Афганський перевал: до Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав

Завтра, 15 лютого, виповнюється 35 років завершення виведення радянських військ із Афганістану. В цей день скінчилась  незрозуміла й чужа війна, що тривала  майже ціле десятиліття, з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року.  За офіційними даними, втрати військових склали  14 427, КДБ – 576, МВС – 28 осіб загиблими і зниклими безвісти. Чимало дослідників ставлять під сумнів радянську статистику, вважаючи, що реальні втрати були на порядок вищими.

З 620 тисяч радянських військовослужбовців, які пройшли через Афганістан, як мінімум 150 тисяч – українці. 2 572 наших співвітчизників там загинули, – знову ж таки, якщо вірити радянській статистиці.  Уже дома, від ран, хвороб і самогубств померли більше 4 тисяч українських «афганців».

Загиблих громадян Афганістану взагалі ніхто не рахував, їх кількість вказують у неймовірному діапазоні від 700 тисяч до 3 млн. Мільйони  згублених життів і зламаних доль… Зруйнована міжнародна репутація та економіка СРСР, який при всіх своїх безмежних ресурсах  під тягарем десятирічної війни розвалився через два з половиною роки…

Який був сенс у цій безглуздій  авантюрі?  До того ж, ще до початку  приреченої на поразку. Про це свідчить досвід наймогутнішої  колоніальної імперії світу – Великобританії, яка у ХІХ воювала з погано озброєними й роз’єднаними на роди й племена афганцями протягом 38 (!) років, але так і не змогла їх підкорити. Врешті решт, англійці підкупили еміра, запропонувавши  велике фінансування за обіцяння погоджувати з Лондоном питання зовнішньої політики. Тобто, найбільша колоніальна імперія погодилась платити бідній малонаселеній країні данину за лояльність, – так само, як  путінська росія платить Чечні велетенські суми.

Але радянським вождям не цікаво було вчитись на чужих помилках. А може самовпевненості додавала віра у надзвичайну привабливість комуністичних ідей навіть для неписьменних афганських дехкан?  Втім, не всі з членів політбюро  виступали за введення військ. Довго вагався і наш відомий земляк, Леонід Брежнєв.  У березні 1979 року у засіданні Політбюро ЦК КПРС він говорив цілком притомні думки: «Було поставлене питання про безпосередню участь наших військ у конфлікті, що виник в Афганістані. Мені здається, що нам зараз не личить втягуватися в цю війну. Треба пояснити афганським товаришам, що ми можемо допомогти їм усім, що потрібно… Участь наших військ в Афганістані може завдати шкоди не лише нам, а й передусім їм».

Проте трійка «яструбів» – міністр оборони Д. Устинов, глава КДБ  Ю. Андропов, міністр закордонних справ А. Громико  поступово зуміли переконати генсека і продавили фатальне рішення.  Аргументи наводились ті самі, що розповсюджує нині путінська пропаганда.  Мовляв, якщо наші доблесні воїни не зайдуть в Афганістан – там буде «американська воєнщина» з ядерними ракетами…

Аргументи звичайно, так собі, але вистачило й цих страшилок. Адже войовнича трійка  запевняла колег: війська зайдуть на територію суміжної держави, наведуть там «лад», поставлять  до влади своїх людей, як це було в Угорщині в 1956 і ЧССР в 1968 р., і – парадним маршем додому.  Маршал Сергій Соколов, якого призначили керувати операцією, вважав, що справиться за місяць. Так само і глава радянської дипломатії Андрій Громико називав термін в один місяць, протягом якого вдасться «усе вирішити й піти» з Афганістану.

«Один місяць і все»!

Ніхто з радянських керманичів  не припускав участі у затяжній, вимотуючій війні. Ще й термін заспокійливий придумали – «обмежений контингент радянських військ в ДРА».  Назва така ж  безглузда, як і саме рішення. Адже будь-яка армія світу має свою межу. Більше того, навіть безкінечність Всесвіту – не є доведеним фактом.

У квітні 1978 році місцевим комуністам з Народно-демократичної партії, серед яких багато хто навчався в радянських вишах, за допомогою КДБ вдалося здійснити антидержавний  заколот.  Президент, член королівської родини, генерал  Мухаммед Дауд Хан був убитий. До влади прийшов Нур Мухаммед Таракі, генеральний секретар ЦК НДПА. Спроби його прихильників провести  радикальні суспільні перетворення радянського штибу викликали невдоволення  консервативного, малописемного і релігійного афганського селянства.

У вересні 1979 Нур Мухаммед Таракі побував з дружнім візитом в Москві. При розставанні він смачно цілувався з Леонідом Брежнєвим в аеропорту. В цей час у Кабулі готувався черговий  переворот, який очолив заступник голови НДПА Хафізулла Амін. 9 жовтня 1979 року Таракі вбили охоронці Аміна. Але насолодитися владою він не встиг. Можливо, радянським господарям набридла карусель з регулярними заколотами, й вони  вирішили зробити ставку на надійного і перевіреного кадра, котрий тривалий час жив у Москві – Бабрака Кармаля.

Рішення про усунення Аміна і введення радянських військ в Афганістан було прийнято на засіданні Політбюро ЦК КПРС 12 грудня 1979 р. Протокол від руки вів секретар ЦК К. Черненко. «Схвалити міркування та заходи, викладені тт. Андроповим Ю. В., Устиновим Д. Ф., Громико А. А. Здійснення цих заходів покласти на тт. Андропова Ю. В, Устинова Д. Ф., Громико А. А.», – говорилось в секретному документі.

27 грудня 1979 бійці спецзагонів КБД і ГРУ «Альфа», «Грім», «Зеніт»  здійснили штурм президентського палацу Тадж-Бек, під час якого Аміна вбили разом з членами його сім’ї, включаючи дітей, а також усіх присутніх у палаці урядовців, і одного з радянських лікарів. Введення радянських військ почалося  двома днями раніше. Амін встиг щиро подякувати радянському керівництву за ухвалене  важливе рішення, й до останніх хвилин життя вірив, що радянські солдати прийшли його охороняти.

Більшість країн світу засудили окупацію Афганістану. Західні країни запровадили санкції проти СРСР, президент США Дж. Картер назвав введення військ до Афганістану «найбільшою загрозою миру після закінчення Другої світової війни». Америка розпочала постачання зброї афганським моджахедам, спочатку легкої стрілецької, а з середини 1980-х. – і переносних ракетних комплексів «Стінгер». Після чого втрати радянської авіації різко зросли і загалом склали 333 гелікоптера і 118 літаків. Моджахеди отримували значну військову і економічну підтримку і від Єгипту, Саудівської Аравії, Пакистану, де знаходилися їх головні бази.

Без кінця і краю…

Скоро стало зрозуміло, що про ніяку швидку спецоперацію не  може бути й мови, СРСР дедалі глибше занурювався в виснажливу й безперспективну афганську війну, якій не видно ні кінця, ні краю. В результаті вторгнення до Афганістану кремль потрапив у міжнародну ізоляцію. Більшість країн Заходу бойкотувала літню Олімпіаду-1980 у Москві. Війна й санкції щороку вимивали з радянської економіки три мільярди доларів, що в нинішніх цінах – значно більше. Плани США влаштувати радянському союзу «персональний В’єтнам» стали реальністю. При цьому  ніхто з високопосадовців, в тому числі ті «яструби», котрі продавлювали фатальне рішення, не поніс жодної відповідальності.

Перші спроби вирішити «афганське питання» були здійснені ще при Брежнєві,  у березні 1980 року. МЗС Італії запропонувало СРСР провести з цього приводу політичні консультації, а Організація ісламська конференція  – замінити радянські війська міжнародним миротворчим контингентом із представників мусульманських країн. Президент Франції Валері Жискар Д’Естен висунув цілу програму: розширити афганський уряд за рахунок діячів, які не входять до Народно-демократичної партії, скликати міжнародну конференцію за участю постійних членів Радбезу ООН, Індії, Ірану та Пакистану, вивести радянські війська, припинити постачання зброї всім протиборчим сторонам.

Хоч Д’Естен мав добрі приятельські стосунки з Брежнєвим, ці ініціативи заглохли. 1982 року за афганську проблему взявся генсек ООН Перес де Куельяр. У червні того ж року йому вдалося організувати у Женеві переговори пакистанських та афганських представників за опосередкованої участі СРСР і США.  Женевські переговори що проходили під егідою ООН, тривали з перервами до грудня 1985 року, але результатів не дали. Каменем спотикання стало категоричне небажання СРСР та уряду Бабрака Кармаля вести діалог з афганськими моджахедами – тим більше, надавати їм якусь роль в управлінні країною. Вони воліли обговорювати «припинення зовнішнього втручання у справи Афганістану» та повернення біженців за умови збереження кабульського режиму, й не хотіли називати конкретних термінів виведення радянських військ.

На думку істориків, неможливість здобути перемогу в Афганістані стала остаточно очевидною ще у 1984 році. Військові зусилля СРСР тоді досягли свого піку. Чисельність «обмеженого контингенту» досягла 108 700 осіб.  Звичайно, порівняно з нинішньою чисельністю російських військ, які ведуть агресивну загарбницьку війну проти України, що вже перевищує 600 тисяч осіб, ця цифра виглядає досить скромно.

Що вже говорити про порівняння статистики втрат – у тому ж 1984 році,  найбільшому за втратами – загинули 2343 радянських військовослужбовців. Нині ж щоденні зведення Генштабу ЗСУ повідомлять про добові втрати ворога в живій силі у 800-1000 осіб.  Неважко підрахувати, що в річному вимірі росія в Україні несе мінімум у 100 разів більші втрати, ніж СРСР в Афганістані. Ще вражаюче одне порівняння:  цифра втрат радянських військ за всі майже десять років афганських кампанії – близько 15 тисяч осіб – була перекрита та за перші 27 днів повномасштабного вторгнення росії в Україну! По техніці співвідношення ще більш  радикальне.

Закономірне питання: чого тодішні втрати вважались у суспільстві непомірними й неприпустимими, і стали одним з головних чинників, що спонукав радянських керівників до пошуків шляхів виведення військ, а нинішньому російському диктаторові у сотні разів більші втрати – «дапустімиє патері»? Це можна пояснити психічними розладами однієї особи, яку людиною назвати не виходить. Але як це може покірно терпіти населення, покірно посилаючи своїх синів, чоловіків, батьків на загибель в  Україні? Посилення репресій? Масована пропаганда? Рабський характер національного менталітету? Колись дослідники дадуть пояснення цього парадоксу…

Процес пішов…

Прогрес у ситуації мирного врегулювання намітився лише з початком Перебудови. У розмові зі своїм помічником із міжнародних питань А. Черняєвим М. Горбачов назвав Афганістан своєю «першоступеневою проблемою» . Він не може допустити, аби брежнєвсько-андропівська війна в Афганістані перетворилася і на горбачовську війну. Врегулювання афганської проблеми Горбачов бачив ключовим елементом реалізації «нового політичного мислення» у зовнішній політиці СРСР і відновлення діалогу із Заходом.  Для нього особисто вихід із Афганістану мав стати тим, що для М. Хрущова – ХХ з’їзду КПРС, де відбулось розвінчання сталінського культу.  Певною мірою ці надії справдяться – у 1990 р. Горбачов отримає  Нобелівську премію миру.

У лютому 1986 року на XXVII з’їзді КПРС М. Горбачов офіційно оголосив, що радянські війська виведуть з Афганістану відразу за політичним врегулюванням ситуації у країні. У тому році Афганістан залишили танкові частини, що було оголошено початком виведення радянських військ із республіки. У грудні 1986, під час візиту тодішнього афганського правителя Наджибулли до Москви, Горбачов, твердо йому заявив, що виведення військ – неминуче.

Під час візиту до США у грудні 1987 року Горбачов після переговорів з президентом Р. Рейганом оголосив, що політичне рішення про виведення радянських військ ухвалено. Тоді ж радянські війська провели в Афганістані останній великий наступ – операцію «Магістраль» із розблокування Хоста. Місто взяли в облогу моджахеди на чолі з Джелалуддіном Хаккані. У ході боїв, що тривали з 23 листопада по 30 грудня, дві радянські мотострілкові дивізії, одна повітрянодесантна дивізія та окрема десантно-штурмова бригада вибили моджахедів з розташованого на трикілометровій висоті перевалу Мережі-Хандав і розблокували дорогу Гардез. На думку А. Черняєва, жертви виявилися марними, бо рішення про виведення військ на той час вже було прийняте.

У січні 1988 року міністр закордонних справ Е. Шеварднадзе та голова КДБ В. Крючков, які були прихильниками «афганізації конфлікту», тобто збереження всебічної  військово-технічної підтримки Афганістану з після виведення радянських військ, мали в Кабулі непросту розмову з афганським лідером. Наджибулла просив залишити бодай 10-15 тисяч радянських військовослужбовців для охорони ключової автомагістралі Кабул-Хайратон. Політбюро ЦК КПРС відкинуло цю пропозицію, оскільки такий, дійсно «обмежений» військовий контингент не міг вирішити жодного серйозного завдання. У лютому Наджибулла полетів до Москви, сподіваючись відстрочити остаточне рішення. Однак підсумком візиту стала спільна заява, в якій вперше було названо дату початку виведення військ – 15 травня 1988 р.

Домовленості  були закріплені підписаними в Женеві  документами з питань політичного врегулювання навколо Афганістану під міжнародні гарантії про невтручання, відповідальність за якими взяли на себе СРСР і США. Радянський Союз зобов’язався вивести свій контингент в дев’ятимісячний термін, тобто до 15 лютого наступного року. І в цілому дотримався слова, у перші три місяці Афганістан покинули 50 183 радянських військовослужбовців. Ще 50 100 осіб повернулися додому у період з 15 серпня 1988 по 15 лютого 1989 р.

Операції з виведення військ було надано кодову назву «Тайфун». Існували побоювання, що моджахеди будуть атакувати радянські колони на марші. Офіцери розвідки зустрічалися зі старійшинами і моджахедами, в тому числі з авторитетним польовим командиром Ахмадом Шахом Масудом, домовлялися, щоб не було нападів. Переконували, що в їх інтересах не заважати «шураві» швидше звільнити їх землю. Звичайно, під час руху на марші величезних колон втрати були, але здебільшого від аварій і снігових лавин на гірських перевалах.

Останні жертви

Траплялись і нечисленні обстріли, що  призводили  до трагічних наслідків. Так сталось, що останнім радянським солдатом, що загинув в Афганістані, став українець, уродженець Донецька, сапер Ігор Ляхович. Сталось це за тиждень до завершення виведення військ, 7 лютого 1989 року на перевалі Саланг поблизу кишлаку Калатак. Три доби його везли на броні, потім на гелікоптері відправили до Радянського Союзу.

Свідком його загибелі став журналіст Артем Боровик, який детально описав обставини трагедії: «Передавши 43 заставу афганському батальйону, хлопці осідлали свої БМП і приготувалися до важкого, майже 15-годинного переходу через Саланг. Заревіли движки, і тому пострілу ніхто чітко не почув. Просто один солдат, закинувши голову, ніби роздивлявся щось на вечірньому небі, раптом почав валитися на бік: куля пройшла крізь шию навиліт. Хвилин через сорок він помер, так і не приходячи до тями… Звичайно, хтось мав стати останнім радянським солдатом, який загинув в Афганістані. 7 лютого 1989 року, за кілька днів до закінчення війни, молодший сержант Ігор Ляхович взяв це на себе. Його застигле тіло загорнули в ковдру, поклали на промерзлу броню БМП і так везли до самого кордону»…

15 лютого 1989 року остання колона радянських бронетранспортерів перетнула міст Дружби на кордоні з Узбекістаном, і генерал-лейтенант Борис Громов промовив знамениту фразу про те, що «за його спиною не залишилось жодного радянського військовослужбовця». Насправді командувач 40-ї армії трохи злукавив заради красивої телекартинки. За його спиною залишались – принаймні до квітня, частини прикордонних військ КДБ, що прикривали кордон,  військові техніки, котрі готували техніку для передачі афганським колегам, охорона  радянського посольства і аеродрому в Кабулі, військові радники, співробітники КДБ і ГРУ. Не згадував ніхто й про радянських військовополонених і дезертирів,  за офіційними даними – 417 осіб, частина яких досі залишається в далекій країні.

Агресія – живильне середовище тероризму

Едуард Шеварднадзе разом з Володимиром Крючковим уповноважені Горбачовим вести перемовини з афганськими властями, пропонували Наджибуллі політичний притулок у Москві, але той відмовився, заявивши, що впорається сам. Три роки це йому вдавалось завдяки радянським поставкам зброї, боєприпасів, техніки  та продовольства, але в кінці 1991 р., після ліквідації СРСР поставки з півночі припились.

У квітні 1992 року прорадянську владу в Кабулі було повалено моджахедами, яких у 1996 році змінили таліби. Різницю між двома режимами продемонструвала доля самого Наджибулли. Якщо за моджахедів  йому вдавалось переховуватись в місії ООН у Кабулі, то таліби відразу наплювали на дипломатичний імунітет, вночі вдерлись у будівлю, влаштували там погром. Колишнього правителя, який за багатьма свідченнями, був найбільш демократичним і передовим серед  всіх афганських керманичів бурхливого десятиліття радянської окупації, та  його брата, – витягли з місії ООН і після жорстоких тортур повісили. Талібан, що правив в Афганістані з 1996 по 2001рік, і з 2021 – донині, не визнано жодною державою – членом ООН. В багатьох країнах він визнаний терористичною організацією. Однак це не заважає путінській росії розвивати з талібами відносини на рівні дипломатичних місій, обмінюватись делегаціями, постачати зброю і нафтопродукти. Що тут казати – подібне притягується до подібного…

В цілому ж, і прихід до влади талібів в Афганістані, і виникнення, поширення і зміцнення у всьому світі радикальних ісламістських рухів, – є лише одним аспектом катастрофічних наслідків  радянського вторгнення до Афганістану. І як виявилось, завершити війну значно складніше, ніж розпочати. Простого виведення військ недостатньо, якщо цей процес не супроводжується реальним покаранням країни – агресора і покаянням його населення. Це варто мати на увазі  й сучасній реваншистській російській владі, і колективному Заходу.