Страх і ненависть на кінчиках пензлів. У прокат вийшла анімаційна драма «Кріпачка» (відео)

Одразу варто зазначити, що «Кріпачка» (виробництво Польща — Литва — Сербія) — суто прокатна назва, дана, вочевидь, заради асоціацій із серіалом «Кріпосна», що мав певну популярність в Україні у 2019–21 роках. В оригіналі фільм називається Chłopi, тобто «Селяни». Однойменний роман, написаний Владиславом Реймонтом у 1901–1908 роках, приніс авторові Нобелівську премію з літератури.

Діється в селі Ліпці протягом десяти місяців — від середини осені до літа. Головна героїня, двадцятилітня Ягна  — перша красуня громади. Скорившись волі матері, виходить заміж за 58-річного вдівця Мацея Борину, найбагатшого господаря Ліпців, але не кохає його, зраджує з його сином Антеком. Проте це не любовна драма — більшу сюжетну вагу тут мають соціальна нерівність, класова ненависть і мізогінія — що призводить до низки нещасть і вкрай брутального фіналу.

Письмо Реймонта широке й барвисте; він змальовує краєвиди, зміну пір року, сільські ритуали й гулянки з любов’ю і максимальною увагою до деталей. Але при цьому ані на мить не дає ввести себе в оману цією буколічною машкарою. Все за патріархальною абеткою: батьки, що принижують дітей, діти, що виганяють із торбами батьків, ставлення до жінок як до худоби, показна набожність, фанатичний осуд юрби. Ягна тут не кріпачка — вона просто чужа. Надто красива, надто розумна, надто добра (підбирає і виходжує пораненого птаха) і, головне, надто волелюбна. А цього добрі католики подарувати не можуть.

Польсько-британський дует ДК (Дороти) і Г’ю Велчманів дебютував у 2017 році номінованим на «Оскар» байопіком «З любов’ю, Вінсент» — першою в світі повнометражною анімацією, повністю намальованою олійними фарбами. Команда з 85 художників (серед яких були й українці) стилізувала всі 62450 кадрів у манері Ван Гога.

Для «Селян» Дорота і Г’ю застосували подібну технологію. Спочатку знімали акторів, а потім понад сто художників у чотирьох студіях у Польщі, Литві, Україні та Сербії намалювали олійні картини на основі тих кадрів, і вже анімовані полотна стали фільмом.

До речі, «Селяни» могли бути українською копродукцією — продюсери подавали заявку на пітчинг у Києві, але тоді новообрана адміністрація чомусь вирішила боротися з епідемією COVID19 шляхом скорочення витрат на культуру. Тож внесок українців знову був приватний, але вагомий — 32 аніматор(к)и, що працювали в Києві та Гданську.

Дорота і Г’ю витворюють гідний візуальний аналог барвистого реалізму Реймонта; що важливіше, їм удається, хай не без присмаку мелодрами, відобразити трагічну суперечність між образами та оповіддю. Світ Ліпців заворожливо красивий. Якщо «З любов’ю, Вінсент» часто виглядав як статична ілюстрація, то в «Селянах» авторам вдалося добитися шаленої динаміки форм і кольорів — аж до ефекту суб’єктивної камери. Хвилі трав, що котяться за вітром, зграї птахів, які ширяють у небі, феєрверк танців, де розгойдуються і кружляють вихори суконь — у фільмі безліч моментів, якими просто милуєшся, забуваючи про сюжет.

Проте анімація може піти далі там, де чисто акторське кіно зупиниться. Наскільки мальовничі образи природи та сцени сільського життя — настільки потворними виглядають моменти загального здичавіння і нетерпимості. Наче як обличчя прокаженого виривається з-під розкішної маски. Ось він, народ, зі своїми звичаями і звичками у всій красі. Селяни, ладні продати власну рідню й калічити беззахисних за чужі або видумані кривди. У прикінцевих епізодах пригадується безжальний «Догвіль»  Ларса фон Трієра — з тією лише різницею, що в Ягни немає напохваті армії озброєних горлорізів, що вчинили б акт справедливості.

Але вона все одно виживе, назло.

Втім, після фінальних титрів лишається ще питання: чи вдасться вижити Дороті і Г’ю? Вочевидь, у «Селянах» вони опинилися на межі виразних можливостей. Кожний наступний фільм у такій техніці сприйматиметься як самоповтор. Винахід заявлено — далі тільки кількісне нагромадження зразків застосування. Або різка зміна стилістики.

Та хай би що трапилось далі, Велчмани вже здобули місце в історії. Екранна індустрія із самого початку, а надто останні десятиліття, підпорядкована постійній жадобі інновацій. Дорота і Г’ю вчинили протилежно: використали формат, що існував за сотні років до кіно, замінили цифровий потік мільйонами фізичних жестів — і виграли. Важко уявити, щоб у осяжному майбутньому комусь удалося б щось подібне.