Кам’янське – не Туреччина. Фото

В Україні жваво коментують черговий корупційний скандал у Міністерстві оборони щодо закупівель військової форми.
Нагадаємо, журналістське розслідування встановило, що Міноборони закупило в Туреччині зимові куртки для солдат і офіцерів. Але при перевірці виявилося, що ціна на куртки завищена втричі(!!!), а замість зимових курток до України надійшли літні.
Екс-нардеп з Кам’янського Віталій Купрій подивився на цю проблему ширше: не лише з боку безбожної корупції київських чиновників та їх покровителів, а й з суто економічного – чому Україна не може сама забезпечувати себе хоча б обмундируванням для військових, доводиться везти його з-за кордону?
«Я вже 2 роки як піднімаю питання виробництва військової форми в Україні. У березні минулого року під час служби в ЗСУ я критикував Прем’єр-міністра (читай Єрмака) за бездіяльність на ютьюб каналі Еспресо тв.
Після виявлених журналістами оборудок по закупівлі Міністерством Оборони форми утричі дорожче від ціни виробництва люди почали писати наступне: невже не можна мати свої швейні та взуттєві фабрики?!!!», – ставить питання Купрій.

Ми цілком, на всі 100% згодні з паном Віталієм, але хотіли б і далі розвинути цю тему, взявши за приклад рідне для нас і для Купрія місто Кам’янське. Колись, ще у далекі радянські часи тут по вулиці Спортивній працювала швейна фабрика імені Чубаря. Працювала напружено, у дві зміни, а серед численних замовлень були і швейні вироби для потреб тоді ще Радянської Армії. Після розвалу СРСР фабрика намагалась якось вижити, навіть увійшла до міжгалузевого об’єднання «Дніпрометал», яке очолював тодішній Гендиректор ДМК, нині покійний Юрій Борисов. Але «лихі 90-ті» все ж таки взяли своє. Фабрика не витримувала конкуренції з дешевим імпортним ширпотребом, особливо з секонд-хендом, держава перестала замовляти одежу для армії, дорогі енергоносії та високі податки теж зробили свою чорну справу. Для міської влади тоді ще Дніпродзержинська підприємство стало постійним «головним болем» через невиплату заробітної платні та борги по податкам. Одним словом – фабрика помирала.
Не врятувала і так широко розрекламована української владою велика приватизація. Так, у фабрики з’явився новий власник, такий собі підприємець з Дніпропетровська. Але нічим особливим він у нашому місті не запам’ятався, хіба що у 2014 році балотувався у Верховну Раду від Дніпродзержинська від Радикальної партії Олега Ляшка. Щоправда, безуспішно.

А фабрика деградувала. У приміщеннях виробничих цехів розташувалися маленькі фірми й фірмочки, які надають різні послуги, але аж ніяк не займаються швейною справою. Та й самі приміщення нині у жалюгідному стані, як і територія навколо – свого часу місцеві мешканці скаржились, що навіть шматок тротуару ще з радянських часів не ремонтується.

Окрема історія – приміщення гуртожитку фабрики там же, по вулиці Спортивній. Як водиться при приватизації, фабрика «скинула» зі свого балансу цю триповерхову будівлю, і з тої пори ніяк не знайдеться хтось, хто б привів її до ладу. Свого часу тут були і комунальні структури Дніпродзержинська- Кам’янського, були наміри відкрити тут щось на зразок центру для реабілітації учасників війни в Донбасі, але так нічого до пуття й не доведено. Зараз приміщення тут здаються в оренду, але при цьому співвідношення ціни і якості далеко не найоптимальніше, тому будівля фактично пустує, якщо не вважати перукарні, яка працює у колишньому гуртожитку. Така от історія з колись потужним швейним підприємством у Кам’янському.
Тому виникає питання до чиновників того ж Міноборони України, яких у Києві дуже багато. Ось вже 9 років, з 2014-го,  фактично йде війна з Росією, гостро стоїть питання нормального забезпечення Збройних Силу України всім необхідним, зокрема й обмундируванням. Чому за всі ці роки ніхто не подумав за те, що треба самим шити форму для бійців і що в Україні, у тому ж Кам’янському, є для цього потужності, які можна відновити? Адже якби фабрика отримала держзамовлення з гарантованою оплатою, можна було б і приміщення привести до ладу, і обладнання модернізувати і обновити, і людей для роботи набрати! А це – продукція, яка коштувала державі дешевше, аніж в Туреччині, це – робочі місця у Кам’янському, це – податки у державний та місцевий бюджети. Чому цього не зроблено ні 9, ні 4, ні 2, ні півтора роки тому? Чи Туреччина – це більш вигідний варіант для ласих на «відкати» київських можновладців?

Звісно, скептики можуть заперечити – для відродження колишньої фабрики імені Чубаря потрібні і інвестиції, і час, а зараз війна, немає у нас ані першого, ані другого. Що ж, може й так. Але тоді є інше питання, і воно теж наше, «кам’янське». Поряд з нашим місто є виправна колонія для засуджених жінок, проще кажучи, «жіноча зона». Там є добре налагоджене швейне виробництво, до початку великої війни на «зоні» шили спецодяг, який охоче закуповували по всій Україні. От цікаво, чи отримало це підприємство військові замовлення від держави під час війни? Невже куртки від «жіночої зони» будуть дорожчі, аніж з Туреччини? Але ж знову доводиться констатувати, що, мабуть, заморські куртки більш вигідні для столичних чиновників. Чому – ми вже писали трохи вище.
До початку повномасштабного російського вторгнення в Україні було багато балачок щодо підтримки місцевого виробника та локалізації виробництва. Ситуація з одягом для військових показує справжню ціну таким балачкам – нинішня влада України ніяк не зацікавлена у розвитку місцевого бізнесу. Так воно й виходить – бюджетні кошти йдуть до турецького бізнесу (або, як кажуть, не зовсім до турецького, там «стирчать вуха» українських чиновників та депутатів), а не до кам’янських підприємців. Хоча й для наших бізнесменів київська влада приготувала свої «сюрпризи» – різке подорожчання енергоносіїв, підвищення податків, постійні перевірки і таке інше. Як кажуть, кожному своє. Бо ж дійсно – Кам’янське вам не Туреччина…