Про спадщину Брежнєва в Кам’янському, майже політичний анекдот та «політичний заповіт»

Ми вже писали, що, згідно з міськими легендами, появою театру в тодішньому Дніпродзержинську наше місто завдячує особисто знаменитому земляку Леоніду Брежнєву – 1979 року, відвідуючи свою малу батьківщину, Леонід Ілліч журився, що у місті немає театру. Після цього питання відкриття храму культури було вирішено за лічені місяці.
Також завдяки Брежнєву в нашому місті з’явилася ще одна визначна пам’ятка, яка проіснувала понад три десятки років, а зараз знову стала актуальною – заводський гудок ДМК, нині Каметсталі.
Отже, все по порядку. На рубежі 1970-1980-х років старіючий Генсек ЦК КПРС Брежнєв почав одну за одною опубліковувати свої книги, які можна заспівати назвати невеликими мемуарами глави партії та держави: «Мала земля», «Відродження» та «Цілина».

У першій Генсек згадував про Велику Вітчизняну воню, де він був політруком і брав участь у бойових діях, зокрема, під Новоросійськом.

У другій Брежнєв ділився спогадами про те, як після війни відновлювалися Запорізька та Дніпропетровська області, де він був керівником.

І в третій оповідалося про освоєння цілинних земель Казахстану в 1950-х роках, де Брежнєв, знову ж таки, був одним із керівників. Зрозуміло, що вся величезна Радянська країна – від піонерів до пенсіонерів – добровільно-примусово вивчала ці книги. У навчальних закладах проводилися спеціальні уроки з цих книг, у бібліотеках та на підприємствах – цілі літературні вечори та обговорення з обов’язковим «всенародним схваленням». Зрозуміло й інше – ці книжки писав не сам Брежнєв, працювала група тямущих журналістів, але заслуги приписувалися «особисто Леоніду Іллічу». Ці книжки видавалися величезними тиражами і стали обов’язковими в бібліотеках партійних і державних діячів СРСР на всіх рівнях.

Після цієї трилогії наприкінці 1981 року побачила світ ще одна мемуарна книга Брежнєва «Спогади». Пам’ятається, кілька вечорів поспіль Центральне телебачення Радянського Союзу транслювало читання «Спогадів», начитувати їх доручили знаменитому дикторові Ігорю Кирилову, якого країна добре знала за програмою «Час». Той начитував з виразом, з придихом, іноді з пафосом – загалом, вийшла ціла міні-вистава. І, зрозуміло, книга також стала обов’язковою до прочитання в СРСР.
Якщо хтось пам’ятає, був у цій книзі перший розділ під назвою «Життя по заводському гудку». У ній Брежнєв розповідав про своє дитинство, юність та молодість, які пройшли у Кам’янському-Дніпродзержинську. Починав він свій трудовий шлях на металургійному заводі імені Дзержинського, тому з особливим почуттям описував, як саме завдяки заводському гудку він і все місто будували свій день, орієнтувалися в часі та знали, коли починається і коли закінчується робоча зміна. Як і у випадку з театром, місцева влада Дніпродзержинська сприйняла слова знаменитого земляка як керівництво до дії, і вже 1982 року ДМК почав давати гудки, які чуло все місто. Гудок звучав о 7:00, о 15:00 та о 23:00, орієнтуючись на зміни з 8-годинним робочим днем. Змінювалися керівники країни, змінилася сама країна та суспільно-політичний устрій, але гудок ДМК залишався. Хоча проблем із визначенням часу вже ні в кого не було, проте гудок служив багатьом городянам певним орієнтиром.
Пригадується, навіть з’явилися майже політичні анекдоти. Ось один із них: якщо чоловік на ДМК отримував хорошу зарплату, дружина рано-вранці його будила на роботу: «Вставай, мило, гуде гудочок!». А якщо зарплата залишала бажати кращого, дружина вранці говорила: «Вставай, м…дило, гуде гудило!». Загалом так і жили з 1982 року, і лише кілька років тому на меткомбінаті вирішили все-таки скасувати цей пережиток старих часів. Чи то не подобалося керівництву ДМК все, пов’язане з СРСР і Брежнєвим, чи економили енергію, чи змін з 8-годинним робочим днем ​​вже не залишалося, всі перейшли на 12-годинні, але гудок замовк. І, на жаль, зараз його довелося «розконсервувати», гудок працює досить часто, сповіщаючи кам’янчан про повітряну тривогу. Так мемуари Брежнєва допомогли його рідному місту сьогодні під час війни між двома провідними республіками колишнього СРСР, яким колись керував Леонід Ілліч.

До речі, якщо ми вже заговорили про книгу «Спогади», то незабаром після смерті Брежнєва 1982 року ходила легенда. У цій книзі була ще одна глава, яку Леонід Ілліч та його літературні помічники написали трохи пізніше після виходу «Спогадів» – щось на кшталт політичного заповіту. Говорили, що у цьому розділі старіючий Генсек давав своєрідні характеристики своїм колегам по Політбюро ЦК КПРС і прямо вказував, кому можна в майбутньому довірити керівництво Радянським Союзом. Так от, ні Юрія Андропова, ні Михайла Горбачова (обидва вони прийшли до влади, перший у 1982, одразу після смерті Брежнєва, другий у 1985 роках) Брежнєв не бачив своїми наступниками. Він дуже тепло відгукувався про Костянтина Черненка (був Генсеком у 1984-1985 роках), але майбутнім керівником бачив свого земляка, якого добре знали й у Дніпродзержинську Володимира Щербицького. Але ця явно скандальна глава так і не встигла вийти – Брежнєв помер, а після його смерті Юрій Андропов розпорядився знищити текст «політичного заповіту». Правда це чи ні – тепер навряд чи хтось дасть точну відповідь.
І ось ще цікаво. У книзі «Спогади» є пара абзаців – Брежнєв згадує розмову з батьком. Там батько таврує ганьбою тих, хто розв’язує війни та каже, що світ треба берегти, не можна допускати масового кровопролиття. Жаль, що нинішні кремлівські керівники або не читали, або не зрозуміли цих слів свого знаменитого попередника. Втім, це вже інша історія…