Ветеран Сергій Юрко: «Справжнє усвідомлення, що таке «нуль», приходить саме там – «на нулі»

Впевнена хода, стриманий погляд, чітка, без зайвих слів промова, бо говорить він лише те, що дійсно має значення. Чоловік, який бачив і знає, що значить бути «на нулі», проте і після пережитого світло його душі не гасне навіть в темряві. А незламна сила і спокій в очах вселяють надію на краще майбутнє. Наш герой – Сергій Юрко, електромонтер коксового цеху Каметсталі, який з початком війни не вагаючись вирушив на фронт. Після демобілізації за станом здоров’я він знову став до своєї мирної професії.

У той роковий день, коли країна опинилася у небезпеці, Сергій не міг стояти осторонь. Він був готовий ризикувати життям, щоб захистити свою сім’ю, друзів та країну. Дружина, діти та батьки, звісно, переживали, але поважали вибір Сергія. І чекали його додому з фронту більше року.

– У перші дні війни ми дислокувалися в нашій області, – розповідає Сергій, – потім був Харківський напрямок, опісля сформувався наш бойовий підрозділ, і ми вирушили на Донбас. Дорогою на схід ми з товаришами розуміли, що там на нас чекають запеклі бойові зіткнення. Мені здавалося, що морально і психологічно я вже до цього підготовлений, але справжнє усвідомлення, що таке «нуль» приходить саме там – «на нулі». Досить тривалий час я приховував від рідних, де саме знаходжусь. А батьки взагалі дізналися, що я був «на нулі» вже тоді, коли мене списали за станом здоров’я. Дружині теж не зізнавався досить довго. По-іншому просто не міг, не хотів, щоб рідні несли цей болісний тягар постійних переживань та очікувань. Далі почалися наші фронтові будні на Донбасі. 24 години на добу в касці і бронежилеті, виходи на бойові завдання, і кожного разу надія, що вцілію, що повернуся живим до дітей та дружини. Подібні думки мав кожен з нас. У нашому підрозділі я здружився зі земляком з Кам’янського, і він теж був працівником Каметсталі. Черговий бойовий вихід – він разом з командиром та ще двома бійцями вирушили на сусідню позицію. І вже за декілька годин нам повідомили, що всі четверо «200». Це сталося 6 жовтня 2022 року, того хлопця з Каметсталі звали Олександр Кузьмінчук. Вічна тобі пам’ять, друже…

Під час одного з бойових виходів від ударної вибухової хвилі Сергій отримав важкі травми. Вже почав непритомніти, але побратими вчасно змогли евакуювати його в безпечну зону. Далі – госпіталь, довготривала реабілітація і висновки лікарів – непридатність до військової служби за станом здоров’я.

– Із дня повернення додому я постійно на зв’язку з колишніми бойовими побратимами. Після моєї демобілізації наш батальйон розформували, хлопців направили до різних військових частин. Багато хто з них пережив важкі поранення, операції, деякі теж вже демобілізувалися, інші служать. Дякувати богу, усі живі. Лише один з товаришів зник безвісти у Бахмуті. Але ми сподіваємося, що він живий… можливо, потрапив у полон до ворога.

Увесь час, поки Сергій був на фронті, його колектив та керівництво, чим могли, намагалися допомагати йому та його родині. Наш герой дуже вдячний колегам за підтримку, а Метінвесту – за допомогу з амуніцією. Адже в нього завжди в резерві були бронежилет та каска, а цього добра на фронті багато не буває.

Після повернення додому чоловік довго не міг звикнути до цивільного життя, тим паче віддразу вийти на роботу. Потрібна була психологічна реабілітація. Розуміючи це, керівництво коксового цеху надало відпустку демобілізованому воїну. За словами ветерана, найкращою терапією для нього стала сім’я – дружина Світлана та двоє донечок, Влада і Лада, – саме ті, заради яких він воював та для яких виборював світле майбутнє в Україні.