Панамське досьє Павла Лазаренка

2 грудня виповнюється 25 років від події, що стала початком кінця одного з найвпливовіших політиків України, екс- прем’єр-міністра, лідера партії  і парламентської фракції  «Громада», одного з реальних претендентів на пост президента  Павла Лазаренко. У той злощасний день поблизу міста Базель його затримала швейцарська поліція під час в’їзду до країни за панамським паспортом. У компанії з московським адвокатом Олександром Кохом.
Павло Лазаренко приїхав з Брюсселя, де перебував по лінії міжпарламентських зв’язків Верховної Ради з Євросоюзом.  Привели його до країни годинникарів і банкірів важливі справи. Тоді інтернет-банкінгу не існувало, а секретні рахунки, відкриті у швейцарських банках для отримання корупційної ренти  – самі себе не проконтролюють.  Не існувало тоді й безвізу для українців, навіть для нардепів. Але Лазаренко, відомий своєю винахідливістю, й тут не розгубився. І, не маючи швейцарської візи, пред’явив місцевим поліцаям паспорт громадянина невеликої країни, розташованої посередині двох Америк – Панами.
Й ніщо, начебто, не віщувало неприємностей. Паспорт виписаний на його ім’я, дійсний до кінця 1999 року, і не якась дешева підробка з підземного переходу – оформлювався особисто в Панамі, на більш-менш легальних підставах, за розмішений в панамських банках депозит у 100 тисяч доларів. (Така   послуга  – «паспорт за депозит», існує й зараз, і вже не треба, як Лазаренкові, летіти за океан, щоб нею скористатись, – все можна зробити он-лайн, щоправда сума внеску зросла вдвічі). Хіба що, декого назва країни  могла насторожити стійкими асоціаціями  з капелюхом, але, як говориться, – то таке.  І все ж, в результаті цієї оборудки вийшла саме «шляпа»…
У пильних швейцарських прикордонників виникли сумніви щодо походження сеньйора Lazarenko, його затримали за підозрою у порушенні візового режиму.  Голова Служби безпеки України Леонід Деркач (батько нардепа Андрія Деркача, визнаного нині російським агентом) повідомив, що П. Лазаренка затримано швейцарськими правоохоронними органами за підозрою у підробці панамського паспорта та в’їзду за ним до Швейцарії, що передбачає за швейцарським законодавством від шести місяців до п’яти років ув’язнення.
Фатальна помилка
Повідомлення про арешт Павла Лазаренка, що вважався не першою, але й не так, щоб другою особою в Україні, став на батьківщині справжньою сенсацією. І повною несподіванкою для багатьох, хоч хмари над головою Павла Івановича  збирались давно. У липні 1997 року президент Кучма звільнив його з посади голови уряду, у вересні 1998 р. Генеральна прокуратура порушила кримінальну справу проти нього за розкрадання державного майна в особливо великих розмірах.  Але Лазаренко подбав про політичний захист для себе, восени 1997 р. разом з Юлією Тимошенко створив і очолив партію «Громада», яка в березні 1998 року пройшла до парламенту, набравши 4,7%. Основний внесок до результату дала Дніпропетровська область, де за «Громаду» проголосували 35% виборців.
Більшість земляків були впевнені, що такий важковаговик, як Лазаренко, з його зв’язками і статками, швидко владнає справи з дотошними швейцарськими законниками і вийде на волю. Кореспондента однієї з дніпродзержинських газет, який дозволив собі в дещо іронічній формі подати інформацію про інтернаціональний характер скандального утримання українського політика із панамським паспортом в швейцарській в’язниці, пропісочили на засіданні редколегії, – мовляв, шанобливіше треба писати про таку поважну персону. Ось він завтра як вийде, як повернеться, як піде на вибори…
…Дійсно, чому б і ні? – і не такі амплітуди злетів і падінь демонстрував український політикум. Але був один маленький нюанс, який не врахували редакційні начальники, та й сам екс-прем’єр. Не з тією системою правосуддя  йому не пощастило зіткнутися. Залишився б Павло Іванович в Україні – повирішував би усі питання з правоохоронними органами  й судами, як його колега і соратник Юлія Тимошенко, розвивав би далі свої бізнесові й політичні справи. Цілком можливо, повернувся б у крісло прем’єра, і не виключено, що виборов би й президентське крісло.
Але західна юридична машина – річ сувора й невблаганна. Якщо потрапив в її лещата, хоч краєчком, по несерйозній справі, – поступово повністю затягне, як необачного робітника, котрий стаючи за верстат, забув зняти шалик, й методично перемеле на фарш. Так власне, й сталося…
Швейцарцям не знадобилось багато часу, щоб з’ясувати, що підозрілий пан з Панами насправді є українським політиком й топ-посадовцем, і головне –  фігурантом кримінальної справи про відмивання коштів на території Швейцарії, порушеної в березні 1998 року після звернень української влади.
4 грудня у женевському Палаці правосуддя відбувся перший допит Лазаренка.  Він  визнав своє українське громадянство, стверджував, що перебуває під дипломатичним імунітетом як член ПАРЄ,  скаржитися на переслідування з боку Кучми. Але слідчого цікавила лише суть справи – лазаренківські рахунки у швейцарських банках.

Все заради «Громади»
На допиті Лазаренко все заперечував, посилався на забудькуватість,  сподіваючись, що зможе вийти з-під варти завдяки своєму депутатському статусу. В українському парламенті однопартійці називали Лазаренка жертвою змови і політичних переслідувань, вимагали його негайного звільнення. Слідчі дали Лазаренкові час свіжити свою пам’ять, потримавши  у в’язниці пару тижнів.  Це подіяло. На другому допиті Лазаренко визнав, що мав рахунки у швейцарському банку, куди надходили кошти від компаній з постачання газу та електроенергії в Україні, у тому числі  ЄЕСУ. Лазаренко зізнався, що виводив гроші за кордон  – до Швейцарії, на Багами та Антигуа, але «не користі раді», а щоб фінансувати свої політичні проекти, зокрема, партію «Громада». А це справа не з дешевих, так само, як участь у парламентських виборах 1998 року. Що вже казати про майбутні президентські вибори, про які теж треба думати!
Схоже, перші два тижні тюремного життя налаштували Лазаренка на дуже відвертий лад.  Він навіть розповів, що за часів прем’єрства отримував від бізнесу й державних підприємств «всього» 10% від доходу, – майже альтруїзм. Щоправда під час подальших розслідувань і судів, яких буде дуже багато, усі бізнес-партнери Лазаренка, включаючи найближчого компаньйона Петра Кириченка, стверджували, що він визнавав лише одну пропорцію – 50/50.
Така відвертість слідчим сподобалась, і після допиту, 18 грудня 1998 року Лазаренка відпустили під заставу 4 мільйони швейцарських франків і зобов’язання з’явитися до Женеви на слухання по справі, які призначили на 1 березня 1999 року. Здавалось, для Лазаренка все скінчилось досить благополучно. Після двотижневої відсидки в швейцарській буцегарні він повернувся додому, отримав можливість і час владнати свої ділові та політичні справи; студіювати закони, наймати кращих  адвокатів, збирати докази й свідків на свою користь – готуватись до майбутніх баталій з зі швейцарською і українською системами правосуддя. Шанси вийти з цієї боротьби, хай не переможцем, але з прийнятними фінансовими і репутаційними втратами; з умовним або мінімальним вироком, – були цілком реальними. Що не  позбавляло перспектив повернутись згодом на вершини  влади.
Але Лазаренко зробив фатальну  помилку, що перекреслила  ті перспективи, попередні здобутки, й за великим рахунком, – його  подальшу долю. Можливо, близьке знайомство з пенітенціарною системами навіть такої ліберальної країни, як Швейцарія, справило надто сильне враження, і він вирішив тікати  від всього цього подалі. А саме – за океан. Не розуміючи, що лише сам заганяє себе у клітку, з якої виходу може не бути…
В Україні проти Лазаренка була порушена ціла низка кримінальних справ корупційного характеру і 17 лютого 1999 р.  Верховна Рада  конституційною більшістю – 310 голосів, підтримала  рішення про позбавлення лідера «Громади» депутатського імунітету. За три дні до того  Павло Іванович вилетів чартерним рейсом до Греції.
В Афінах Лазаренко кілька  днів розмірковував, куди податися далі. «Перебуваючи в Греції, я переговорив з моїм другом Петром Кириченком, який порадився з імміграційним адвокатом в США. Кириченко переказав мені правову позицію, що найкраще шукати притулок в США або Британії. Оскільки моя родина була в США, я вирішив притулок шукати там», – пізніше пояснив Лазаренко свій вибір американським суддям.
Зауважимо, навряд чи консервативна британська феміда була б більш поблажливою до звинуваченого у масштабній корупції високопоставленого втікача з України. З таким бекграундом йому можна  було  розраховувати сховатись від міжнародного правосуддя хіба десь у далеких країнах Азії, Африки, Південної Америки. Або на екзотичних островах на кшталт Антигуа і Барбуда, де Лазаренко завів не тільки рахунки, а навіть власний банк.
Навряд чи П. Кириченко дав навмисне хибну пораду, бо й сам послідував тим же маршрутом, й опинився в американській в’язниці, деякий час – у одній камері з Лазаренком. Щоправда, вибереться звідти він значно швидше і з меншими втратами – бо швидко укладе угоду зі слідством і першим, як говориться, «здасть з потрохами» земляка, бізнес-партнера і друга…
Фіаско американської  мрії
Отже, 19 лютого 1999 р. літак з П. Лазаренком на борту приземлився у аеропорту імені Д. Кеннеді в Нью-Йорку. Цього разу наш земляк прибув з українським паспортом з дійсною американською візою. Навіть  на питання про мету приїзду до США  чесно відповів:  «хочу просити надання політичного притулку».  І все одно – був негайно затриманий.
На першому допиті, що відбувся прямо в  авіатерміналі, Лазаренко розповів агентам міграційної служби про погрози, які отримував в Україні, про намір президента Кучми посадити його, позбавившись конкурента на майбутніх виборах. Згадав і історію із замахом на нього, що стався в липні 1996 року, звинувативши в організації вибуху його автомобіля помічника президента Олександра Волкова.
Прохання притулку в США екс-прем’єр аргументував ще й тим, що його родина вже перебуває в Америці – дружина як турист, діти – навчаються в коледжах. І з житлом питання вирішене – Лазаренко заздалегідь придбав  за 6,7 мільйона доларів величезний особняк площею 1,7 тис. кв. м на околицях міста Новато біля Сан-Франциско, в якому раніше жив відомий актор Едді Мерфі. Але замість власного каскаду басейнів під ласкавим каліфорнійським сонцем Лазаренкові доведеться звикати до куди більш скромних умов.
Перші тижні після прильоту до США він провів у слідчому ізоляторі в районі Квінс міста Нью-Йорк. За місяць Лазаренка на його прохання перевели у тюрму Marin County Jail – поближче до Сан-Франциско, де неподалік  мешкали його рідні.  Лазаренко розраховував невдовзі до них приєднатись, і попросив про переведення під цілодобовий домашній арешт з носінням електронного браслету.
Надії виявились марними – у квітні 1999 р. Швейцарія видала ордер на екстрадицію Лазаренка, і його залишили за гратами. Не добившись екстрадиції, швейцарські слідчі самі прибули до Каліфорнії, щоб допитати екс-прем’єра в тюрмі. Вже знаючі з досвіду, що зі швейцарцями не варто грати  у глуху відмову, Лазаренко визнав свою провину за парою  епізодами відмивання коштів у Швейцарії – пов’язаними з придбанням урядом України за завищеною ціною шести збірних будинків у компанії П. Кириченка GHP Corporation, та продажу металопродукції через компанію Ю.Тимошенко Somolli Enterprises.
Розрахунок Лазаренка – пожертвувати пішаком, щоб  зберегти фігури, – спрацював. Після часткового визнання вини Швейцарія відкликала запит на видачу українського втікача і винесла прийнятний для нього вирок.  Лазаренкові  присудили півтора років ув’язнення, зарахувавши в цей термін вже відбутий арешт у США, і 10 мільйонів франків штрафу.
За кілька днів, 18 травня 2000 р., звинувачення проти Лазаренка висунули й США. Тут і «змова з метою відмивання коштів» і «переміщення вкраденої власності» – загалом аж 53 пункти. Наприкінці розгляду справи, що тривала кілька років,  суд зменшив кількість пунктів обвинувачення до 29, прибравши епізоди, пов’язані з Тимошенко.
Браслет обручці не завада
У червні  2003 р. після 4-х років тюрми, адвокати добились переведення Лазаренка під домашній арешт. Щоправда, не в той шикарний маєток, а в скромну квартиру в емігрантському районі, неподалік від суду.  Лазаренко зобов’язався перевести заставу в 65 мільйонів доларів, мав носити електронний браслет, оплачувати послуги цілодобової охорони.  Виходити дозволялось тільки в суд і лікаря – за окремим дозволом; дзвонити – лише на погоджені судом номери.  Коло відвідувачів теж був було суворо обмеженим – адвокати, їх помічники.  Родичі – дві доньки Лазаренка і його син  могли робити годинні візити через день.
І все ж, це була не остогидла в’язниця. До того ж, Лазаренко, котрий не любив марнувати час,  навіть під домашнім арештом  примудрився створити нову сім’ю з молодою дружиною, котра народила йому трьох дітей! Як це можливо за такого суворого режиму відвідувань? – подумає читач. Дуже просто. Новою дружиною стала перекладачка, за сумісництвом – помічник адвоката Оксана Цикова.
Вона – онука академіка Валентина Цикова, який очолював Всесоюзний науково-дослідний інститут кукурудзи у Дніпропетровську і однокласниця Олександра, старшого сина Лазаренка.  Оксана була активісткою молодіжного крила «Громади», за сприяння Павла Івановича була направлена на навчання до Лондону.  Провчилася там два роки, коли отримала пропозицію бути перекладачем ув’язненого у Каліфорнії  Лазаренка. Цикова погодилася, і в підсумку – стала й дружиною Лазаренка й матір’ю його дітей.
Помаранчева революція в Україні 2004 року вселила в Лазаренка і його близьких нові надії.   Генпрокуратура України закрила справи проти Ю. Тимошенко, яка фігурувала в багатьох матеріалах американської справи проти Лазаренка,  вона стала  прем’єр-міністром. Мотивуючи цим, адвокати зажадали повторного суду над Лазаренком. Суд погодився скасувати майже половину обвинувачень,  за якими присяжні вже визнали його винним.
 Новий курс тюремних університетів
Але це мало вплинуло на суворість вироку.  У серпні 2006 року суд виніс вердикт про покарання Лазаренка: дев’ять років тюрми і 20 мільйонів доларів штрафу. Група дорогих адвокатів кілька років боролась за зменшення цього терміну до вже відбутого їх клієнтом, і його звільнення. Але численні оскарження і апеляції дозволили зменшити цей термін всього на 11 місяців. І головне – суддя відмовився зараховувати домашній арешт у цей термін. Це було повне фіаско – 97 місяців в’язниці!
Причому справжньої, а не дома, з браслетом і новою дружиною. 1 жовтня 2008 р. суд видав ордер на повернення Лазаренка в тюрму через порушення правил домашнього арешту та неперерахування 65 млн. доларів застави.  Лазаренко відбував покарання у федеральній в’язниці міста Даблін, Каліфорнія. За словами охоронця, він «мотав строк» як усі – в загальному бараці на 100-150 осіб, без перегородок. Потроху займався спортом, читав, але англійську так і не вивчив.
1 листопада 2012 року термін добіг кінця. Але насолодитись довгожданою свободою Лазаренкові  відразу не дали.  Він був доправлений до нової в’язниці для нелегальних мігрантів у каліфорнійській пустелі біля міста Аделанто, як особа, що не має правових підстав для перебування в США. Справа в тому, що його американська віза закінчилася в 2001 році, український закордонний паспорт – в 2008, а злощасний панамський документ, з якого все, власне, й почалось –  був знищений за рішенням швейцарського суду.  Лазаренкові реально загрожувала депортація до України, де проти нього відкрита низка  кримінальних справ  без термінів давності, серед них – справи про причетність до вбивств Євгена Щербаня й Вадима Гетьмана. Однак за кілька тижнів міграційна служба дозволили йому залишитись на правах біженця, вочевидь, зглянувшсь над батьком трьох малих американців.
Відтоді Лазаренко, котрий сам колись володів цілою купою медіа, зокрема, газетами «Дніпровська правда», «Київські відомості», «Правда України» і «Дзеркало тижня», всіляко уникає уваги ЗМІ, веде життя старого затворника.  Його черговий ювілей, – 23 січня він розміняв  восьмий десяток, пройшов непоміченим.  Його величезна бізнес-імперія, що включала солідні пакетами акцій «Приватбанку» і «Київстару», безліч «прихватизованих» за копійки державних підприємств, зокрема, на теренах Дніпропетровської області – готелі «Україна», «Асторія», «Європейська» в обласному центрі, агрофірма «Наукова», Царичанський завод мін води та безліч  інших об’єктів, – давно змінили власників. Писали, що особливу активність в розкуркуленні   лазаренківської спадщини проявили структури, близькі до Корбана і Коломойського.
 Пікассо в багні
Яку частину статків  він зумів вберегти на таємних рахунках від пильного ока американської феміди – невідомо.  У Вашингтоні досі триває судовий процес щодо конфіскації усіх його ідентифікованих грошей, що сягають 230 мільйонів доларів. Суд тягнеться з 2004 року і терміни його завершення невідомі. У лютому поточного року  колишній прем’єр-міністр України просив суд виключити з цієї суми невелику частку – 2 млн. дол., кримінальне походження яких не доведене.
І це – найбільш «свіжа» згадка про Лазаренка у ЗМІ. Раніше, у липні 2016 року  New York Times повідомляла, що він мешкає з другою дружиною і трьома дітьми у власному будинку поблизу Сан-Франциско, який вона купила за мільйон доларів. Достеменно не відома доля палацу Лазаренка в Новато, придбаного за 6,75 мільйонів доларів у 1998 році. Конфіскований він не був, і за останнім повідомленням, датованим аж 2012 р., стояв порожнім, і потерпав від набігів малолітніх хуліганів. Якось туди вдерлась група підлітків, вони покрали столове срібло, оргтехніку, а літографію Пабло Пікассо, вартістю в 30 тисяч доларів просто викинули по дорозі. На той час за маєтком накопичилось 2 млн. боргів за комунальні послуги й податки.
Словом, не надто райдужний фінал життя. Звичайно, Павло Іванович вже не в тюрмі, має дах над головою, не атакує перехожих, як відомий літературний персонаж словами «допоможіть колишньому голові депутатської фракції!».  Але майже півтора десятиріччя неволі – в тюрмі та під домашнім арештом, – надто висока ціна, яку він заплатив… Та й власне, за що? З тими двома сотнями мільйонів доларів, у володінні якими його підозрюють американські слідчі, на фоні корупційного розгулу нинішніх посадовців і депутатів – він виглядає ледь не бідним родичем. Певно, йому не дає спокою питання: «Що, виявляється, й так можна було»?!
І є надія, щоправда, дуже слабка, що для когось з нинішніх  «господарів життя» приклад Павла Івановича, котрий втратив все нажите «непосильним» і не надто праведним шляхом, разом з найдорожчим – роками життя, які не купиш за всі багатства світу, стане застереженням…