відбулася 6 вересня на Олімпійському стадіоні. Арабські делегації відмовилися приспустити прапори на згадку про загиблих. Після поминальної служби члени збірної Ізраїлю відмовилися від участі в Іграх і покинули Мюнхен. Так само вчинили команди Єгипту, Філіппін, Алжиру та окремі спортсмени різних країн.
Багато учасників ігор та спортивні чиновники виступали за дострокове закриття ігор, але голова МОК Ейвері Брендедж, який свого часу активно відстоював проведення Олімпіади 1936 року в Берліні, наполяг на продовженні змагань: The games must go on! Ігри продовжилися, принісши СРСР 50 золотих медалей та перемогу у командному заліку. США посіли друге місце із 33 злотими медалями, команда НДР виграла третє місце, з великим відривом випередивши збірну ФРН.

Гнів Божий

Тіла загиблих терористів були на вимогу Каддафі відправлені до Лівії, де їх поховали як героїв із військовими почестями. Терористи, які вижили, провели у в’язниці всього пару місяців. Німецька влада звільнила їх у листопаді, коли було викрадено літак компанії «Lufthansa» у Бейруті. Терористи вимагали видачі «мюнхенських колег» і тих доставили до Загреба. Згодом з’явилася версія, що викрадення було «договірною грою» палестинців з німецьким урядом. ФАТХ отримав своїх «героїв», а Німеччина – обіцянка, що на її території не влаштовуватимуть теракти. Підтвердженням версії вважається те, що у викраденому літаку, що вміщає 150 пасажирів, летіло лише 14 людей, і серед них не було ні жінок, ні дітей.
Після цього Ізраїль вирішив взяти відплату у свої руки. Операція «Гнів Божий» була покликана вистежити та знищити всіх, хто мав відношення до підготовки терактів. Протягом 20 років спецслужби Ізраїлю знищили більшість організаторів та виконавців теракту у Мюнхені. Лише його ідеологу та організатору Абу Дауду вдалося вижити після кількох замахів, 2010 р. він помер від хвороби у віці 73 років.
Після трагедії у Мюнхені у багатьох країнах почалося створення спеціальних сил боротьби з тероризмом. У ФРН створили GSG-9, США – загін «Дельта»; у Франції – спецпідрозділ GIGN, у СРСР – групу «Альфа» у структурі КДБ. Остання забезпечувала безпеку Московської Олімпіади 1980 року, але велику популярність їй принесли операції швидше за терористичний, ніж антитерористичний характер. Наприклад, захоплення президентського палацу в Кабулі та вбивство афганського лідера Аміна, штурм Вільнюського телецентру та ін.