Присутні на цьому заході могли не тільки познайомитись з роботами художниці, але й задати їй питання, щодо її творчого шляху. В такому форматі імпровізованого інтерв’ю Алла Альбертівна відповіла на кілька питань журналіста сайту “Культура сьогодні“.
Алла Альбертівна, вам більше подобається малювати живе чи неживе?
Оскільки я за фахом архітектор, то я мені подобається малювати саме архітектуру, якісь цікаві будинки, затишні вулички, старовинні будівлі, історичні споруди. Тому у мене, наприклад дуже багато картин з місцевими пейзажами. Коли я тільки починала активно працювати у живопису, то малювала майже виключно місцеві пейзажі. Але поступово я розширила свій творчий діапазон.
Коли ви почали малювати людей та писати портрети?
Десь років тому. Людей я почала малювати, коли це концептуально вкладалося в ідею нового твору. Це – по-перше. А по-друге, у мене з’вилося бажання намалювати портрети якихось конкретних людей, які мені або дуже сподобались, або якось вразили. Людей, які були цікаві зовні і цікаві своїм внутрішнім світом. Проте портрети я малюю дуже рідко. Зазвичай люди з’являються у моїх роботах, коли це обумовлено концептуально ідеєю сюжету.
А тварин малюєте?
Так, але дуже рідко. До речі мене одного разу вже запитували, чому я не малюю котів? І я тоді дуже серйозно задумалась, чого дійсно я цього не роблю. Але так і не змогла дати собі відповідь. Можна сказати, що поки що мене не тягне малювати тварин окремо. Зазвичай вони з’являються у мох роботах як один з елементів загального сюжету. Наприклад у мене є картина «Казак Мамай», то на ній є кінь, бо він концептуально вкладається в ідею картини.
Ви професійна художниця, тобто ви маєте можливість заробляти гроші на продажі своїх картин?
Скоріше – підробляти. Роботу «вільного» художника неможливо назвати стабільною. Наприклад, умовно кажучи, ти можеш сьогодні продати 2-3 своїх роботи. Завтра – тільки одну. А далі, довгий період, жодної. Щоб саме продаж картин став основним прибутком, треба займатись не тільки творчістю, не тільки малюванням, а докладати певних зусиль для того, щоб продавати свої картини. Це вже – бізнес. Це – маркетинг. Для цього треба мати і певний час, і певний хист. Колись у мене була виставка у Верховній раді і тоді у мене купили всі картини з цієї колекції. Тоді я могла собі певний час взагалі не працювати і займатись суто творчістю (сміється). Але це виняток. Такі щасливі вигадки трапляються не дуже часто.
Тобто ваші роботи є у колекціях наших можновладців?
Є. Я точно знаю кількох таких людей у яких є мої картини. Це, звісно приємно, але якось хизуватися цим я не вважаю за потрібне.
А чи доводилось вам працювати на вулиці, та малювати там на замовлення портрети людей?
Ні. І не тому, що мені було б соромно малювати за гроші на вулиці. Ні в якому разі. По-перше, я не дуже люблю, коли за мною спостерігають, коли я малюю. Це мене бентежить. По друге, у мене дуже важкі стосунки з музою. Я не завжди от так прямо відразу можу взяти і намалювати картину, або портрет. Зазвичай мені потрібен час, щоб ця картина «визріла» всередині мене. А тут треба одразу за якийсь обмежений час видати результат. Художники, які малюють на вулиці – це особливі люди. Я таких людей дуже поважаю, які одразу можуть взяти олівець і почати малювати портрет зовсім тобі незнайомої людини. Це треба вміти.