Історія порятунку кам’янської письменниці Марії Дружко

Добрий день, дорогі друзі! Сьогодні у нас не зовсім звичайне інтерв’ю. Воно буде не про творчість, бо більшість із вас знають Марію Дружко як письменницю, видавчиню, кам’янчанку, яка створює книги. Але сьогодні вона хоче поділитися історією, яка стала справжнім випробуванням. Можливо, для когось вона стане також важливим уроком або навіть допоможе врятувати життя, повідомляє ktoday.com.ua.

– Маріє, що сталося? Як усе почалося?

– Усе почалося абсолютно несподівано. У мене раптово піднялася дуже висока температура — понад 39. З’явилися сильні болі в тілі, слабкість, а потім я навіть втратила свідомість. Моя мама викликала швидку допомогу, і я потрапила до хірургічного відділення дев’ятої міської лікарні Кам’янського.

Я безмежно вдячна всьому персоналу за турботу, людяність і підтримку. Але особливо хочу подякувати лікарю Сурдіну Жанну Олександровичу — звичайному хірургу, не академіку, не професору, а людині, яка буквально врятувала мені життя.

– Ви його обирали самі, чи так сталося випадково?

– Ні, це була випадковість. Коли мене привезли, я не могла дихати самостійно — апарат підтримував дихання. І ось саме тоді з’явився він — молодий хірург, який узявся мене рятувати.

Я йому безмежно вдячна, бо саме завдяки його професійності й рішучості я знову змогла зробити подих сама. Він буквально витяг мене з того стану.

– Яке було ваше перше враження про цього лікаря?

– Якщо говорити чесно, я спочатку навіть здивувалася. Він досить молодий — я не питала, скільки йому років, але, думаю, трохи за тридцять. Для медицини це ще юний вік. Але дуже швидко я зрозуміла, що вік тут зовсім не головне.

Коли ми з ним уперше зустрілися, він уважно оглянув мене, подивився результати обстеження — зокрема рентген легенів, а потім чесно сказав:

“Я вам нічого не можу гарантувати. Вам треба було прийти раніше — своїми ногами, а не тоді, коли ви вже втрачали свідомість. У вас почалося ураження легенів, і це дуже серйозно. Це ризик для життя. Але я зроблю все, що зможу”.

А потім він раптом каже:

“Мені здається, я вас десь бачив. Обличчя знайоме”.

І я, попри слабкість, усміхнулася:

“Можливо. Я письменниця, видавчиня. Часто даю інтерв’ю, буваю на телебаченні, в бібліотеках”.

І тоді він засміявся:

“Точно! Згадав! Доречі, а мені подобаються ваші вірші!”.

І ця мить була дуже особливою. Ця коротка розмова ніби повернула мені віру, що все буде добре.

– Дуже зворушливо. І як далі розгорталися події?

– Жан Олександрович не вагався ні хвилини. Сказав медсестрі:

“Готуйте операційну, ми починаємо”.

І почав діяти. Можливо, не треба вдаватися в медичні деталі, але скажу коротко: ситуація була критичною. У мене був гнійний плеврит, легені були уражені, і без рішучості цього лікаря я б просто не вижила.

Після цього я багато думала про те, наскільки важливо, коли лікар людина з великим серцем. Бо він лікує не лише тіло, а й душу.

– Як ви спілкувалися під час лікування? Він був суворий чи, навпаки, м’який?

– Як лікар — дуже вимогливий, але справедливий. Пам’ятаю, як я одного разу сказала:

“Я не хочу ці ліки пити, я вже не можу”.

А він відповів:

“А жити ви хочете?”.

Я сказала: “Хочу”.

“Тоді беріть і пийте без будь-якої самодіяльності”.

Коли я подарувала Жанові Олександровичу мою поетичну збірку, він зрадів, як дитина:

“Нарешті маю вашу книжку!”.

Він дуже щира людина.

– Як ви самі сприйняли цю подію — як збіг обставин чи долю?

– Я думаю, що це був дарунок від Бога. Чесно. Бо було дуже важко. Температура, слабкість, відчуття, що тіло кудись просто провалюється … А ще —лікар, який повернув мені життя.

Я потім ще лікувалася в Києві, бо в Кам’янському немає легеневих хірургів. Але саме Жанн Олександрович зробив головне — він зупинив процес і дав мені шанс вижити.

– А як зараз ви почуваєтеся? Чи зустрічалися після того?

– Так! Коли я вже повернулася додому й прийшла своїми ногами до лікарні, щоб подякувати, він так щиро вигукнув:

“Та ти ж ідеш сама! Ти вже дихаєш! От бачиш — не дарма боролися!”.

– Ви згадували, що поруч була мама. Розкажіть трохи про неї.

– Моя мама була зі мною постійно. Поки я не могла ходити, возила мене на візочку. Вона прожила поруч усі ці два місяці — і в Кам’янському, і потім у Києві.

Якби не мама, я б не витримала — ні фізично, ні морально. Вона завжди знаходила слова підтримки, коли було найважче.

І, звичайно, я вдячна чоловікові Станіславові Чирченку. Він дуже мене підтримував, був поруч, коли треба було приймати рішення, тримав зв’язок з усіма, хто хвилювався за мене. Це величезна підтримка.

– Вас підтримували також читачі, друзі. Ви це відчували?

– Так, і я всім безмежно вдячна. Багато хто писав, телефонував, передавав слова підтримки через Стаса. Я відчувала, що мене пам’ятають, що тримають кулачки, моляться. І ця хвиля добра дуже допомагала.

– І наостанок: що б ви хотіли сказати своєму лікарю — і всім медикам?

– Я щиро вдячна Жанну Олександровичу. Як людині, яка не байдужа. Бо лікар — це покликання. Він не мислить себе без цієї справи. Але при цьому він розвинена людина, яка читає, цікавиться світом. І це чудово.

Я хочу, щоб усі знали: у нашому Кам’янському є справжні лікарі, яким можна довірити життя. І щоб кожен, хто читає це інтерв’ю, пам’ятав — навіть коли здається, що все втрачено, завжди є шанс. І цей шанс часто приходить у вигляді людини, яка просто робить свою роботу з любов’ю.