Забутий ювілей у Кам’янському

Напевно, мало хто пам’ятає, що на початку жовтня виповнилося 90 років з того дня, коли вийшла газета «Знамя Дзержинки».
Задумана як багатотиражка дирекції, парткому, профкому та комітету комсомолу Дніпровського металургійного заводу, газета завдяки своїй доступності та великій кількості працюючих на металургійному підприємстві стала найпопулярнішою у Дніпродзержинську. З приходом німецьких окупантів до міста вона перестала виходити, проте невдовзі після звільнення Дніпродзержинська знову повернулася до читачів.
Як і все створене при СРСР, «Знамя Дзержинки» насилу пережила 1990-і роки – менше став тираж, дорожча доставка тощо. Проте дирекція та профком ДМК зуміли зберегти її для читачів, причому ціни були найдемократичнішими, а для пенсіонерів та ветеранів комбінату – взагалі майже безкоштовно.
У другій половині 2000-х «Знамя Дзержинки» пережила своє друге народження. З приходом нової команди до редакції став сучасним її вигляд, газета почала повідомляти не лише про життя ДМК, а й про міські та всеукраїнські події, причому виходили по-справжньому гострі матеріали, які викликали чималий інтерес у читачів. У всьому цьому – величезна заслуга тодішнього Генерального директора комбінату Олега Дубини, який не лише виділив пристойні кошти на оновлення газети, а й скасував таку огидну спадщину радянського минулого, як цензура – ​​за Дубини сама редакція вирішувала, що саме публікувати і не озиралася на начальство. До речі, саме Дубина став ініціатором великого святкування ювілею «ЗД», коли газеті було 75: були урочисті збори в театрі, концерт, нагородження, були гості не лише з Дніпродзержинська, а й із Дніпра, вітальні телеграми приходили з Києва.
А ось занепад газети почався після того, як Дубина пішов із ДМК. Новий Гендиректор Ілля Буга слабо розбирався у місцевій політиці, йому скрізь мерехтіли змови, тому газеті було заборонено публікувати хоч якісь критичні і навіть полемічні матеріали, видання стало просто малоцікавим. Ще гірше стало за зміни на Бугу на посаді Гендиректора Максима Завгороднього – той взагалі повернув найжорсткішу цензуру. Щотижня до редакції заявлявся спеціально призначений Завгороднім «дивлячий» (ім’я-прізвище називати не будемо, почитайте про нього на сайті «Камінь Ньюс»), який прискіпливо вичитував і правил усі статті, аж до календаря городника та кулінарних рецептів. Величезний «внесок», якщо можна так сказати, занепад «ЗД» вніс голова профкому Микола Колючий – він швидко втрачав популярність у робітників, тому намагався якось відновити авторитет, а заразом і довести свою потребу дирекції. Тому Колючий та його поплічники почали втручатися не лише у редакційну, а й у фінансову політику газети. Більше того, Колючий «вибив» у Завгороднього нову посаду на кшталт «директора прес-центру». Туди на його наполягання була призначена відправлена ​​на пенсію прес-секретар міськради Зоя Гайнуліна. Роль «ланцюгового пса (точніше псини, а то й грубіше) Колючого» вона виконувала з ентузіазмом, гідним кращого застосування: цензура, кляузи, інтриги тощо. Заодно прилаштувала на роботу своїх друзів та родичів, хоч у журналістиці вони розбиралися приблизно, як свиня у геометрії, натомість отримували від ОДМК неслабку зарплатню. До речі, після подій 2014 року вона неодноразово висловлювала свою проросійську позицію, тому пішла спочатку з ДМК, а потім взагалі виїхала на територію нашого північно-східного сусіда.
А газета потихеньку вмирала. У рамках декомунізації її перейменували на «ДМК», різко зменшили тираж та обсяг. З приходом на ДМК команди Ахметова нові менеджери загалом мало цікавилися долею видання, і газета якось непомітно померла. І сьогоднішній ювілей – привід випити не за здоров’я, а скоріше за упокій колись популярного видання, деяких винних у цьому ми назвали вищим. Жаль, але що поробиш, адже навіть про ювілей газети на Каметсталі, так тепер називається ДМК, особливо не згадали.
У Кам’янському живуть ті, хто працював у «Знамені Дзержинки» – люди з різними поглядами, з різними ступенями професіоналізму та порядності. Що ж, привітаємо їх із ювілеєм того, чого більше немає з нами…