17-річний Павло Коваль з міста Кам’янського – студент, молодий автор, актор і режисер театральних постановок, заступник голови Молодіжної ради міста.
З нагоди прем’єри другої вистави Павла Коваля, драми «Як важко бути актором», студентка-журналістка, кам’янчанка Дар’я Богуш поспілкувалася з Павлом перед початком вистави.
– В який момент вашого життя Ви стали тісно пов’язані з театром?
– Це, насправді, досить таке цікаве питання, тому що в дитинстві я театр буквально ненавидів. Коли ми від школи з однокласниками ходили в театр то я ходив, щоб просто прогуляти якість уроки. А потім, вже коли почалося більш-менш свідоме життя, у 14-15 років, то я почав думати «чого б не сходити на якусь виставу». Сходив один раз, другий, третій і «як на голку підсів». І відтоді театр мене аж ніяк не відпускає (сміється).
– В який момент Ви почали дивитись на театр не з точки зору глядача, а очами постановника?
– Насправді, коли ти починаєш аналізувати, що відбувається на сцені, в тебе пропадає «вся магія». Тобто, коли ти просто глядач і просто приходиш подивитися, то якийсь «вау-ефект» можеш отримати. А коли сидиш та конкретно аналізуєш все, що відбувається на сцені, то по-перше, це складно, по-друге, ти розбираєш кожне слово на підтекст, тому що підтекст формує загальну картину вистави. Це відбулося десь півроку тому, коли я ставив свою першу виставу («Новорічне рандеву» – Д.Б.), і ось з тих пір відкрив для себе таку здібність.
– Як на думку спала ідея драми “Як важко бути актором” або ж «ЯВБА»?
– Я виношував ідею десь два місяці. Ідея просто народилась мов на помах, просто народилася проблематика і за цією проблематикою я написав образ головного героя. На мою думку, як автора цієї вистави, це пропрацьовування власних відкритих гештальтів. Головний меседж вистави – не жити минулим, як би складно це не було.
– Ви злі на акторів які не можуть передати суті, яка була задумана?
– Дуже і дуже сильно дратує. Рівно тиждень тому була генеральна репетиція на сцені, мені хотілося їх всіх «повбивати», тому що вони розгубилися через зміну локації. А потім їхав додому з репетиції і думав «а чого я від них хотів, від першої генрепетиції». Заспокоїв себе і все стало окей.
– Яке ваше бачення театрального майбутнього?
– Театр буде жити вічно завдяки таким, як я. Його не можна чимось замінити , як би людство не намагалось. Жодний фільм не замінить і не передасть усі ті емоції, що передаються актором зі сцени.
– Які ваші джерела натхнення?
– Музика. Якщо ти слухаєш щось ліричне, то в тебе прям сцена народжується в голові. Є пісні, слова яких можуть тебе надихнути на створення чогось нового. Для цієї вистави дуже багато монологів було написано завдяки музиці одного сучасного композитора – Флоріана Крістла.
– Якщо ви працюєте в сфері, де люди відпочивають, то як відпочиваєте Ви?
– Головне, щоб справа, якою ти займаєшся, приносила тобі максимально задоволення. Я не відчуваю власної втоми. Треба звичайно відпочивати, а то в один момент «криша поїде». Я відпочиваю, дозволяю собі нічого не робити, не сидіти на лекціях і слухати подкасти.
– Не секрет, що Ви тривалий час захоплювались кіно. Не хотіли б спробувати себе як кінорежисера?
– Тільки театр. Театр це специфіка живого діалогу між глядачем та драматургом. Кіно це теж мистецтво і теж дуже складне, але кіно відзняли лише раз і воно назавжди залишиться таким як є. А в театрі, кожна вистава, навіть якщо ви йдете за одним сценарієм із разу в раз, то кожна вистава неповторна. Кожен раз щось змінюється, і це круто.
