До ювілею головного режисера Кам’янського театру Сергія Чулкова

Наша розмова із Сергієм Чулковим, головним режисером театру ім. Лесі Українки, відбулася напередодні видатної події – 5 квітня Сергію Анатолійовичу виповнюється 85!

Чому в свій час він не захотів працювати у знаменитого Товстоногова і зніматися в кіно, а віддав перевагу провінційному театру? Чому вважає, що сьогодні вистави про війну – не на часі? Що думає про майбутнє театру, сучасних акторів, режисерів і глядачів, і якою буде його наступна постановка – це і багато іншого маститий режисер розповів кореспонденту «Любимого міста».

– Сергій Анатолійович, нашу розмову я б хотів розпочати з цитати з відомого фільму «Москва сльозам не вірить». Пам’ятаєте, там один з героїв каже, що колись телебачення витіснить усіх: кіно, театр, книжки. На що інший персонаж йому відповідає, що згоден, що театр скоро відімре (а дія фільму відбувається наприкінці 50-х років). Як Ви вважаєте, чому він так сказав? І чому театр досі  живий?

– Скільки себе пам’ятаю, театр завжди ховали. От скільки він існує – 2 тисячі років – стільки й ховали.  Той персонаж з фільму, скоріш за все, мав на увазі прогрес, коли у людей не буде потреби у живому спілкуванні. Але ж немає нічого ціннішого за людське спілкування, а театр – чи не єдиний вид мистецтва, де є спілкування глядача і актора. Люди йдуть у театр, тому що ніде більше віч-на-віч із героями п’єс не зустрічаються. Тому театр досі живий і буде жити вічно. Візьміть, хоча б, наш театр. Раніше у нас була одна будівля, а сьогодні – цілих три! І усі вистави проходять, зазвичай, з аншлагами, і на Основній сцені, і на Новій, і на Малій.

Так що герой того фільму, я вважаю, був правий лише у тому, що телебачення витіснить кіно. Це, на жаль, дійсно сталося. А театр не вмирає.

– Якщо ми вже заговорили про кіно – у Вас був чудовий шанс стати кіноактором. Ви закінчили Ленінградський державний інститут театру, музики и кінематографії, знялися в декількох кінофільмах. Чому не залишилися у кіно?

– В кіно я в основному знімався, коли був ще студентом. Для нас це був спосіб заробити. Так мене, свого часу, звали бути кіноактором, кінорежисером, але мені це нудно і нецікаво. Кіно – це все ж таки технологія. А театр на сцені – це те, що ти робиш, де усвідомлюєш відповідальність і за акторів, і за глядачів. Як сказав колись великий Немирович-Данченко: поклали килимок, вийшли два актори – і це вже театр.  Вони можуть співіснувати в одній атмосфері, шукати правду.

– Один відомий і популярний кіноактор якось сказав, що не працює у театрі тому, що не може впевнено зіграти на сцені. Наприклад, зіграти очима переляк, чи подив… Хоча в кіно грав чудово.

– Уявіть – актор грає на сцені, а я, глядач, сиджу, наприклад, аж у 20 ряду. І актор повинен донести до мене свою техніку, свою пластику, зіграти так, щоб я перейнявся його грою. Як казав Маяковський, театр – не дзеркало, а збільшувальне скло. Тут, дійсно, трохи інша манера. А очі актора – це дійсно, головне. Очима можна багато що сказати і показати. Ось вам і відповідь на запитання.

– В одному зі своїх інтерв’ю Ви говорили, що коли прийшли в наш театр, тут було багато великовікових акторів. І Вам довелося омолоджувати трупу. Ці актори не вписувалися у вашу концепцію бачення театру? Чи Вам не подобається, коли на сцені грають 50-річні Джульєтти і 60-річні Чацькі?

– Дійсно, такі випадки у театрах бувають. Є таке поняття, як акторські ревнощі. Жінки не люблять старіти, їм завжди здається, що вони Джульєтти. А чоловіки – усі Гамлети.  Я стараюся дотримуватися вікового цензу і назначати на роль акторів саме того ж віку, як це прописано у п’єсі.   Коли я тільки прийшов у наш театр, багатьом акторам було далеко за 40. А сьогодні в нас найстаршим акторам – лише трохи більше 40-а. І молоді актори в мене сьогодні роблять те, що не під силу акторам невизначеного віку.

– А чи вдається Вам знаходити порозуміння з молодими акторами? Чи завжди вони згодні з вашими баченнями п’єси, її трактовками?

– Знаєте, авторитет – справа не вікова, це справа творча. У творчому плані у мене в нашому театрі з акторами конфліктів не було. Особисті – були. Але я особисті стосунки не ставлю на чолі кута. Головне в моїй роботі над п’єсою – чи здатний я це зробити. Якщо так – актори це зрозуміють і оцінять. Як митця вони мене поважають, хоча працювали з багатьма режисерами. Наприклад, актори моєї першої студії завжди працювали зі мною. Я був для них авторитетом і коли вони були студентами, і коли до них прийшов успіх. Ось до нас прийшла група акторів з других театрів. Вони органічно влились у колектив і ніяких творчих розбіжностей з ними немає.  Зараз я знову набрав трупу. Слідкую, щоб вона була повноцінною з точки зору можливостей поставити будь-яку п’єсу.

А що стосується свого бачення п’єси чи концепції? Я завжди вітаю ініціативу актора. Якщо вона входить у мою концепцію вистави – я згоден. На жаль, сьогодні ми живемо в епоху творчого невігластва.  Артисти дуже інертні і рідко зі мною сперечаються.

– Своїм улюбленим актором Ви називали Андрія Миронова. А улюблені режисери у вас є? І кого з нинішніх режисерів можете виділити?

-Я можу назвати двох таких режисерів – Георгія Товстоногова і Анатолія Ефроса. У першого я вчився, і багато чим йому завдячую. До речі, у мене була можливість працювати в його театрі. Але я відмовився. А Ефрос завжди був еталоном для мене.  Він завжди був непередбачуваним. Я так і не розгадав його загадку.

А взагалі, я люблю тих режисерів, у кого хороші вистави. Поважаю тих, хто вміє робити на сцені те, чого я не можу. Хоча я дуже багато чого вмію у режисурі (все ж таки 60 років цим займаюся!). Тоді я радію. Хороший режисер – це радість.

Що стосується сьогоднішніх режисерів – я, чесно кажучи, не бачу хороших. Може, вони десь і є…. І сьогоднішня драматургія для мене – не драматургія. Я віддаю перевагу авторам 70-х початку 90-х. Хоча іншим режисерам у театрі я даю можливість ставити і сучасних авторів.

– Ви не захотіли працювати у знаменитого  Товстоногова? Чому?

– Знаєте, Товстоногов не любив, коли у театрі з’являвся молодий талановитий режисер. Я дійсно міг залишитися працювати у Ленінграді, але саме з цієї причини не захотів. І не жалкую.  У мене був однокурсник, дуже талановитий, якого Товстоногов покликав у свій театр. Ми майже усім курсом його від цього відмовляли. Казали, що йому не дадуть там себе проявити, що він не зможе там поставити ні однієї хорошої вистави. Але він нас не послухався. І дійсно – за весь час роботи у Товстоногова він практично нічого сам не поставив. Не дали йому розкритися, як режисеру. Так і помер.

Навіть жарт такий був: треба прийти до Товстоногова, посваритися з ним і перейти в інший театр.

Тому я й обрав периферійний театр. На периферії завжди можна себе проявити. Голод на режисуру завжди був, є і буде.

– Війна вплинула на роботу театру? Чи будете ви міняти репертуар, ставити вистави про війну?

-Я народився у 1939 році, коли почалася 2-га світова війна. Можна сказати, що я живу від війни до війни. Я пережив блокаду Ленінграду, багато бачив жахіть війни. Це мене не лякає і на мою роботу не впливає.

Ми пам’ятаємо, що найкращі фільми і вистави про війну створювались після її закінчення. Зараз ставити щось про війну буде, я вважаю, не об’єктивно, навпаки, дуже суб’єктивно. Тому про війну я буду ставити вистави потім. Я повинен пережити цей період, щоб його осмислити.  А сьогодні я вибираю п’єси, які дають радість і надію. Мистецтво не повинно бути мінорним.

Мені казали: якщо немає що ставити, став класику. Там є все! Ось чому я зупинився на п’єсі Шекспіра «Ромео і Джульєтта». Для мене в цій п’єсі головне – не ворожнеча двох сімей. Мене більше хвилює, що люди давно не живуть пристрастями. Тому я ставлю гімн про кохання – це найвище, що живе на землі!

– Скільки всього вистав Ви поставили? Які вважаєте найуспішнішими?

–  Я поставив біля 300 вистав. Найбільш вдалими вважаю: «Гамлет», «Марія Стюарт», «Голуба троянда», «Лев узимку»,  «Любов, любов, або Як ми влетіли!», «Наталка-Полтавка», «Мишоловка».

Хоча про це краще спитати у глядачів.

– Що плануєте ставити після «Ромео і Джульєтти»?

– Зазвичай, я дуже довго шукаю п’єсу. Це складний процес. При цьому обов’язково, що це буде зовсім інша тема, інший автор. Можливо, це буде американський драматург Вільямс. Його в нашому місті ніхто не ставив. Це дуже хороший автор, колись я у Дніпрі ставив виставу за його п’єсою – «Голуба троянда».

А якщо коротко: усе, що написано драматургічно цікаво – і буде моєю наступною п’єсою.

– Напередодні ювілею не можу Вас не спитати: а як Ви любите відзначати свої дні народження? І Чи любите взагалі?

– У дитинстві, напевне, як і всі діти, дуже любив це свято, любив подарунки. А зараз захоплення вже немає. Тому навіть гостей не люблю запрошувати. Зазвичай, дні народження я відмічаю у родинному колі. З дружиною,  дітьми і онуками.

А от ювілеї завжди відмічаю у театрі. Вперше відмітив, коли мені 50 виповнилося. З тих пір не зраджую традиції. Мені дуже подобається, як актори мене поздоровляють. Я – людина весела, холерик, мені мінор протипоказаний.  А вони це дуже смішно роблять.

Ось і нинішній ювілей я планую відсвяткувати на сцені, 12 квітня, у день прем’єри «Ромео і Джульєтта».

– Яким Ви бачите майбутнє нашого театру?

– У нас, із точки зору трупи, дуже хороший театр. І наш глядач добре вихований. Він любить і наш театр, і наших артистів. Щоб так продовжувалося і далі, я не маю права старіти, повинен завжди на півкроку випереджати час. Тільки так театр зможе вижити і бути цікавим глядачам.

 

Довідка

 

Сергій Анатолійович Чулков народився 5 квітня 1939 року у Ленінграді. Закінчив Ленінградський державний інститут театру, музики та кінематографії ім. М. Черкасова у 1971. Знімався у кіно. Працював у театрах Росії та Казахстану режисером-постановником та головним режисером.

У 1985 році він був запрошений у м. Кривий Ріг до Російського театру драми та музичної комедії ім. Шевченка на посаду головного режисера. Працював у Дніпропетровських театрах – Молодіжному та Російському драматичному театрі ім. Горького. У 1990 році Сергій Чулков стає головним режисером Дніпродзержинського російського музично-драматичного театру. У 2000 році був відзначений почесним званням «Заслужений діяч мистецтв України».

Сергій Чулков – багаторазовий лауреат Вищої театральної премії Придніпров’я «Січеславна» в номінаціях «Краща режисерська робота», «Краща вистава» та спеціальних номінаціях  (2009, 2010, 2012, 2013). У  2013 році він став володарем Гран-прі «Січеславни».  Творчі досягнення С. А. Чулкова відзначені дипломами Міжнародного театрального фестивалю «Класика сьогодні» в 1993, 1995, 2013, 2016 роках.