Думки з приводу: про тих, кого не чують і не слухають

Ось уже майже місяць продовжується успішний наступ української армії на Курську область. Майже кожен день наші доблесні воїни, ціною власних життів, захоплюють чергові населені пункти, беруть нових полонених, знищують ворожі війська і техніку. При цьому ми чомусь зовсім не бачимо і не чуємо російську опозицію. Адже наступ ЗСУ – чудова нагода для неї нарешті заявити про себе у повний голос, показати, на що вона здатна, і що взагалі існує. Вже майже 100 населених пунктів контролює наша армія. І ні в одному з них ми досі не бачили жодного опозиціонера. 

Як відомо, багато з них вважають в усьому, що сьогодні відбувається, винним лише президента Путіна, а не російський народ, який вони називають ледь не постраждалим. “Країну не чіпайте – негідників карайте!”, – наголосив нещодавно один з них. Ну, якщо так, то беріть владу на захоплених Україною територіях у свої руки – це ж ваша країна! Розповідайте одурманеним пропагандою росіянам правду про Путіна і його підлеглих, створюйте опозиційний уряд, у тій же Суджі, наприклад, формуйте бойові загони, піднімайте росіян проти Путіна, за нову вільну, не тоталітарну Росію. Випускайте газету, роздавайте листівки,  нарешті. А у відповідь – тиша…Ми так досі і не зрозуміли, чого хочуть ті опозиціонери, у чому їх сенс і результат, якою вони бачать Росію майбутнього і що конкретно збираються для цього зробити. Поки що все, на що здатна нинішня російська опозиція (за рідким винятком), як точно підмітив журналіст Дмитро Гордон – молоти язиком, та й то невиразно…

Можливо, російські опозиціонери просто не знають, як діяти? Не мають ані сил, ані можливості, ані ідеї? Чи бояться? Невпевнені, що вийде?  Ну, тоді не треба називатися опозиціонерами, називайтеся обивателями, біженцями, політемігрантами. Можливо, вони не впевнені в успіху ЗСУ? Чекають, що буде далі?  Сподіваються, що усе якось само собою вирішиться? А, може, просто не хочуть нічого робити, нічого змінювати, лише роблять вигляд, що опозиція? Адже, погодьтесь, куди приємніше і безпечніше жити за кордоном, в комфортних умовах, за зарубіжні гранти, здалеку лаяти Путіна і жаліти російський народ… А те, що їх звідти ніхто не чує, не слухає і взагалі не сприймає, їх, схоже особливо і не хвилює…

Колись, приблизно так само, на початку 20 століття, діяли їхні колеги-більшовикиі. Називалися вони, правда, не опозиціонерами, а професійними революціонерами. Ті теж полюбляли жити за кордоном, на німецькі гроші. Правда, на відміну від нинішніх, все ж не сиділи, склавши руки. Вели антивоєнну агітацію, розвалювали царську армію «Окопною правдою». І таки розвалили…

А, може, всі ці російські опозиціонери – зовсім не опозиція? Казав же колись один гуморист, що у тоталітарному суспільстві не може бути опозиції. Можуть бути лише десіденти. А можуть і не бути…