21 жовтня виповнюється 350 років від дня народження Пилипа Орлика, видатного українського військового, політичного, державного діяча, Гетьмана Війська Запорозького у вигнанні. Його ім’я стоїть в одному ряду з іншими діячами козацької доби, котрі боролись за волю й незалежність України – гетьманами й кошовими отаманами Ю. Виговським, І. Сірком, П. Дорошенком, Г. Сагайдачним, П. Калнишевським, І. Мазепою.
Навіть люди, далекі від історії, чули про розроблену Орликом Конституцію, яку чимало дослідників вважають найпершим основним документом демократичного суспільства у світі. Без перебільшення, кожному українцеві добре відомий і його портрет, хоча більшість про це не здогадується. Більше того, ми постійно носимо з собою образ гетьмана, разом з найдорожчим, навіть не підозрюючи про це. Секрет цієї неймовірної історії досить простий.
Один червонець на двох гетьманів
Справа в тому, що на наших десятках – і банкнотах, і монетах – зображений не Іван Мазепа, як підписано, а… Пилип Орлик. Про цю неймовірну історію розповіли автори зображення, художники Олександр і Сергій Харуки. Свого часу брати запропонували Нацбанку кілька варіантів портретів гетьмана Мазепи для розміщення на грошах. У стос малюнків випадково потрапив портрет Орлика. Саме його обрала комісія, й коли з’ясувалась помилка, міняти рішення ніхто не став. Мабуть за відомим принципом: «какая разница»… Через четверть століття той самий образ Орлика перекочував на десятигривневі монети, присвячені Мазепі, 2020 р. випуску.
Втім, навряд чи сам Орлик обурився б такій плутанині може навпаки, визнав би за честь. Адже був вірним соратником і помічником Мазепи у боротьбі з московським царатом, разом із старим Гетьманом залишив Україну після поразки під Полтавою, в еміграції став його наступником на гетьманському посту. Більше трьох десятиліть життя на чужині Орлик присвятив боротьбі за незалежність України, ставши першим з когорти українських політичних емігрантів, ідейним попередником П. Скоропадського, С. Петлюри, Д. Донцова, В. Липинського, С. Бандери та ін.
Звичайно, названий його іменем документ не є Конституцією у сучасному розумінні цього слова. Та й повної юридичної і фактичної сили він не набув через несприятливі зовнішні й внутрішні обставини. Але поза всяким сумнівом, це прогресивний правовий твір, що значно випередив свій час – перші Конституції в Європі і США з’явилися лише через сімдесят років потому. І це – величезне досягнення, непересічна подія українського державотворення і світового конституціоналізму.
Народився майбутній політик 21 жовтня 1672 р. у Віленському воєводстві Великого князівства Литовського. Європейцем був не тільки за місцем народження, а й за походженням – його батько належав до старовинного чеського баронського роду Орлик де ла Зіска. Родовий герб «Новина» відомий з кінця ХІІІ століття. Про власне коріння П. Орлик писав: «Предок мій під час чеської революції, коли була війна гуситів, переселився з Чеського королівства до Польщі. В Кракові, в костьолі Святого Станіслава лежить мій прадід Станіслав Орлик».
Батько гетьмана, Степан Орлик, служив у королівському війську, загинув в битві з османами під Хотином невдовзі після народження сина. Він був католиком, мати, Ірина Малаховська, походила з шляхетського литовсько-білоруського роду Малаховських-Володкевичів, сповідувала православ’я. У православній вірі охрестила й сина.
Поет, поліглот, публіцист
Навчався Пилип у Віленському єзуїтському колегіумі, потім у Києво-Могилянській академії. Хлопець виявив великі здібності до ораторського мистецтва, поезії, філософії, публіцистики, лінгвістики. Крім української, добре володів польською, церковнослов’янською, болгарською, сербською, латиною, італійською, німецькою, шведською, французькою, грецькою, турецькою мовами.
Дослідниця українського козацтва Олена Апанович писала: «На юнака непересічних здібностей і великої жаги до науки звернув увагу славетний професор Стефан Яворський. Він протегував Пилипові, підтримував його, а після закінчення академії допомагав йому влаштуватися на службі».
Завдяки протекції Яворського, в 1693-му Пилип став консисторським писарем при Київській митрополії. Відтоді його кар’єра розвивалась динамічно. Він перейшов до військової гетьманської канцелярії, вдало одружився на доньці впливового полтавського полковника Павла Герцика, долучившись до кола козацької старшини. Коли в молодій родині народився первісток, хрещеним батьком став сам Іван Мазепа, давній товариш тестя.
У 1702 р. Пилип стає генеральним писарем і довіреною особою гетьмана. Мазепа посвятив Орлика в таємні плани повстання проти московського царства, про укладання союзу зі шведами. Пилип підтримав гетьмана словом і ділом, зайнявся активною агітацією козацької старшини. Завдяки дипломатичним здібностям йому вдалося залучити чимало людей на сторону гетьмана.
Після поразки шведсько-українських військ під Полтавою Орлик зберіг вірність опальному Мазепі. Разом з гетьманом, королем Карлом ХІІ і кількома тисячами козаків та шведських союзників, 27 червня 1709 року переправився в Бендери, на територію Османської імперії. Так для Орлика почалися довгі роки вигнання, протягом яких він не припиняв військові та дипломатичні спроби визволити Україну від московського ярма.
У ніч з 21 на 22 вересня 1709 р. Іван Мазепа помер. Серед козацької старшини в еміграції розгорілася боротьба за гетьманську булаву, що тривала майже півроку. Однією з причин була спадщина гетьмана, що оцінювалася у величезну суму – понад 1,2 млн. шведських талерів. Спадщина Мазепи включала як військову скарбницю, так і його власні кошти. Ці фінансові ресурси були дуже важливим для частини Війська Запорозького, що опинилася в еміграції. Через матеріальну скруту запорожці змушені були продавати амуніцію, зброю, братись за будь-яку роботу.
Золото Мазепи
Історик Борис Крупницький писав: «Дві справи цікавили тоді українську еміграцію: хто буде гетьманом після смерті Мазепи, і кому дістанеться той значний маєток в золоті, дорогоцінностях і гетьманських інсигніях, які привіз з собою Мазепа до Бендер. Загально панувала думка, що це майно старого гетьмана має послужити на користь державної української справи та війська, що зібралось на турецькій території. В цім відношенні особа Андрія Войнаровського, племінника Мазепи й наслідника приватного майна гетьмана, виступила само собою на перший плян. На нього дивилися і шведські кола, і гетьманське оточення, як на будучого гетьмана України».
Шведський король, який підтримував українських козаків в еміграції, теж пропонував передати гетьманську булаву А. Войнаровському, якого бачив своїм наступником сам Іван Мазепа, його рідний дядько. Далекі від династичних традицій, козаки висунули на посаду гетьмана альтернативні кандидатури – полковника Дмитра Горленка та генерального писаря Пилипа Орлика.
Войнаровський, успадкувавши значну частину дядькових статків, задовільнився грошима й сам відмовився від претензій на булаву. 5 квітня 1710 р. гетьманом України в екзилі став Пилип Орлик. Обрання відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, а також високих міжнародних гостей – турецького султана і шведського короля Карла ХІІ. На цій посаді Орлик пробуде до свого останнього дня, самовіддано служачи, як сам писав: «Загальному добру матері моєї вітчизни, бідної України».
Гетьманську булаву П. Орлик прийняв без особливого ентузіазму, розуміючи, що разом із клейнодами бере на себе тягар величезної відповідальності: «Чи мені, що не має ніяких заслуг, винести на раменах, подібно Атланту, що підтримував падаюче небо, тягар правління Україною, мені, недостойному такої честі і, навіть скажу більше, такого тягару?».
Разом з гетьманом на Генеральній раді було обрано членів гетьманського уряду. У той же день новий гетьман проголосив «Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою».
Цей документ, складений П. Орликом за активної участі К. Гордієнка, Г. Герцика і А. Войнаровського та інших старшин, скріплений підписом Карла ХІІ як «покровителя і протектора» України, згодом отримав загальну відомість, як «Конституція Пилипа Орлика». Власне, це був договір, укладений між новообраним гетьманом, козацькою старшиною і козаками Війська Запорозького. Ефектна назва «Конституція Орлика» пішла від назви латинської версії документа: «Pacta et Constitutiones legum libertatumque exercitus zaporoviensis». Що перекладається як «Договори і Постанови Прав і вольностей Війська Запорозького». Тобто слово «Сonstitutiones» в цьому контексті вживається не в значенні «конституція», а «констатація» – тобто проголошення, постановлення. У Речі Посполитій так традиційно називали постанови сейму – вищого законодавчого органу.
Парламент і боротьба з корупцією
Однак це не означає, що акт Орлика зарахували до категорії конституційних документів лише за співзвучністю латинської назви. Пилип Степанович дійсно створив першу в Європі модель вільної, незалежної держави, де було закладено основи демократії та правосуддя, антикорупційні та соціальні засади..Тому є вагомі підстави для застосування терміну «Конституція Орлика». Це, дійсно, документ великої значущості в історії українського державотворення, одна з перших європейських конституцій.
Документ складався з чотирьох частин: преамбули, 16 статей, присяги гетьмана і хартії підтвердження Карлом ХІІ гетьманства Орлика і свого протекторату. Ним обмежувались привілеї гетьмана та старшини, гарантувались права козаків, їх окремий статус. Шість статей – спрямовані проти зловживання владою і корупції. Зокрема гетьманові заборонялося «на свій персональний пожиток використовувати військовий скарб, а задовольнятися лише своїми оброками та приходами, які кладуться на булаву та його гетьманську особу».
Текст було написано двома мовами: староукраїнською і латиною. Більшу частину договору склав сам Пилип Орлик, він же остаточного його редагував. В обговоренні й підготовці документу брали участь Андрій Войнаровський, Кость Гордієнко, Дмитро Горленко, Федір Мирович, Іван Максимович та інші представники тодішньої української еліти.
Це була саме Конституція всієї України, а не лише Запорозького Війська, про що свідчить чимало статей, де окреслено засади незалежності Української держави від Московії та Речі Посполитої. Визначено державні кордони, що відповідали кордонам часів Богдана Хмельницького. Запроваджено козацький парламент, у якому мали засідати представники від кожного адміністративно-територіального округу та військового полку. Цей парламент – Генеральна (старшинська) рада мав збиратися на засідання тричі на рік і вирішувати питання, що раніше перебували у одноосібному віданні гетьмана. Уперше застосовується поняття «вільний народ», тобто населення, яке має самоврядні права.
За Орликом Україна мала стати гетьмансько-парламентською республікою. Основною релігією затверджувалося православ’я з підпорядкуванням Константинопольському, а не Московському патріарху. На жаль, до цього ми прийшли тільки через три століття, отримавши у 2019 р. від патріарха Варфоломія Томос про автокефалію Православної Церкви України.
Цей договір не набув чинності через низку несприятливих факторів, та все ж, протягом кількох років його положення діяли на теренах Правобережної України, звільнених під час походів військ Орлика. А також частково виконувались Військом Запорозьким Низовим в Олешках до 1733 р.
Загалом відомо чотири редакції орликівської Конституції : оригінальний рукопис староукраїнською мовою, його скорописна діловодна копія; повний текст і скорочена версія латиною. До нашого часу збереглись оригінали двох версій. Латинський варіант зберігається в державному архіві Швеції. Торік, у листопаді 2021 р. оригінал документа, люб’язно наданий шведською стороною, експонувався в Софійському соборі Києва.
Оригінальний текст, складений староукраїнською мовою, зберігається в Російському державному архіві давніх актів. Справжність документа підтверджується власноручними підписами гетьмана, шведського короля Карла ХII і печаткою Війська Запорозького. Український текст перекладений з латинського оригіналу ще за часів козацтва, зберігався у Запорозькій Січі, а коли її знищили царські війська – потрапив до Москви.
За крок до столиці
Забезпечивши юридично-правову базу свого правління, Орлик не збирався відсиджуватись у благополучній Європі. Того ж, 1710 року, за підтримки Карла ХІІ, Османської імперії та кримських татар,він розпочав підготовку до визвольного походу проти московського царства. Зібравши 16-тисячне військо, до якого крім запорожців увійшли загони татар, шведів і поляків, він 12 лютого 1711 р. повів його в Україну.
Населення підтримало Орлика, міста Правобережжя почали переходити під владу гетьмана. Орлик надіслав листа із закликом до спільної боротьби проти московитів гетьманові Лівобережжя Івану Скоропадському, що налякало Петра І. Проти полків Орлика направили військо під командуванням генерального осавула Г. Бутовича, яке було розбите в бою під Лисянкою.
У березні війська Орлика підійшли до Білої Церкви. Розпочалася облога міста, що відкривало шлях на Київ, але захопити його не вдалось, московський гарнізон мав потужну артилерію. Через брак провіанту та підхід ворожого підкріплення, татарські частини залишили позиції та рушили на південь, не гребуючи дорогою грабувати населення. Правобережні козаки, що приєдналися до Орлика, довідавшись про дії татар, теж вирішили повернутись. В результаті з 16-ти тисяч війська в Орлика залишилося лише 3 тисячі, гетьман вимушений був відійти до Бендер.
Більше йому не довелось побачити на рідну землю, однак скрізь, куди б не заносила доля, гетьман не припиняв боротись за інтереси України. До 1714 р. Орлик перебував із Карлом ХІІ у Молдовському князівстві, потім разом з ним переїхав до Швеції. Далі жив у Німеччині, Австрії, Речі Посполитій, Османській імперії. У 1721 р. завершилась Північна війна, між Швецією і Росією був укладений мир на вигідних для Петра умовах.
Гетьману довелось зіткнутись з добре знайомою нам «втомою» союзників від українських проблем, він став небажаним гостем в європейських столицях. Довгих 12 років провів у грецькому місті Фессалоніки. Греки з повагою ставилися до чужинця, який володів кількома мовами й не лише передплачував голландські, італійські, французькі газети, а й був їхнім активним дописувачем.
За цей час на політичній арені сталися події, які принесли нові надії. У 1725 р. помер головний ворог і кат України Петро І. Французький король Людовік одружився з донькою Станіслава Лещинського – колишнього короля Польщі, давнього приятеля і союзника Орлика. За допомогою свого сина Григорія, який став впливовою особою при французькому дворі, Орлик намагався привернути увагу Парижа до українських проблем. Але в силу різних причин, не склалося…
На крилах пам’яті
Помер Орлик 24 травня 1742 року у місті Ясси, що сьогодні належить Румунії. Попри невдачі й розчарування, до останніх днів він працював над створенням європейської коаліції, яка б допомогла визволити Україну, шукав підтримки у володарів Франції, Британії, Ватикану, Саксонії, Пруссії, Туреччини. У своїх листах і щоденниках він порівнює себе з капітаном корабля, що залишився без руля і вітрил: «Як корабельник, котрого застануть в океані противні вітри, змучений ними і виглядає ясної погоди, так і я, змучений безнастанними нещастями, заведений у своїх надіях, очікував і очікую обіцяної втіхи»…
Взагалі, літературна спадщина Пилипа Орлика є надзвичайно багатою й цікавою. Він залишив статті, трактати, навіть три поетичних збірника. Усі твори вирізняються художністю, ерудицією, бароковою пишномовністю, вільним володінням мовами, що ставить автора в один ряд з найвидатнішими представниками української літератури кінця ХVII – початку ХVIII ст.
Хорошу освіту, виховання й любов до Батьківщини Орлик старався передати своїм дітям, а їх у нього було восьмеро – п’ять дочок і три сина. Добрим помічником гетьмана став син Григорій Орлик, а також онуки – сини доньки Насті – Карл і Пилип Штайнфліхти. Всі вони зробили успішну кар’єру, інтегрувались в європейський істеблішмент.
Найбільш вражаючих успіхів досяг Григорій Орлик (1702-1759). Розпочавши військову кар’єру у чотирнадцятирічному віці у короля Карла XII, він дослужився до генеральської посади французької армії. Перейшовши на дипломатичну службу, став довіреною особою й ад’ютантом короля Людовіка XV. За вірну службу Григорій отримав вищі нагороди кількох європейських країн, графський титул і багаті земельні наділи. З іменем графа Орлика пов’язано чимало легенд, про нього написано кілька художніх творів, наприклад, повість І. Корсака «Гетьманич Орлик» і роман «Орлі, син Орлика» Т. Литовченка. За однією з популярних версій, аеропорт Орлі у Парижі нібито зведено на землях, якими володів Григорій Орлик, і названо на його честь. Науковці це заперечують.
Так, французький професор історії українського походження Жак Шевченко стверджує, що Григорій Орлик не має жодного стосунку до аеропорту, землями в цьому регіоні він ніколи не володів. Такої ж думки викладач паризького Інституту східних мов, професорка Ірина Дмитришин. Вона переконана, що це проста омонімія – співзвучність назв. Насправді ж аеропорт в передмісті Парижу розташований у комунальному окрузі Орлі. Топонім цей походить від римського роду Авреліїв (Aureliacum), що володіли тут землями з античних часів, і вперше згадується ще в 829 році н.е.
Втім, це не має значення. Імена і Григорія, і Пилипа Орликів увічнені в назвах вулиць населених пунктів України, начальних закладів. І головне, вони зберігаються у народній пам’яті, поряд з іншими будівничими незалежної української держави. І слова гетьмана Орлика сьогодні так само актуальні, як і триста років тому: «Москва, узявши з вас присягу, як захоче, так з вами і з Вітчизною нашою вчинить. Тоді присяга ваша й душу вашу занапастить, і Вітчизну в безодню кине, і вольності позбавить»…
