Реалії Кам’янського: “російська культура” на українському прапорі

Це фото зроблено вчора на турнірі з кікбоксингу, який проходив у 24 школі Кам’янського.

Чесно кажучи, коробить. Коробить навіть не те, що матюка російське слівце «на..й» з початком війни увійшло в нашу промову, його тепер пишуть на стінах, машинах і плакатах. Коробить те, що це погане слівце розміщено на державному прапорі України і те, що прапор із цим слівцем тримають діти 8-10 років. Тобто, вони привчаються до того, що слівце можна регулярно вживати у повсякденному житті, можна тепер послати куди подалі маму з татом, вчителя, тренера, та мало кого.

Ми вже не раз писали, що мати чужі українській мові, вони прийшли до нас із Росії, де, як кажуть, «матом не лаються, ним розмовляють». То навіщо ми уподібнюємося тим, хто обстрілює наші міста, вбиває українців, захоплює наші землі? Знаєте, виходить якийсь парадокс: ми зрікаємось російської культури – Пушкіна і Булгакова, перейменовуємо вулиці, названі колись на їхню честь, зносимо пам’ятники, ліквідуємо музеї. І в той же час користуємося матюками, взятими з Росії. Тобто найкраще з російської культури ми викидаємо на звалище історії, а найгірше використовуємо у повсякденному житті та прищеплюємо його дітям. Є така чи то казка, чи то правда.

Під час Другої світової війни прем’єр-міністру Великобританії Уїнстону Черчіллю принесли на підпис проект бюджету країни. Черчілль дуже здивувався, коли побачив, що фінансування розвитку культури значно «урізане». Підлеглі пояснили йому – мовляв, іде війна, зараз не до культури. Тоді за що ми воюємо, коли губимо культуру? – обурився прем’єр-міністр та розпорядився відновити нормальне фінансування культурних програм. Ця історія згадалася вчора. Справді, за що воює Україна, якщо губить свою культуру, насичуючи свою мову матюками, запозиченими в агресора? І чи правильно привчати до поганих досягнень росіян юних українців?