Ірина Гатун: «Успіх вистав «Чорного квадрату», на мій погляд, у відкритості і у справжньості». Фото

21 вересня о 18:00 на Новій сцені Театру (колишній ПК ім. Горького)  творче об’єднання “Чорний квадрат” представляє гостро сімейну трагікомедію «ЛІВОРУЧ ВІД РОЗЛУКИ, НА ПІВНІЧ ВІД ТЕБЕ», головну роль в якій виконує актриса Ірина Гатун, відома за участю у «Жіночому кварталі». Напередодні цих гастролей актриса дала нашому виданню ексклюзивне інтерв’ю.
– Ірино, скажіть, Вам більше до вподоби, коли Вас називають зіркою «Чорного квадрату», чи зіркою «Жіночого кварталу»? І чи проявляються у Вас якісь симптоми «зіркової хвороби»?
– Мені не подобається в принципі слово «зірка» стосовно до людей, до акторів. Зірка – це те, що знаходиться на небі. Це те, до чого ми не можемо долетіти, це те, чого ми не можемо дістати. А мене «дістати» можна. Повірте. Тому ніяка я не «зірка» і «зіркою» себе не вважаю. Чи є в мене якась «зіркова хвороба»? Про це мають судити мої колеги, друзі, глядачі. Але якось я своєму художньому керівнику Анатолію Миколайовичу Нєйолову сказала: «Якщо Ви помітите за мною оці «повороти хвостом», то беріть палку і дайте мені по…. спідниці, щоб я й забула звідки у мене ноги ростуть». Але до палки поки що не доходило. Тому я вважаю, що «зіркової хвороби» в мене немає. Та й не буде вже. Нема з чого.
– Як Ви вважаєте, у чому секрет успіху вистав «Чорного квадрату»? Невже глядачів приваблює те, що на афішах вистави є позначка «18+»?
– Позначка «18+» завжди привертала увагу глядачів. Але на своїх афішах ми розміщуємо її не для того, щоб привернути увагу, не для того, щоб заманити глядачів, а для того, щоб попередити їх, бо в нас є деякі дуже відверті моменти. І, звісно, ми маємо нести відповідальність перед людьми, яких запрошуємо до себе на вистави. Бо якщо на виставу до нас, наприклад, прийде дитинка дванадцяти років, то вийде із залу вона значно дорослішою (посміхається). А успіх вистав «Чорного квадрату», на мій погляд, у відкритості і у справжньості. І це працює. Працює у тому числі і на «сарафанне радіо». Люди, яким сподобались наші вистави, діляться враженнями із близькими і таким чином роблять нам позитивну рекламу. А потім ще й приходять повторно.

– Як Ви взагалі відноситесь до «дорослого гумору»? І як не перейти межу між дійсно тонким гумором на грані фолу і відвертою вульгарністю?
– Я не знаю. Я не покажу вам на сцені цю рисочку, цю межу. Я вважаю, що з одного боку це залежить від вихованості, а з другого боку – від особистої вільності людини. Тому що у одного якесь слово чи  дія можуть викликати відразу, а хтось інший скаже: «Так тут нічого такого немає, тут все нормально». Тільки дивлячись на реакцію глядачів можна побачити і зрозуміти, чи це вульгарно, чи це – просто смішно. Якщо чесно, інколи можливо і мені буває за деякі моменти у наших виставах трішечки соромненько. Проте ми маємо лише одне життя і тому тільки від нас залежить наскільки ми відкриваємось. Але ми в театрі точно не несемо нічого поганого і «розвратного».

– Коли Вам запропонували описати себе одним словом, то Ви назвали себе «Бомбапушкаракета». Невже Ви дійсно така «вібухонебезпечна»? І чи не відлякує це від Вас чоловіків? 
– Я зараз згадую коли вперше почула це слово… Виходячи з театрального залу я побачила жіночку і було видно що вона дуже хвилювалася й не могла підібрати слів. І перше, що вона тоді «витулила», це й було якраз це слово. Проте на даний момент нічого мене з цим словом не зв’язує. Коли нам дали зрозуміти, що воно таке ті бомби, пушки та ракети…. Після цього я не хочу, щоб це хоч якось зі мною пов’язувалось.  Чи не відлякує це чоловіків? (замислюється) Зараз інші пріоритети. Якщо ви, чоловіки боїтеся, то їдьте за кордон. А якщо не боїтеся – то ви на передовій.

– Чи є у Вас якісь комплекси і як Ви з ними боретесь?
– Я, наприклад, багато читаю психологічної літератури. Треба зрозуміти, що комплекси – це не «сумний моментік». Комплекси є у всіх. Розуміння, як боротись з ними, приходить з досвідом. Але всі ми смертні і повинні знати, чому віддаватись, на що витрачати свій час, а на що можна глянути простіше, легше, веселіше.
– У анотації до вистави «Ліворуч від розлуки, на північ від тебе» сказано, що вона дасть відповіді на багато самих несподіваних питань, у тому числі «Як любити так, щоб не зробити боляче». Невже в одній виставі дійсно можна отримати відповідь на таке глобальне питання?
– Там дається відповідь на це питання через історію двох людей. Але масштабність цієї історії кожен глядач, якщо в нього є відкрите серце, гарне почуття гумору і сентиментальність, безумовно зможе оцінити. Немає людей без проблем. І навіть якщо ми якимось прикладом це покажемо, то кожен в цій історії зможе побачити щось своє. З цією виставою в мене була дуже цікава історія. Ми виступали у місті Дніпро і через кілька днів мені у фейсбуці пише жіночка: «Ірочко, дякую Вам за цю виставу. Я все зрозуміла. Я подаю на розлучення». Я їй пишу у відповідь: «Не думайте цього робити. Ви зараз просто емоційно насичені, а до таких рішень треба підходити більш тверезо і розважливо». На що вона відповіла, що на цій виставі вона вперше за 20 років побачила себе збоку. Ось так. Але я зараз кажу не про те, що після цієї вистави треба йти і розлучатись, якщо у вас є якісь проблеми у подружньому житті. Я про те, що просто прийдіть і подивіться і зробіть якісь висновки. Щодо сюжету спойлерить я не буду.
– Зараз навіть у інтерв’ю про мистецтво і творчість неможливо оминути тему війни. Якщо це можливо, розкажіть, як війна змінила Ваше життя? 
– Так, з початком війни, 23 лютого я зі сцени зійшла. Саме ця вистава того ж дня була у Білій церкві. І потім на досить довгий час я повністю відійшла від роботи на сцені. Звичайно, що війна змінила мене багато в чому. Починаючі із знаходження в собі якихось проявів страху і до великої переоцінки цінностей. Звичайно у мене й до цього були якісь морально-етичні принципи – слава богам, батькам, вихованню і характеру. Я завжди цінувала більше моральне і людське, ніж матеріальне. Але в момент, коли ти вимушена покинути свою будівлю, ти розумієш, що все життя ти щось тягнеш, щось здвигаєш – коробочка до коробочки, щось збираєш, проте це все – просто мотлох. Я втратила друга…. І це мабуть один із самих страшних моментів… Момент неповернення, момент незворотності. У мене не хватає слів, щоб висловити повагу, висловити подяку тим людям, які нас зараз обороняють від тих тварюк, які прийшли на нашу землю. Дякую кожному нашому захисникові і вірю в Перемогу.