28 січня 80-річний ювілей відсвяткувала Анжела Девіс. Напевно, читачі середнього і старшого віку здивуються: «Як, та сама? Невже вона ще жива»? Реакція молодшої аудиторії буде інакшою: «Ну так, смачний торт, хоч і недешевий – більше 300 грн. за кіло. Але можна й самим зробити – рецептів в інтернеті повно. На честь авторки мабуть назвали, видно добрим кулінаром була»…
І навряд чи ювілярці варто ображатись, що її безмежна відомість і слава, за півстоліття звузились у нас до масштабів кондитерського відділу. Це – ознака глибокої народної популярності, що не минає з часом, а переходить на близький кожному, побутовий рівень. Та й сусідство з імператором Наполеоном і князем Естергазі, нехай у вітрині – неабияка честь…
Якщо серйозно, Анжела Девіс навряд чи в своєму житті спромоглася спекти бодай один торт, не те, що придумувати нові рецепти, адже вона – веганка. Та й для революціонерок – феміністок, до яких належить, «кюхен» не є одним із сакральних місць. Єдиний ґрунт для кулінарних асоціацій – насичений шоколадний колір. А ім’я – довгі роки, що називається, просто носилося в повітрі шостої частини суходолу, лунаючи цілодобово з кожної радянської праски. А чого варті мітинги з саморобними плакатами і транспарантами «Свободу Анжелі Девіс!», що на початку сімдесятих проходили у кожному цеху, в кожному колгоспі й радгоспі, технікумі й інституті!
Вибухове дитинство
…Майбутня активістка радикальних рухів і громадська діячка, політикиня й науковиця, письменниця й педагогиня Анджела Івонн Девіс народилася 26 січня 1944 року в місті Бірмінгем, штат Алабама. Її родина жила в районі, що прозвали «Динаміт хілл» – дивна назва виникла у 1950-х роках, відзначених вибухами будинків, здійснюваних расистами щоб залякати й вигнати темношкірих мешканців. У 1963 році члени Ку-клукс-клан влаштували вибух у місцевій церкві, під час якого загинули чотири темношкірі дівчини, знайомих Анжелі.
Сім’я Девісів, в якій крім неї були сини Бен і Реджинальд, і донька Фані, мала середній достаток – батько працював на заправці, мати вчителювала. Анжела теж мріяла про педагогіку, добре вчилась і брала активну участь у громадському житті – відвідувала недільну баптистську школу, співала у церковному хорі, була гьорл-скаутом, обиралась делегатом національних зборів цієї організації.
Водночас життя й оточення підштовхували дівчину до політики, лівих ідей. В початкових класах Анжела навчалась у сегрегованій школі для темношкірих. Її мати Саллі Белл Девіс стала організатором Молодіжного конгресу афроамериканців Півдня, що був під впливом Комуністичної партії США. Старші класи школи вона закінчувала у Нью-Йорку, за програмою Американського комітету квакерів, яка розміщувала чорношкірих учнів з Півдня в школах Півночі. У цій же школі ім. Елізабет Ірвін тоді вчився Роберт Де Ніро. В Нью-Йорку Анжела приєдналась до молодіжного марксистського гуртка, подружилась з Бетіною Аптекер, дочкою відомого лівого історика Герберта Аптекера.
Через кілька років їй вдалось отримати стипендію в Університеті Брандейса в штаті Массачусетс, вона була однією з трьох чорношкірих студентів на курсі. Якось на мітингу під час Карибської кризи вона почула виступ знаменитого лівого філософа Герберта Маркузе, який справив на неї величезне враження. Згодом вона стане його найкращою ученицею. «Маркузе навчив мене, що можна бути науковцем, активістом, дослідником і революціонером одночасно», – говорила Девіс.
Європейські студії
В університеті Девіс вивчала творчість Жана-Поля Сартра, і вирішила вдосконалити знання мови на батьківщині філософа. Їй пощастило отримати грант на навчання у Франції. Заняття проходили в знаменитій Сорбонні. У Парижі вона жила у місцевій родині. У 1963 році вона побувала на VIII Всесвітньому фестивалю молоді та студентів у Гельсінкі. Оскільки цей захід був спонсорованою СРСР вітриною соціалізму, після повернення додому, її вперше допитає ФБР.
Досконально оволодівши французькою, Анжела повернулась до Брандейського університету і записалась на курс філософії Герберта Маркузе. За його порадою після закінчення університету вона їде на навчання до Німеччини. Інтерес до філософії Канта, Гегеля та Маркса приводить її до Франкфуртського університету, що славився своєю школою соціальних наук, до якої входили Теодор Адорно, Макс Хоркхаймер, Еріх Фромм, Вальтер Беньямін, Франц Нейман, Фрідріх Поллок і сам Герберт Маркузе. Отримуючи скромну стипендію в 100 доларів на місяць, вона жила в німецькій родині, потім разом з групою студентів поселилась на горищі покинутої фабрики.
Відвідавши східний Берлін під час святкування Першого травня, Анжела прийшла до висновку, що уряд НДР краще справляється із подоланням наслідків фашизму, ніж уряд Західної Німеччини. Багато з її сусідів по кімнаті були активістами Соціалістичного німецького студентського союзу і Девіс теж брала участь у його акціях.
Після двох років навчання в Німеччині, Анджела повертається до Штатів – Г. Маркузе запрошує її до аспірантури Каліфорнійського університету в Сан-Дієго, куди перевівся. Тут 1968 року Анджела отримує ступінь магістра філософії. Починаючи з 1969 р., вона виконує обов’язки доцента кафедри філософії Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі.
Рейган показує на двері
Тим часом в США розгортається масовий молодіжний протестний рух, і молода викладачка не могла залишатись осторонь цих процесів. Вона приєдналася до Клубу Че-Лумумби, чорношкірої лівої формації, названої на честь революціонерів Че Гевари та Патріса Лумумби. Також вона вступила до компартії США та радикальної організації «Чорні Пантери», нащадком якої є сучасний рух Black Lives Matter.
Така політична активність не сподобалась керівництву університету й особисто губернатору штату Каліфорнія, майбутньому президенту США Рональду Рейгану, і в вересні 1969 року її звільнили. Їй вдалось поновитись на посаді через суд, але в червні 1970 р. – звільнили вдруге, за запальні промови на мітингах, в яких зокрема, поліція називалась «свинями». В принципі, поширений тоді в протестних колах вираз.
Репресії влади лише зміцнили Анджелу у лівих переконаннях. Після звільнення вона почала активно займатися правозахисною діяльністю, захистом прав темношкірих в’язнів, співробітничала з Комітетом захисту «Соледадських братів». Насправді родичами вони не були, це троє афроамериканців – Джордж Джексон, Фліт Драмго та Джон Клатчетта, засуджених за крадіжки й пограбування, і звинувачених у вбивстві білого охоронця в тюрмі Соледад. У разі визнання винними їм загрожував смертний вирок. Рух, що виник на їх захист, підтримували такі відомі люди, як лауреат Нобелевської премії Лайнус Полінг, доктор Бенджамін Спок, актори Марлон Брандо і Джейн Фонд.
Постріли в суді
Анджелу Девіс теж хвилювала доля Джорджа Джексона, вона писала: «Було ясно, що його не випускають тому, що він намагається організувати своїх колег у в’язниці. Він закликав людей домагатися покращення умов утримання у в’язниці, кращого харчування, права читати те, що вони хотіли. Тож, безумовно, Джордж Джексон був політв’язнем, хоча його й звинувачували у вбивстві охоронця».
Масові протести не призвели до звільнення Джексона та його «братів». 7 серпня 1970 року суд міста Сан-Рафаель у штаті Каліфорнія розглядав справу Джеймса Макклейна, який у в’язниці Сан-Квентін убив охоронця. На суді були присутні ще двоє в’язнів, як свідки – Вільям Крістмас і Ратчелл Маджі. Усі троє були членами партії «Чорні пантери».
На суд прийшов 17-річний Джонатан Джексон, молодший брат Джорджа Джексона, найвідомішого з «Соледадських братів». Йому вдалось пронести до зали цілий арсенал – обріз мисливської рушниці і два револьвери. Він роздав зброю в’язням, і вони разом взяли в заручники суддю Гарольда Хейлі, заступника прокурора і трьох присяжних. Терористи поставили вимоги надати транспорт і звільнити «Соледадських братів». Разом із заручниками вони виїхали з будівлі суду на мікроавтобусі. Раптово спалахнула перестрілка, в якій були вбиті суддя, молодший Джексон і двоє підсудних – Макклейн та Крістмас. Заступник прокурора і один із присяжних отримали поранення. Хто спровокував стрілянину, встановити не вдалось. За однією версією, перший постріл зробив Макклейн у поліцейських, за іншою – стріляти почала поліція. Заступник прокурора стверджував, що це він вихопив пістолет у Джексона і вистрілив у всіх чотирьох викрадачів. На тілі судді виявили дві смертельні рани, одна завдана кулею, випущеною з середини бусу, друга – із зовні.
На чолі злочинного рейтингу
Слідство встановило, що зброя, включно з дробовиком, яку Джексон використовував під час нападу, була придбана Анжелою Девіс в ломбарді Сан-Франциско за два дні до інциденту. За законами штату Каліфорнія її було звинувачено за співучасть у тяжких злочинах, включаючи викрадення людей і вбивство судді, що передбачало суворе покарання, аж до смертної кари. 14 серпня 1970 року Девіс оголосили в розшук, директор ФБР Едгар Гувер включив її до списку 10 найбільш розшукуваних злочинців – вона стала третьою жінкою в історії, яка потрапила до сумнівного рейтингу.
Зброя справді належала Анджелі Девіс. Вона купила її легально і зареєструвала на своє ім’я. Пізніше вона пояснювала: «Більшість людей мала зброю, і ми купували зброю. Не тому, що мали намір використовувати для нападу, а щоб захистити себе. Ми вчилися користуватися зброєю, щоб була гарантія, що нас по дурості не застрелить поліція, як це було з багатьма в ті роки».
Два місяці Анджела переховувалась у друзів і соратників у різних містах і штатах. 13 жовтня 1970 року її затримали в одному з готелів Манхеттена і відправили до в’язниці Детекшн Грінвіч-Віллідж, неподалік її колишньої гімназії. Напередодні різдва її перевели до каліфорнійської в’язниці Сан-Квентін. У виході під заставу відмовили. Адвокати Девіс оскаржили це рішення у Верховному суді. Тоді суддя призначив дуже високу як на ті часи заставу – $102 500. Знаменита співачка Аріта Франклін заявила, що готова внести будь-яку суму за Анджелу Девіс.
Але королеву музики соул випередив скромний фермер – комуніст Роджер Макафі. І в лютому 1972 року, після 16 місяців під вартою, Анджела вийшла під заставу. Втім, благодійність і партійна солідарність виявились для Роджера непоганою інвестицією. На той час він мав одну ферму з 80 коровами. Потім були поїздки до СРСР, угоди про інвестиції, і через десять років Макафі вже був власником 15 ферм у Каліфорнії та Мексиці. Наразі його син володіє найбільшою у США компанією з виробництва органічного молока.
5 січня 1971 року Девіс у суді оголосила про свою невинуватість: «Публічно заявляю перед судом, перед народом цієї країни, що я невинна за всіма звинуваченнями, висунутими проти мене штатом Каліфорнія». Серед її захисників був Девіс Джон Абт, головний юрист Комуністичної партії США, – той самий, кого хотів мати своїм адвокатом у 1963 році Лі Харві Освальд. Але не дочекався – після вбивства президента Кеннеді, жити йому залишались лічені години.
У липні 1971 рокуАнджела Девіс у суді вперше особисто зустрілася з Джорджем Джексоном. Вони почали листуватися, на ґрунті спільних поглядів виникла взаємна симпатія: «Я хочу, щоб ти в мене вірила. Я тебе люблю як чоловік, як брат і як батько. Щоразу, я намагаюся сказати, що я люблю тебе, афроамериканська жінка. Мій протест був слабким, але вір у мене, Анджело. Ти не уявляєш, як я сп’янів, отримавши твою фотографію», –писав Джордж.
Соратники «Чорні Пантери» не залишали надій витягти його з тюрми, і зуміли передати туди пістолет. Джордж взяв у заручники охоронця та змусив його відкрити камери. Арештанти приєдналися до бунту і роззброїли всю охорону в корпусі. Загинули троє тюремників і двоє ув’язнених, яких вважали стукачами. Джексон спробував прорватись з в’язниці, але його застрелив вартовий з вежі. У його камері знайшли листи Анжела Девіс. Сторона звинувачення заявила, що листування є доказом того, що вона мала мотив допомагати Джонатану Джексону у спробі звільнення брата шляхом терору.
Але адвокати вирішили довести, що легальна купівля зброї не може вважатися злочином, а до захоплення заручників підзахисна не мала ніякого відношення. Жодний закон не порушує й тюремний роман по переписці. І їм вдалося переконати у цьому 12 білих присяжних. 4 червня 1972 року суд визнав Анджелу Девіс невинною по всіх пунктах звинувачення і відпустив на свободу.
Культ чорного ангела
Тріумфальній перемозі посприяла небачена за масштабами пропагандистська кампанія під гаслом «Свободу Анжелі Девіс!», розгорнута у всьому світі лівими силами. Першу скрипку, звичайно, грав СРСР. Ось типові цитати з радянських газет того часу: «Найдикіше полюванням на людину з часів рабства»… Радянські жінки висловлюють глибоке обурення беззаконним переслідуванням Анджели Девіс, рішуче вимагають її негайного звільнення… Мільйони людей усіх континентів стали на захист мужнього борця за соціальну справедливість та громадянські права американських негрів»… За підрахунками аналітиків ЦРУ, Анджела Девіс займала 5% усієї радянської преси – більше, ніж війна у В’єтнамі.
За популярністю серед молоді вона на рівних могла конкурувати з рок-зірками. Її пишну круглу зачіску в стилі «афро» намагались (зазвичай, без особливого успіху) копіювати дівчата й хлопці, великі круглі значки і футболки з її портретом стали елементом молодіжної моди. Знамениті виконавці присвячували їй свої пісні. Серед них – Rolling Stones, композиція «Sweet Black Angel», випущена на альбомі Exile on Main Street (1972);
Джон Леннон, пісня «Angela» з альбому «Some Time in New York City» (1972); так само назвав свій твір французький співак Яннік Ноа, та багато інших. У Володимира Висоцького в пісні «Канатчикова дача» є такі слова: «Я и в бреду все смотрел передачи, все заступался за Анджелу Дэвис»… Для повноти картини можна згадати про іронічні й не надто пристойні фольклорні вірші, що гуляли тоді серед молоді. В одному, пригадується, прізвище нашої героїні римувалось з іншим культовим об’єктом – джинсами Levis.
…Відразу після звільнення Анжелі, як справжній зірці, влаштували світове турне. У 1972 році вона відвідала СРСР, Кубу, Болгарію, НДР, та інщі країни Східного блоку. Скрізь її чекали захоплені натовпи шанувальників, прийоми на рівні керівників держав і урядів. У СРСР А. Девіс присвоїли ступінь почесного професора МДУ, почесного доктора наук Ташкентського університету, у Самарканді занесли до списку почесних громадян міста. У 1979 році їй було присуджено Міжнародну Ленінську премію «За зміцнення миру між народами», яку особисто вручив лідер СРСР Леонід Брежнєв.
Президентські перегони
У середині сімдесятих Анжела Девіс попри спротив консервативних кіл, повертається до педагогічної діяльності. В різні роки викладає у Клермонтському коледжі, художньому інституті Сан-Франциско, Сіракузському університеті, коледжі Вассар. З 1991 по 2008 рік вона була професором кафедри історії Каліфорнійського університету в Санта-Круз та Рутгерського університету. У 2014 році Девіс повернулася до Каліфорнійського університету в Лос-Анжелесі, де прочитала свою першу лекцію 45 років тому, і звідки її звільнили за вимогою Рональда Рейгана.
З колишнім актором і майбутнім президентом її потім не раз зводила доля. У 1980 та 1984 роках Анжела була кандидатом у віце-президенти США як напарниця Геса Холла, генерального секретаря компартії, який балотувалася в президенти. Серед їх противників щоразу був Рональд Рейган в парі з Джорджем Бушем-старшим, теж майбутнім президентом.
Обидва рази республіканська пара Рейган-Буш святкувала перемогу, а кандидати від компартії Холл-Девіс отримували результати на рівні статистичної похибки – соті долі відсотка.
У 1991р. Анджела порвала з компартією, після того, як американські комуністи не засудили спробу державного перевороту в СРСР, здійснену ГКЧП. Під час останніх президентських виборів 2020 року Девіс підтримала лідера демократів Джо Байдена. Вона зазначила, що ні Байден, ні Трамп не відображають її політичних поглядів, але варто підтримати кандидата, на якого ліві зможуть «ефективніше тиснути». Напередодні нових виборів вона не коментувала, чи змінилась її позиція за чотири роки.
Як без камінг-аута?
Анжела залишається професором Каліфорнійського університету в Санта-Крус. Вона читає лекції з різних гуманітарних дисциплін, веде курс з фемінізму. Опублікувала 12 книг, остання, присвячена життю і творчості її вчителя і наставника, філософа Герберта Маркузе, вийшла у 2019 р.
Попри поважний вік, не полишає Девіс і політичної діяльності. Навпаки, з початком етнічних протестів у США 2020 року, що розгорілись після загибелі під час затримання поліцією афроамериканця Джорджа Флойда, і спровокували поширення руху BLM, інтерес до її персони різко зріс. Знову, як у молодості вона виступає на мітингах, дає інтерв’ю, ділиться з молодими активістами досвідом попередників – членів «Чорних Пантер» та інших радикальних груп, що діяли у 1960 –1970-х роках.
Крім боротьби за права афроамериканців та ув’язнених, у XXI столітті Девіс взялась відстоювати права сексуальних меншин. Останній пункт для неї став особистою справою. Відомо, що у 1980-1983 роках Анжела перебувала у шлюбі з фотографом Хілтоном Брейтуейтом, дітей у них не було. У 1997 році вона здійснила камінг-аут в інтерв’ю журналу «Out», зізнавшись у своїй нетрадиційній орієнтації. До 2020 року Девіс відкрито жила зі своєю подругою і колегою Джиною Дент, вченою – гуманітарієм, дослідницею міжсекторального фемінізму в Каліфорнійському університеті. Вони разом виступали за скасування поліції та в’язниць, за звільнення темношкірих і солідарність з народом Палестини.
Коли батьки – пілігрими…
Одна з останніх новин про ювілярку теж стосується глибоко особистих речей. Настільки глибоких, що вона сама про них не підозрювала, і дізнавшись, була реально шокована. Мова зовсім не про чергові смажені факти. Рік тому Анжелу Девіс запросили на телешоу «Знайти своє коріння» каналу PBS, на якому знаменитості дізнаються про свій родовід. Ведучі у прямому ефірі повідомили борчині за права темношкірих неймовірний факт який їм вдалось встановити документально. А саме: серед її предків були не тільки раби, як вважала вона сама разом з батьками, а й рабовласники! Зокрема Стівен Дарден із штату Джоржія, учасник війни за незалежність США 1770-х років.
Але й це ще не все. Виявилось, що активістка боротьби проти американського імперіалізму Анджела Девіс є прямим нащадком Вільяма Брюстера, одного зі 102-х пасажирів легендарного корабля «Мейфлауер», на якому у 1620 році перші британські переселенці дісталися берегів Північної Америки. У США сім’ї, які ведуть походження від пасажирів «Мейфлауера», їх ще називають «батьки-пілігрими», вважаються верхівкою еліти.
До того ж, Анжела мвє предком не пересічного пілігрима, а їх лідера – Вільяма Брюстера, котрий підписав Мейфлауерську угоду, що стала статутом новозаснованої Плімутської колонії і першим нормативним актом американського конституціоналізму. «Ні, не можу в це повірити! – сказала Девіс, вражена відкриттям. – Це занадто, щоб справитися з цим зараз. Я завжди уявляла своїх предків людьми, які були поневолені. Мій розум і серце киплять суперечливими емоціями»…
Тож кожному, хто мріє про романтику революційної боротьби, треба мати на увазі: в кінцевому підсумку може виявитись, що ти поклав життя на боротьбу з самим собою…
