…Ріка часу несе свої бездонні води невблаганно й швидкоплинно, не зважаючи на настрої й рефлексії людей. Якими б нескінченими не здавались нам окремі дні нинішньої кровопролитної війни з російськими агресорами, – особливо бійцям на передовій, – дні, насичені гіркотою тяжких втрат і розбитих надій, запахів пороху й згарищ, душевним і фізичним болем, – але вже на цьому тижні молох війни розпочне відлік її третього року.
Чи стане він останнім? Дуже хочеться в це вірити, але реалії, на жаль, не додають оптимізму. Тому кожному треба попри все – скрутні обставини, об’єктивні труднощі й деморалізуючі повідомлення – просто триматись, і старатись підтримати того, кому ще важче. Де б це не було – у зоні бойових дій, на виробництві, в установі, комунальному чи сільському господарстві. Бо все це – різні ділянки єдиного фронту боротьби добра зі злом, правди й брехні, честі та підлості…
Важлива місія істориків під час війни, що триває, – збереження пам’яті про неї – як у предметах, так і в усній історії. Це воєнні артефакти і свідчення учасників та очевидців цих трагічних подій, які мають право й повинні бути почутими. І не тільки сучасниками, але, що найважливіше – прийдешніми поколіннями. Для нащадків ми повинні зберегти сувору правду про війну в різних її проявах, про життя пересічних людей під страшним сузір’ям смерті.
Тому мною було розпочато вже в перші, найтяжчі, найтривожніші дні війни, по гарячих слідах записи усної історії сучасників. Серед них – і відомі в Україні і світі діячі культури, митці, науковці, і звичайні люди, мешканці різних регіонів України, і звісно, нашого міста. Сьогодні пропонуємо читачам складені з їх наративів сторінки колективного щоденника, в якому зібрано гіркий досвід російського вторгнення…
Юрій Нороха, волонтер, м. Кам’янське:
– 24 лютого 2022 р. прокинувся о другій ночі. В інтернеті побачив, що Київ бомблять. Війна для мене почалася в 2014 р., відтоді весь час волонтерив. А ранком 25-го мав їхати на Піски з допомогою бійцям. Машина вже була завантажена. Почав обдзвонювати, хто поїде зі мною. Всі відмовлялися. Тож сів сам, та й поїхав. Дорога була спокійною, у Покровську, інших населених пунктах на блокпостах нікого не було. Тоді ще Піски були наші. Це біля Авдіївки, під Донецьком.
Перших бійців на блокпості побачив у Карлівці. Це були нацгвардійці. Розповідали, що коли танчики виїжджали, місцеві намагалися з іконами їм дорогу перекрити, як у 2014-му. Але час жартів скінчився. Командир виліз з танку, дав чергу в повітря – вони й розбіглися.
Приїхав у Піски, сказав комбату, що у них за спиною нікого немає. Пусто. І вони виставили наряди в тилу. А коли їхав назад, то вже стояла тероборона, два блокпости в Покровську, один на Селідовому. Потім виявилося, що було пусто, бо нацгвардійців кинули під Волноваху, закривати прорив. Багато хлопців загинуло…
…Повернувся. Ніч стояв на мосту, охороняли. Нас збиралося п’ятеро чи шестеро. Їздив допомагати блокпостам, в основному, у Верхньодніпровському районі. Разом зі мною почав їздити Валера, учасник Афганської війни.
Ірина Шапочкіна, завідувачка відділу науково-експозиційної роботи Музею історії міста Кам’янське:
– 2 березня 2022 р., о 2.40 ночі, ми разом з трьома онуками опинилися у евакуаційному вагоні, вщент забитому речами та людьми. Мета – відвезти онуків до Польщі, де на них чекали батьки, з перших хвилин перебування у задушливому тісному просторі почала здаватись недосяжною…
Сидячих місць не було. Навіть нозі важко було десь стати. Хвилин за 40 потяг рушив з місця. Якось вдалося вмостити на одне сидіння двох менших онуків, бо вже з ніг падали, засинали на ходу. Жінки навпроти постійно бурчали, що дитячі ніжки їм заважають. Ледь змогли їх розвернути на речі, через які люди намагалися просунутися до тамбуру. Страшна задуха… Кільком людям в дорозі стало зле, втрачали свідомість. Але Господь і тут нам допоміг. Ми опинилися біля вікна, що одне з трьох у вагоні відчинялося. Коли мені стало зле з серцем, свіже повітря допомогло.
Проїхавши з півгодини, зупинилися на довгі 6 годин невідомо де: ліворуч рейки, обабіч чагарники. Чому стоїмо, не пояснили. Вагон був заблокований і без туалету. Жах! Ми вже не в Україні, але і не в Польщі… Відчувалася панічна напруга у повітрі, що ось-ось може спричинити вибух. Достатньо маленької іскри – слова, образи, й люди в паніці подавлять одне одного. Прийшли думки про евакуацію дітей через вікно. Молимося про допомогу…
Мій чоловік почав дзвонити доньці до Польщі, щоб дізнатися про причину затримки, долучилися й інші дзвінками в різні інстанції. Прийшла хоч якась інформація – вже легше. Виявилося, пропускали потяги з дітьми з Одеси. Чоловік побачив машиніста, що стукав молотком по колесах. Зрозуміли, що скоро поїдемо. Господь милостивий!
Перетнувши кордон, довго стояли в Перемишлі. Наш вагон був передостаннім. Випускали на пропускний пункт по 5-6 людей з 13 вагонів. Нескінченно тяглися година за годиною. Польські волонтери постійно приносили воду та напої, гарячий суп, бутерброди, цукерки, іграшки дітям. Наші онуки та сусіди через рятівне вікно передавали харчі по вагону, забуваючи, що й самим треба їсти. Діти раділи солодощам та напоям. Мілі подарували м’якого ведмедика, з яким вона не розлучалася, доки не обняла маму й тата.
За вікном вже стало темно, наші діти чекали нас з ранку на вокзалі, нерви на межі, але випускали ще з 6-го вагону. Ми їхали не як біженці – везли дітей до їхніх батьків, ми не збирались просити притулку й залишатись у Польщі. Чоловік за допомогою старшого онука Дениса, котрий трохи знав польську, спробував пояснити це польським поліцейським. Старший поліцейський дозволив пройти поза чергою. Чоловік повернувся в тамбур вагону, щоб забрати мене з двома меншими онуками, і тут почалось…
Розлючені жінки й чоловіки призовного віку, що їхали всю дорогу в тамбурі, заблокували нам вихід. Мовляв, а чим ви кращі? З Божою допомогою вдалось пояснити блокувальникам, що діти не бачили своїх батьків вже п’ять років. Домовилися, що ми вийдемо після них.
…У супроводі поліцейських йдемо довгим огородженим коридором до пропускного пункту. Вздовж коридору роздавали їжу, одяг, миючі засоби, стояли візочки для діточок та інвалідів. Контроль був швидким та приязним. Вийшли за грати. Довгоочікувана зустріч з рідними! Далі 5 нічних годин на авто з Перемишля до Смольця, де мешкають діти. І – спокійний сон у справжньому ліжку…
Дмитро Федоренко, позивний «Мойсей», молодший сержант Сил ТрО ЗСУ, м. Кам’янське:
– Коли почалося вторгнення, пішов в тероборону. Там не було вільної посади, то поставили кухарем. Коли будували укріплення, намагалися заплутати ворога, ввести в обману. Отже, ту гармату, яку ми позичили в музеї, переставляли з місця на місце, й вона відіграла значну роль у створенні хибних уявлень про ТрО. На пабліках «Новоросія» писали, що оборонні укріплення біля Кам’янського насерйоз збудовані, краще туди не лізти.
У лютому 2022 р. ТрО виконувала серйозні завдання по супроводу військових вантажів, стояла на блокпостах. Там були ті, кого не брали до лінійних підрозділів, з хворобами якимись, інваліди.
В той час для міста була реальна загроза. Летіли ворожі літаки з десантом, їх збили. Всіх задвохсотили. В 2014 р. я вперше з полоненими спілкувався. Два хлопці, 24 і 25 років з Тюмені: один прийшов боротися з «нацистами», у іншого – четверо дітей і кредит, який треба платити.
З 2010 р. упродовж семи років я їздив до зони відчуження на ЧАЕС, там працювали друзі. Бачив, що там лишалося від станції. Рашисти, коли прийшли, все там поцупили, розламали, розгромили. З їдальні вигребли навіть виделки, ложки, совковий посуд. Російська натура така – все покрасти, а що не можна вкрасти – розтрощити. Дроти порізали, старі комп’ютери, іншу оргтехніку – все побили чи розікрали.
У 2014 р. я був волонтером, фактично «партизанив. 34-й батальйон 57-ї бригади, стояв у секторі «С» у Горлівці. Торецьк був однією з точок, де я перебував. Наприкінці літа 2014-го коли зайшли, то в шахті на глибині бачили тіла загиблих орків. Вони самі їх туди скидали, разом зі сміттям. Дивні створіння. Коли їм пропонують обміни «двохсотими», вони часто відмовляються.
…Взагалі у лютому 2022 р. я думав, що весну вже не побачимо. Два – три дні, і все. Але це були б наші дні! Однак, не даремно говорять: «Коли ворог нервує, він робить помилку».
Олександр Макаренко, художник, м. Нікополь:
– Війну не очікували. Ми пішли до міста й почули, що почалась війна. Спочатку не повірили, це було щось з розряду фантастики. Доньок, 1982 та 1984 року народження, майже відразу відправили за кордон й відчули полегшення. З початком військових дій траса Нікополь – Дніпро була заблокована. Перевізники правили великі гроші. Ми заплатили дві тисячі гривень за проїзд від Нікополя до Дніпра.
Спочатку неможливо було підійти до евакопоїзда, люди їхали в тамбурах, але якось посадили дітей. По дорозі, у Хмельницькому, забитий потяг зупинили, щоб дати людям подихати. Раптом до вагону заходять жінки з баулами. Ми думали їх сварити, бо місця не було й для людей, а вони з таким багажем. Але вони мовчки, не чекаючи подяки почали викидати з баулів воду, памперси, вологі серветки – найнеобхідніші в дорозі речі…
Дружина моя Світлана родом з Уралу, з Кам’янець-Уральського, що під Єкатеринбургом. Коли почалась війна, її родичі стали нас же обвинувачувати…
…Окупований Енергодар, де розташована Запорізька АЕС відділяє від Нікополя 20 кілометрів водосховища. Там, на станції, орки встановили артилерію і РЗСО. З них постійно нас кошмарять, щоб змусити ЗСУ відповідати. Вони почали бити по відвалам біля ТЕЦ в Енергодарі, внаслідок його вдвічі підвищилась радіація, а вину намагаються на наших скинути.
Ми вже стали звикати до «Смерчів» і «Градів», ховалися у підвалі з 10 вечора і вийти о 9-ї ранку. Потім рашисти притягли більш потужні «Піони» й почали обстрілювати щоночі. Б’ють по берегу Дніпра, щоб вибити спостерігачів тероборони.
…Якось сидимо в підвалі, дружина кричить: «Близько біля нас»! Коли вибило двері, вікна, посипалось скло, нашвидкуруч забили і відразу, того ж дня, виїхали маршруткою по трасі, потім – на лівий берег Кам’янського. У нас у місті лишилися тільки літні люди, пенсіонери, зовсім немає дітей, молоді – всі виїхали. Закриваються АТБ, інші магазини. Коли моїй дружині Ніні дзвонить подруга з Нікополя, вона починає плакати…
Кирило Алексєєнко, старший лейтенант Сил ТрО ЗСУ, м. Кам’янське:
– 10 січня 2022 р. я підписав контракт з Кам’янським батальйоном ТрО. 24 лютого о 4.30 мене розбудив удар по Дніпропетровському аеропорту. Ранком поїхав за зброєю на склад, роздали 300 автоматів. Я перший привіз автомати й пістолети до міста.
З 25 лютого по 1 квітня був високий ризик заходу противника в Кам’янський район. Комбат Костенко призначив мене старшим блокпоста. Разом з інженерами «Джексоном», «Бистрим», «Кодексом» будували укріплення по Карнаухівці. Приходили допомагати навіть діти з ДЦП. Хлопець з хворобою Дауна пройшов пішки через міст 20 км з лівого берега, щоб нам допомагати! Десь 400 осіб допомагали будувати захисні споруди.
Наше місто розглядалось, як плацдарм для захоплення Дніпра. Рашистів зупинила 25-а бригада на Апостоловому. Біля Карнаухівки, Криничок, Верхньодніпровська за два тижні ми створили рубежі, щоб вести бій. Була створена купа фальшивих позицій, робили пластикові макети джавелінів, імітували міномети, розрахунки тощо. Якщо затримували громадян росії чи іншу підозрілу особу, «зливали» їм фейкову інформацію про підхід нової техніки, підрозділів тощо.
Вважалось, що міський стадіон рашисти можуть обрати в якості позицій для реактивних систем залпового вогню, щоб обстрілювати Дніпро. До 1 квітня 2022 р. місто знаходилось у підвішеному стані, москалі могли зайти зі сторони Криничок. Конкретно наша група, якщо спрацює підпілля, мала відпрацьовувати тих, хто зустрічав ворога.
ТрО плідно працювало з СБУ, затримували підозрілих осіб. Одного разу затримали навіть машину зі зброєю. Взагалі, блокпост, де я перебував цілодобово – це був інформаційно-психологічний рубіж для регулювання автомобільних перевезень, затримання ворожих колон.
У 20-х числах квітня, коли батальйон був на кордоні з Харківською областю, прийшло усвідомлення, що настав переломний момент. 8 травня я потрапив до шпиталю з мікроінсультом. Кам’янський батальйон ТрО з 22 травня 2022 р. – на «нулях». Як і в 2014 р., Дніпро і дніпряни врятували Україну, втримали ворога.
Трохи розповім про свого батька, Олександра Валерійовича Олексієнка, майора Заводського РОВД. В 2004 р. пограбували ветерана УПА і він розслідував справу. Ветеран на знак подяки подарував книгу про УПА. Це справило на батька велике враження, і коли 2014-го почалася війна, він вирішив, що треба діяти.
У 2020 р. він пішов в 93-у бригаду. 17 лютого 2022 р. виїхав по тривозі в Ахтирку, бойова готовність № 1. Потім був Ізюмський, Полтавський, Харківський сектори. 93-а, 25-а, 46-а бригади – це бригади швидкого реагування, тому в них дуже багато загиблих.
Разом з бійцями батько знищив 6 гвинтокрилів, 2 літаки, БПЛА. Врятував і вивіз багатодітну родину протестантів з Ахтирки. Окупанти розстрілювали мирних мешканців, які намагалися виїхати звідти.
Оксана Бакшинська, завідувачка науково-дослідного сектору Луганського обласного краєзнавчого музею, м. Старобільськ:
– Я родом з Луганщини, село Танюшівка. Воно знаходиться майже під кордоном з рашкою. Працювала до повномасштабної війни й продовжую працювати в Луганському обласному краєзнавчому музеї, який у 2014 році після окупації Луганська був переміщений до міста Старобільськ.
24 лютого я прокинулася від дзвінка. Дзвонив колега з одного з музеїв Донецької області. Я здивувалась, що так рано, близько 6-ї ранку, раніше о такій порі він ніколи не турбував. Я питаю: що трапилося? – Ти що, спиш? Війна почалася!!!
Спочатку я не повірила. Подумала, йому наснилося, чи ще щось. Аж потім – сама почула вибухи. Потім директорка подзвонила і сказала: залишаємося вдома, будемо підтримувати зв’язок через Інтернет. Почався хаос. Люди побігли до банкоматів, в магазини, аптеки, все змітали з полиць.
За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення, в 20-х числах лютого, наше керівництво почало готуватися до того, що може розпочатися війна. Ніхто не хотів в це вірити до останнього. Були прописані інструкції, алгоритми покрокових дій, що ми мали робити, якщо все розпочнеться. Ми спакували частину колекцій, підтримували зв’язок з іншими музеями Луганщини.
22 лютого нам віддали трудові книжки, нагадали, що має бути в тривожних валізах. Наша директорка домовлялася з директоркою львівського Музею «Територія терору» Ольгою Гончар про те, що якщо почнеться війна, нас приймуть у Львові з колекціями і співробітниками. Але 23 лютого відбулася нарада з Міністерством культури та обласним управлінням культури. І нам видали розпорядження, що маємо спробувати зберегти колекції на місцях.
Коли стало зрозуміло, що це неможливо, намагалися евакуювати частину колекції, але евакуаційний транспорт не приїхав. В цей час українська техніка йшла містом Старобільськ, ЗСУ відступали на більш укріплені позиції, адже частина Луганської області межує з російською федерацією і давно окупованою ЛНР.
У нас був створений чат музейних співробітників Луганщини. Поки був інтернет, люди з Мілового писали, як швидко до них зайшли російські війська. Ніхто не очікував на повномасштабне вторгнення, що вони підуть на Київ, Харків, Херсон.
Так ми опинилися в окупації. Спочатку такий шок був, він тривав кілька тижнів. Позбирали речі, вони стояли біля до виходу, прокидалися від будь-якого шороху. Була надія, що це не надовго, що скоро все скінчиться, може кілька місяців треба потерпіти. Нам сказали затихнути, нікуди не виходити, не показуватись, бо до нас в окупантів можуть виникнути питання. Мені подзвонила заступниця директорки, попросила прибрати із сайту прізвища, контактні дані співробітників. На всякий випадок я підкоригувала сторінки музею і в Фейсбуці.
Директорка з кількома співробітниками таємно їздили до музею, вивозили техніку, документацію, особливо про українських військових, з якими співпрацював музей у поповненні колекцій АТО/ООС. Всі персональні дані ми встигли вивезти і сховати.
Одна співробітниця погодилась на співпрацю з окупантами, зараз вона директорка «Старобельського районного краеведческого отдела ЛНР». Як вона сказала в інтерв’ю: «Мы возвращаемся к своим истокам. И как хорошо, что мы можем разговаривать на родном языке». Так соромно за неї…
Більше ніхто не став не стали на шлях колаборанства. Пізніше з нами зв’язалася директорка і сказала, що треба виїжджати. Разом з колегою шукали перевізників. Виявилось, що виїхати в Україну можна тільки в об’їзд – через росію, потім – через країни Європи. Іншого шляху не було, на лінії зіткнення обстрілювали всі види транспорту.
На російському кордоні – обшукували, перевіряли телефони, допитували: де працюєш, чому не роботі? Довелось сказати, що працюю в музеї; мені здавалося, вони й так все знали. Сказала, – хочу відпочити, їду до тітки в Москву. Дуже довго перевіряли мій телефон, найдовше серед усіх, хто з нами їхав. На щастя, все раніше повидаляла.
Перейшли пішки кордон, з’ясувалося, що зламався бус, яким ми мали їхати. Почали викликати заміну, чекали під сонцем годин шість. Їхали якимось хащами. Були вражені, в яких умовах люди там живуть поза містами. У нас навіть старенька хата – чиста, побілена, охайна. А там – все перекошене, сіре, бруд, бур’яни…
Доїхали до кордону з Латвією. Знову в росіян питання: чому їдемо, навіщо? Сказали – на відпочинок. Більше на жодному кордоні питань не було. Ніколи не думала, що коли буду заїжджати в Україну, так радітиму українському прапору! Сліз полегшення не соромились…
Наталія Буланова, кандидатка історичних наук,
директорка Музею історії Кам’янського,
експертка Українського культурного фонду
