Кам’янські історії: міні-ГЕС, дизель-експрес та «нова Венеція»

Наша нещодавня публікація про плани збудувати на ДМК газову електростанцію викликала великий інтерес. У Кам’янському живе чимало людей, які так чи інакше були пов’язані з цим проектом, у них залишилися спогади, а в деяких навіть фотографії того, як усе починалося, але так і не відбулося. Але в цей же час – у 2008-2009 роках – у тодішньому Дніпродзержинську були подібні плани та ідеї. Їхнім генератором виступив мер міста Ярослав Корчевський.

Думаємо, нашим читачам буде цікаво чи дізнатися, чи просто освіжити у пам’яті прожекти, які генерував Ярослав Сильвестрович. Була в нього ідея збудувати у місті невелику гідроелектростанцію, щоб жителі отримували недорогу електроенергію. Місцем для будівництва він вибрав дренажний канал на лівому березі, нижче за кінотеатр «Мир», там, де розташована будівля, яку ми називаємо пивзавод. Та будівля почала будуватися на початку 1990-х років, її призначення було незрозумілим. Спочатку говорили, що там буде щось на кшталт нічного клубу, потім – що планується чи не шикарний бордель із номерами, згодом стверджували, що там відкриється місцевий пивзавод. Саме цей недобуд Корчевський планував використовувати як базовий будинок для майбутньої ГЕС. Але, на жаль, цей задум віддавав відвертою маніловщиною, бо втілити проект у життя не уявлялося можливим, як нині модно говорити, від слова взагалі.

По-перше, гідроелектростанція – це найскладніша споруда, навіть проектування такого об’єкта коштувало б мільйони, якщо не десятки мільйонів гривень. А яких грошей коштувало б саме будівництво та обладнання ГЕС, навіть подумати страшно. Зрозуміло, що у міській скарбниці Дніпродзержинська таких коштів не було й близько, і навряд чи знайшовся б інвестор, який би вклав у цей нездійсненний проєкт гроші.

По-друге, відразу виникав сумнів – а чи достатньо повноводний дренажний канал, щоб забезпечити безперебійну роботу турбін? Інакше кажучи – чи вистачило б води, щоб обертати турбіни? Адже канал ніяк не назвеш бурхливим та повноводним, влітку він меліє, а взимку замерзає.

По-третє, була екологічна проблема. Для забезпечення перепаду рівня води довелося б перегороджувати канал дамбою, вийшло б невелике водосховище. І було зовсім неясно, як поведеться вода у разі появи водосховища. Адже могло вийти, що вона шукатиме нові шляхи і піде під землю, підтоплюючи житлові масиви. І Дніпродзержинськ міг тоді до зсувних зон у Самишиній балці, на Комсомольському проспекті та біля ДК Металургів, отримати ще одну територію підтоплення, тепер на лівому березі.

Схоже, Корчевський взагалі не замислювався про цей бік витівки. І, нарешті, була ще одна причина, чому проєкт був нежиттєвим, ми про неї говорили в минулій статті.

Енергоринок України був поділений між дуже великими гравцями: Суркісами, Ахметовим та Григоришиним, і навряд чи вони пустили б у свої «енерговотчини» нового оператора, не вистачило б у Ярослава Сильвестровича грошей та зв’язків, аби йому Київ дозволив будівництво нової, хай навіть невеликої ГЕС. Але ГЕС – далеко не єдина ідея мрійника Корчевського. Був у нього задум пустити дизель-поїзд, який зв’яже правий і лівий береги Дніпродзержинська.

Затія начебто непогана, особливо для мешканців лівого берега (Корчевський, до речі, сам жив на лівому), мер навіть заявив, що відправить свого заступника з економіки Сергія Андрєєва у відрядження до Швейцарії, щоб обрати та придбати готовий дизель-потяг. Однак шляхи втілення в життя цієї ідеї Корчевський так і не озвучив.

Було 2 способи: або пустити потяг мостом, побудованим у 1994 році, або греблею ГЕС. Щодо мосту, ідея мера була не новою – ще за СРСР планувалося, що новим мостом піде швидкісний трамвай на лівий берег. Стартувати він мав у районі колишнього ПХЗ, потім йти вулицею Ленінградською (нині проспект Аношкіна) повз магазин «Дружба», потім перетинати вулицю Сировця (нині проспект Шевченка) і заходити на міст. З розвалом СРСР ці плани впали, а в 90-х ідею трамваю взагалі поховали – на Аношкіна, саме там, де мав пролягати маршрут швидкісного трамвая, як гриби після дощу, виросли приватні заправки та автостоянки. Та й сам Корчевський вніс свій «внесок» у забудову Аношкіна – відвів ділянку землі навпроти дев’ятиповерхового гуртожитку вагонного заводу (там нині автомийку) під будівництво церкви, навіть брав участь у церемонії встановлення символічного хреста на місці запланованого будівництва. Злі язики тоді говорили: ось тепер на швидкісному трамваї справді поставили хрест і в прямому, і в переносному значенні.

Але повернемось до дизель-поїзда. Як бачимо, прокласти рейки мостом через Дніпро фактично не представлялося можливим, тим більше, що Єлизаветівська розв’язка не була добудована ні тоді, ні зараз. Залишався другий варіант – використовувати вже наявну залізничну гілку по греблі Дніпродзержинської ГЕС. Як варіант – пустити поїзд від станції Баглій через Дніпробуд та ГЕС на лівий берег. Але залізнична гілка проходить досить далеко від лівобережних житлових масивів, і містянам довелося б тупотіти пішки чималу відстань. А щоб наблизити маршрут дизель-поїзда до мікрорайонів, довелося б домовлятися з Укрзалізницею про будівництво нової гілки. Куди її тягнути, як вона перетинатиме Єлизаветівську трасу – навряд чи сам Корчевський це розумів, та грошей ця витівка коштувала величезних. До того ж Ярослав Сильвестрович не врахував ще одну важливу «дрібницю» – інтереси маршрутників. На той час у місті вже склався ринок перевезень, діяло кілька великих фірм, їх власники навіть стали депутатами міської ради. І вони навряд чи голосували б «за» придбання та запуск у роботу дизель-поїзда – на який їм потрібен конкурент?

І явно «домовилися» з рештою депутатів, щоб «завалити» проект Корчевського. Тож слідом за міні-ГЕС та ідея дизель-експресу стала нездійсненною. А ми згадаємо ще одну ініціативу Корчевського, про Єлизаветівський котлован. Він запропонував не більше не менше, як з’єднати лівобережні житлові масиви з котлованом каналом або каналами, а по них пустити гондоли, як у Венеції. Хотів, щоб городяни їздили гондолами на котлован і назад. За цю справді фантастичну ідею Корчевському у місті навіть дали прізвисько «гондольєро», саме так у Венеції називають водіїв гондол.

Зрозуміло, що таке починання коштувало б диких грошей, яких у міста не було. Крім того – Єлизаветівський котлован уже не територія нашого міста, а належить Петриківському (нині укрупненому Дніпровському) району, і навряд чи тамтешня влада погодилася б з будівництвом каналів. Знову ж таки, була зовсім не вивчена екологічна частина проекту – чи не обміліє котлован, куди піде вода з каналів і таке інше. Загалом, і цей проект так і залишився райдужними мріями Корчевського.

Нині недобудований пивзавод, де мер планував міні-ГЕС, виставлено на продаж. З різних причин «Укрзалізниця» взагалі скасувала лівобережну електричку, і платформи на зупинках біля колишнього кінотеатру «Аврора» та готелю «Зоря» є жахливим видовищем. А Єлизаветівський котлован, точніше, його береги, стали приватними володіннями, і зайти чи заїхати туди вартує хороших грошей. До того ж, як твердять екологи, котлован меліє і заростає травою, потихеньку перетворюючись на болото. Корчевський у 2010 році пішов з посади мера, прокерувавши містом лише 2 з половиною роки (це – окрема історія). А всі його ідеї так і залишилися справжньою маніловщиною, котрій у нинішній Україні просто не судилося збутися…