Поперед батька – пекло…

7 листопада – помітна дата в історичному календарі. Але позначена вона не тільки річницею більшовицького перевороту в Петрограді, наслідки якого донині, вже понад століття, кривавими бризками  затьмарюють обрій життя українського народу.  Цього дня у 1888 р., тобто 135 років тому, у селі Гуляйполе  на Катеринославщині (нині це місто, що входить до складу Запорізької області) народився легендарний отаман Нестор Махно, лідер повстанського руху  на Півдні України під час української революції 1917-1921 рр. 
Біографія Нестора Івановича неймовірною кількістю незвичайних подій, небезпечних пригод і крутих поворотів перевершує фантазію багатьох  авантюрних романів. Засуджений до страти юний терорист – експропріатор, багаторічний в’язень царських тюрем, відчайдушний ватажок селянських повстанців, благородний  розбійник – «український Робін Гуд, – таким малює його романтизований образ народна уява в легендах і переказах.
На Придніпров’ї, особливо у рідному Гуляйполі, яке на щастя, не було окуповане в ході нинішньої війни, склався цілий культ повстанського батька, якому може позаздрити кумир прихильників лівих течій усього світу – Че Гевара.  Земляки  встановили йому пам’ятник, проводили гучні  рок-фестивалі «Махно-фест».
Водночас радянська, потім російська пропаганда і пов’язана з нею культура, традиційно зображають  Махна в іншому ключі – карикатурний бандит, жорстокий садист і погромник, неврівноважений істеричний психопат, повадками схожий на іншого улюбленого персонажа радянського агітпропу – «біснуватого фюрера». Так він з ображається у трилогії О. Толстого «Ходіння по муках», зчислених її екранізаціях, десятках інших творів.
Різні проекції одного образу
Відомий письменник українського походження К. Паустовський, який не належав до комуністичних ортодоксів, а навпаки, мав демократичні,  як на той час, погляди, – один з небагатьох, він відкрито підтримав опального Солженицина, – залишив у мемуарах «Повісті про життя» опис Нестора Махна, що є квінтесенцією радянської трактовки образу отамана. «На заднем сидении из красной сафьяновой кожи полулежал в ландо щуплый маленький человек в чёрной шляпе и расстегнутом казакине, с зелёным землистым лицом. Он положил ноги на козлы, и вся его поза выражала лень и томный сытый покой. В опущенной руке человек этот держал маузер и поигрывал им, слегка подбрасывая его и ловя на лету. Я увидел лицо этого человека, и тошнота отвращения подкатила к горлу. Мокрая чёлка свисала на узкий сморщенный лоб. В глазах его – злых и одновременно пустых, глазах хорька и параноика – поблёскивала яростная злоба. Визгливое бешенство, очевидно, не затихало в этом человеке никогда, даже и теперь, несмотря на его вальяжную и спокойную позу»…
Літературний опис маститого письменника, котрого  у свій час навіть висували на Нобелівську премію, що вражає ступенем культивованої ненависті, подається як власний спогад, хоча автор ніколи з Махном не перетинався. В наші часи термін «махновщина» став звичним штампом путінської пропаганди. Цей ярлик вішали на Майдан, малюючи його втіленням хаосу, безладу, анархії, та й на українські демократичні інститути, особливо – вибори. Як це, дозволяти електорату реально на щось впливати?! – для путінської автократії навіть гіпотетична така можливість – страшна крамола й найгірший кошмар!
Сучасна українська історіографія оцінює постать Махна досить збалансовано – як одного з важливих учасників революції 1917-1921 рр.,  котрий в перипетіях тодішньої складної ситуації, наробив надто багато помилок і наприймав невірних рішень. Дійсно, треба віддати належне природним здібностям і харизмі Нестора Махна, котрий маючи скромний зріст – 1,60 м; слабке здоров’я – одна легеня і 12 поранень;   освіту в два класи сільської школи  плюс тюремні «університети», – міг запалювати і вести за собою, у смертельне пекло маси людей. На добровільних засадах він створив селянську армію до 100 тисяч штиків, яка в кращі часи контролювала територію, більшу за кілька країн Європи.
Але не можна не думати про те, що якби його енергія і таланти були спрямовані в єдино вірне русло – на захист незалежності України, а не розтринькувались в безглуздих спробах порозумітись з більшовиками, подивитись в очі Леніну і Троцькому – що Махнові таки вдалось, але без всякої користі для України і себе особисто, – хід визвольних змагань початку ХХ сторіччя, а можливо, й їх підсумки для України могли бути іншими. Та історія, як відомо, не знає умовного способу…
Від театральної студії…
Майбутній отаман народився 7 листопада (26 жовтня ст. ст.) 1888 року в селі Гуляйполе на Катеринославщині у родині Івана Родіоновича Махна та Явдохи Матвіївни Передерій. Спочатку родове прізвище звучало, як Михненко, так звався дід Нестора, а вже його діти малограмотними сільськими писарями були записані – хто як Михно, хто як Махно. Наступного дня немовля охрестили. Саме тоді з’явилася перша легенда про майбутнього селянського ватажка: під час обряду хрещення у батюшки спалахнула риза, і він сказав, що малюк матиме  особливу силу.
Його батько Іван був хурманом – візником. Він помер, коли найменшому синові не виповнилось і року.  Мати залишилась сама з п’ятьма синами. Старші – Карп, Сава, Григорій, Омелян – зникнуть у вогні визвольних змагань від рук більшовицьких, білогвардійських і німецьких окупантів. «Батька я не пам’ятаю, бо він помер, коли мені було лише 11 місяців. П’ятеро нас, братів-сиріт, один одного менше, залишилося на руках нещасної матері, яка не мала ні кола ні двора. Невиразно пригадую раннє дитинство, позбавлене звичайних для дитини ігор та веселощів, затьмарене сильними нестатками й прикростями, яких зазнавала наша сім’я, поки не піднялися на ноги хлопчики і не стали заробляти самі на себе. На 8-му році мати віддала мене в двокласну Гуляйпільську початкову школу. Навчався я добре, шкільні премудрості давались мені легко. Зимою навчався, а літом наймався до багатих хуторян пасти вівці або телята. Під час молотьби ганяв у поміщиків в арбах волів, одержуючи за це по 25 копійок в день», – згадував Нестор про своє дитинство.
Після дворічного навчання хлопець працював у малярній майстерні, в купецькій лавці, на полях поміщиків та колоністів, – ніде не затримуючись через незалежний характер, небажання догоджувати й коритись.  «Це був справжній тхір: мовчазний, замкнутий, – згадував про Нестора власник гуляйпільської крамниці Тупіков, – він похмуро дивився на всіх недобрим поглядом незвичайно блискучих очей. Він з однаковою недоброзичливістю ставився як до господаря, працівників, так і до покупців. За три місяці я зламав на його голові близько сорока дерев’яних аршинів: наша наука йому не йшла».
Легенди малюють альтернативні версії його юних років. Нібито він вчителював (це з двома класами освіти?), або разом з батьком (якого не знав) змалку забивав худобу. І звісно ж, вбив рідного брата, як же без цього! Так що відомий телеканал і колишній культурний міністр, що транслювали таку ж маячню про головного конкурента на останніх президентських виборах – просто витаскали на публіку дуже стару качку…
В юності Махно всерйоз захоплювався театром. Потрапивши на аматорський спектакль, Нестор був настільки вражений, що сам захотів стати актором. Дізнавшись, що на чавуноливарному заводі Кернера є драмгурток, пішов працювати на підприємство. «Одного разу, – згадував керівник гуртка Н. Зуйченко, – приходить до мене Нестор і просить прийняти в актори. Ну, чого ж роздумувати… Смішити, так смішити публіку. А він, як хлопчик-мізинчик, ось так, до пояса мені. Взяли»…
Як ми знаємо, професійним актором Махно не став, але сценічні ази – вміння володіти увагою публіки, вільно триматися, емоційно та переконливо виступати перед великими аудиторіями – стали йому в нагоді у політичній діяльності.  А вона розпочалася тоді ж – на заводі Крігера. Молодий робітник брав участь у страйках, зблизився з меншовицькою групою, читав заборонені брошури, розповсюджував листівки.
…до тюремних університетів
Але цього запальному парубку було мало, невдовзі він приєднався до терористичної організації «Спілка бідних хліборобів», що діяла на Катеринославщині.  «Бідні хлібороби» називали себе анархістами – комуністами і займались експропріацією, тобто грабували заможних людей, збираючи гроші «на революцію». Після серії збройних нападів на приватні помешкання, поштові й банківські контори, що призвели до кількох смертей, поліція вийшла на ватажків групи. У серпні 1908 р. «хліборобів» заарештували. Півтора року вони перебували в Катеринославській губернській в’язниці. У новорічну ніч 1909-го року Махно з товаришами спробували втекти, але невдало.
У березні 1910 року військовий суд розглянув у Катеринославі справу  гуляйпільських анархістів. П’ятьом присудили шибеницю,  включаючи Махна. 52 дні він провів у камері смертників, очікуючи на страту, аж поки йому не зачитали указ про помилування й новий вирок – безстрокова каторга. Покарання відбував у каторжному відділенні Бутирської в’язниці у Москві. За непокору регулярно потрапляв до карцеру, захворів на «професійну» хворобу  арештантів – туберкульоз, який згодом вкоротить йому віку.
Але  тюремні «університети» принесли Махнові й певну користь. Він товаришував з багатьма політичними – серед них були справжні інтелектуали, науковці, літератори. Спілкування з ними допомогло Нестору компенсувати брак освіти, під їх керівництвом він вивчав історію, математику, літературу, французьку мову.
В гостях у Леніна, Бакуніна, Троцького
Після Лютневої революції 1917 р. Махно, як інші політичні в’язні, був амністований. Повернувся до рідного Гуляйполя, де взяв активну участь у громадському житті. Очолив Гуляйпільський селянський союз, Раду селянських та солдатських депутатів. А ще – створив анархістську групу, яка займалась звичними експроприаціями.
У серпні 1917 р. Махно обраний делегатом губернського з’їзду Селянської спілки в Катеринославі. Після підписання Брестського миру і передачі території Катеринославської губернії під управління австро-угорської адміністрації, Махно шукає шляхи подальшої боротьби. Навесні 1918 р. пошуки завели його аж до москви, він зустрічається з лідерами анархістів, декого з яких знав по Бутирці – П. Аршиновим, А. Боровим, І. Гроссманом, Л. Чорним, а також знаменитим П. Кропоткіним. У кремлі його приймають керівники радянського уряду – В. Ленін, Я. Свердлов, Л. Троцький, Г. Зинов’єв. Більшовики сподівались використати його для організації збройної боротьби проти німецьких та гетьманських військ.
У липні Махно з підробними документами повертається в Україну,   приєднується партизанського загону в районі Гуляйполя і невдовзі очолює його.  Відвага, досвід, організаторський талант та ораторські здібності забезпечили йому авторитет серед повстанців. До осені 1918 Махно фактично очолив повстанський рух у всій Катеринославській губернії. Селяни постачали повстанцям продовольство, зброю, коней, та цілими селами вливались у махновські загони. У свою чергу Махно щедро ділився з населенням реквізованим у «буржуїв»  майном і  продуктами, що сприяло росту його популярності. Після виведення німецьких військ, повалення влади гетьмана і проголошення Директорії в листопаді 1918 р., Махно  відкинув пропозиції Петлюри про спільні дії проти червоних, натомість прийняв аналогічну пропозицію від більшовиків.
Вдячність академіка
26 грудня 1918 року загони Катеринославського губревкому спільно з махновцями вибили петлюрівців з Катеринослава. Анархісти почали займатись звичною «експропріацією» крамниць, складів і багатих містян. Махно, влаштувавши штаб у готелі «Асторія» на центральному проспекті, про що нагадує меморіальна дошка, розпорядився спалити «Арештантські роти», розташовані у нинішньому сквері біля ОДА,  де в юності грів нари. Однак, числяться за ним і добрі справи. Отаман прийняв Дмитра Яворницького, засновника і директора історичного музею, який прийшов за захистом і допомогою. Вислухавши професора, батько погодився з важливістю збереження музею козацтва для прийдешніх поколінь,  і не тільки видав закладу охоронну грамоту від свого імені, а ще й щедро виділив дві тони дров – великий дефіцит у ті часи, та 10 тис. карбованців – на розвиток музею. Цю зустріч опише Олесь Гончар у найвідомішому своєму романі «Собор», забороненому радянською цензурою.

Танці на граблях 
Та вже за кілька днів  війська УНР вигнали повстанців, повернувши контроль над містом. У лютому 1919 р. Махно уклав нову угоду з червоними, за якою повстанська армія чисельністю до 50 тисяч осіб увійшла до складу 1-ї Задніпровської радянської дивізії Українського фронту, як 3-я бригада. Під командуванням комбрига Н. Махна бригада вела бої проти денікінців на Донбасі. У травні 1919 р. через брак боєприпасів бригада Махно не втримала оборону, частини Кавказької дивізії генерала Шкуро зайняли Донбас. Троцький звинуватив Махна у розвалі фронту та непокорі командуванню.
У свою чергу Махно відправив телеграму Леніну, повідомивши про розрив з червоною армією через постійні нападки та тиск на нього.  З залишками загону Махно відступив на Херсонщину і спільно з отаманом Григор’євим, теж колишнім червоним комбригом, продовжив боротьбу з військами Денікіна. У середині липня 1919 року Махно очолив Реввійськраду об’єднаної Революційно-повстанської армії України. Після вбивства Григор’єва – за деякими свідченнями, Махно застрелив  того власноруч,  публічно звинувативши у таємних контактах з Денікіним, став її головнокомандувачем.
Н. Махно звинувачував Григор’єва і в організації жорстоких єврейських погромів. Слід зазначити, що всупереч радянській пропаганді,  батько був переконаним інтернаціоналістом і противником антисемітизму. Серед ідеологів світового анархізму було багато євреїв,  і в армії махновців вони відігравали значну роль. Начальник махновської контррозвідки Л. Зиньковский, він же знаменитий Льова Задов – лише один з багатьох представників древнього народу, що пішли за батьком. У його війську були окремі єврейські підрозділи, найбільш відомий – артилерійська батарея, якою командував А. Шнейдер. Можна згадати ще один факт: поет і анархіст Самуїл Щварцбард, всі родичі якого були вбиті під час єврейських погромів на Україні, у 1926 році, як акт особистої помсти застрелив у Парижі  С. Петлюру. А з Махном він перебував у добрих приятельських стосунках.
З початком наступу білих на Москву влітку 1919 р. Махно розгорнув масштабну партизанську війну в їх тилу і домовившись про нейтралітет з Армією УНР… знов закликав повстанців до союзу з червоними: «Головний наш ворог – Денікін. Комуністи – все ж таки революціонери. З ними ми зможемо порахуватися потім». Наївність, надмірна самопевність, чи щось інше?
Як згадував командувач Добровольчої армії А. Денікін: «На початок жовтня в руках повстанців опинилися Мелітополь, Бердянськ, де вони підірвали артилерійські склади, і Маріуполь – за 100 верст від Ставки (Таганрога). Повстанці підходили до Синельникового і загрожували Волновасі – нашій артилерійській базі… Випадкові частини – місцеві гарнізони, запасні батальйони, загони Державної варти, виставлені спочатку проти Махна, легко розбивалися його великими бандами. Становище ставало грізним і вимагало виняткових заходів. Для придушення повстання довелося, незважаючи на серйозне становище фронту, знімати з нього частини та використовувати всі резерви. Це повстання, яке прийняло такі широкі розміри, розбалансувало наш тил і послабило фронт у найважчий час». Отже,  дії Махна суттєво вплинули на хід війни і допомогли червоним відбити наступ Денікіна.
На чолі анархістської республіки
15 вересня 1919 року махновці знову зайняли Катеринослав, й утримували його півтора місяці.  20 жовтня на з’їзді селян, робітників та повстанців Махно висунув програму дій, що зводиться до створення самостійної селянської республіки в тилу денікінських військ з центром у Катеринославі. Програма Махна передбачала відміну диктатури пролетаріату, розвиток самоврядування на основі безпартійних рад, встановлення народної влади, ліквідацію експлуатації селянства, передачу землі у вільне користування тим, хто її обробляє.  Фактично на території Придніпров’я Махно проголосив автономну анархістську державу.
Влітку 1920 р. генерал Врангель  запропонував йому союз проти більшовиків. Махно відмовився від пропозиції, натомість знов вдався до самовбивчих танців на граблях – нових альянсів з більшовиками. У жовтні 1920 р.  Махно підписав з ними Старобільську угоду, за якою  направив 2,5 тисяч бійців на Крим. Махновці у перших рядах форсували Сиваш.  Червоні віддячили у звичній манері – після захоплення Криму загін махновців був оточений і перебитий кулеметним вогнем. Вирватися вдалося лише 250 бійцям.
Це був початок кінця. Червоні поширили операцію  «ліквідація партизанщини» на всю Україну. Махно розділив повстанців на кілька самостійних груп, на чолі однієї сам вів виснажливі бої проти більшовицьких сил. 28 серпня 1921 р. тяжко поранений Махно, разом з 78 бійцями і дружиною, перейшов кордон з Румунією. Радянська влада вимагали від його видачі, і в 1922 р. батько з соратниками перебрався до Польщі. Вони потрапили до табору інтернованих, потім – до в’язниці, їх запідозрили в намірі підняти повстання в Галичині. За гратами народилась єдина донька Махна Олена. За браком доказів їх випустили і відправили під нагляд поліції до Данцига. Там Махно потрапив до  рук агентів НКВС, котрі повезли його в Берлін, до радянського посольства. Дивом  йому вдалося на ходу вискочити  з автомобіля.
Паризький фінал
У 1925 р. знайомі анархісти допомогли колишньому отаману переїхати до Парижу. Тут став в нагоді його робітничий досвід – через відсутність коштів Махно працював ливарником, токарем на заводі Рено, робітником сцени у Гранд Опера, техніком на студії Пате, підробляв статтями в газетах «Анархічний вісник» та «Справа праці». Коли роботи не було, жив на кошти дружини, яка працювала кухаркою, швачкою,прибиральницею. Потім йому пощастило отримати грант від європейських анархістів на написання та видання книги про його досвід. За рік Махно написав книгу «Російська революція на Україні», два наступні тому мемуарів вийшли вже після його смерті.
Помер Нестор Іванович від туберкульозу 25 липня 1934 р., у віці 45 років. Його тіло було кремоване, урну з прахом замурували у колумбарії цвинтаря Пер-Лашез, біля стіни  паризьких комунарів, де  знайшли останній притулок багато вдатних революціонерів. Проводити його в останню путь приїхало більше 500 соратників і анархістів з  усієї Європи. У 2019 р. у ЗМІ обговорювались плани перепоховати прах Нестора Махна  на батьківщині. Це підтвердили представники влади Гуляйполя і Запорізької ОДА, але розмовами все й обмежилось.
Долі дружини і доньки отамана були сумними. Під час Другої світової вони з окупованої Франції потрапили до Німеччини. У 1945 р. радянські спецслужби відправили їх до Києва, у липні 1946 р. Галина Кузьменко була засуджена до 8 років ув’язнення «за участь у махновському русі». Олена за компанію отримала 5 років заслання. У 1954 році Галина Кузьменко звільнили за амністією. Радянська влада не дозволила їй повернутися в Україну, і до кінця життя вони з дочкою жили під наглядом КДБ у місті Джамбул Казахської РСР. Померла дружина отамана у 1978 р, донька у 1993 р. Після довгих років поневірянь і найчорнішої фізичної праці,  їй вдалось закінчити будівельний інститут, створити міцну сім’ю з місцевим авіатором. Але дітей у них не було, тож  повстанський рід скінчився 30 років тому, зі смертю Олени Несторівни.