«За родом своєї діяльності працював і в Європі і дома — в Україні. У 2019 році надійшла пропозиція попрацювати у Москві, — розповідає Артур, — Це була переважно організаційна робота. Адміністрував багато різних заходів: художні виставки, кінопокази, програми концертів, займався учасниками цих імпрез. Їх треба було фільтрувати, адже я не міг запросити таких осіб, які якимось чином скомпрометували себе перед Україною.
Звичайно, виступав там і як піаніст.
У квітні 2018 року у мене було декілька концертів в Росії. Один з них був якраз в цьому культурному центрі, захід відвідали представники Посольства України. А пізніше я отримав пропозицію працювати в Національному культурному центрі України».
На концерти приходило багато глядачів, розповідає Артур.
Згідно зі статистикою МЗС України, у Російській Федерації проживало близько 1,93 млн осіб, які ідентифікували себе як етнічні українці. За неофіційними ж даними, ця цифра могла перевищувати 10 млн осіб.
«Зали були повні, найменша наповненість становила три чверті залу. З іншого боку ми не робили рекламу, це було скажімо так — небезпечно. На нас вже косо дивились…
В той час вже зруйнували бібліотеку української літератури.
Концерти були різні — своїми силами ми ставили навіть оперу “Запорожець за Дунаєм”. Поп-концертів звичайно не було, ми мали академічне направлення».
Якось, розповідає Артур, його викликали на «килим» в театральному університеті, де він також працював в Москві. Напередодні він написав саркастичний пост в соціальній мережі про прийнятий закон щодо іноагентів.
«Мене визвали в деканат. Скали — “Ви акуратніше пишіть. І не ходіть на ваші мітинги”.
Вони давали мені зрозуміти що їм це не подобається, однак зробити нічого не могли — я працював в Національному культурному центрі України і мав деякий дипломатичний захист».
З початком повномасштабної війни Артур виїхав з Росії до Латвії.
Від новин оніміли ноги
«Нас евакуювали, — пояснює, на заглиблюючись в подробиці Артур, — Знав лише, що їдемо в Латвію. Був тут наприкінці березня 2022 року».
Артур згадує перший день повномасштабної російсько-української війни в Росії. Говорить що о п’ятій ранку 22 лютого 2022 року приїхав з Воронежа, де був у відрядженні, в Москву.
«Я був на Казанському вокзалі. Виходжу з поїзда і не розумію, чому на завжди гамірному вокзалі стоїть майже мертва тиша. Але помітив, що всі в телефонах щось читають. І раптово у однієї жінки з гаджета почув слова Путіна про “демілітаризацію” і “денацифікацію”. Одразу ж дістав свій телефон і від новин, що в Україні розпочалась “СВО”, як її тоді там називали, в мене буквально оніміли ноги. Я сидів на вокзалі ще зо дві години, бо просто не було сил підвестися».
Говорить, що додому більше не потрапив — мешкав у будівлі, де розташувався Національний культурний центр України на Старому Арбаті.
«Проте мене вже туди не пустили… Там так і залишились всі мої кошти, ноутбук і інші приватні речі».
Треба походити містом і зіграти один концерт
Ще коли жив в Європі, в Брюсселі, Артур зрозумів що західноєвропейська ментальність йому не близька.
«Раніше, ще до роботи у Росії, у мене були можливості залишитися у Бельгії, проте я не захотів. Отримав європейський диплом, бо я там вчився, і повернувся до Києва».
Період роботи в Росії Артур називає насиченим та продуктивним, і вважає це наслідком того, що хоч і знаходився в Росії, проте працював в українському суспільстві і на Україну.
Коли говоримо про схожість і відмінність латишів з українцями — зауважує: у обох націй є емпатія у моменти, коли потрібне співчуття і справжня допомога один одному. «Мені це імпонує».
Опинившись в Латвії Артур проживав безкоштовно три місяці в готелі, і це було дуже доречно, адже всі кошти Артура залишились в Москві.
«Тиждень я ходив містом і думав. Навіть на якісь концерти українські потрапляв, на різні заходи».
Говорить, що дуже любить спостерігати за людьми. Виявилось, що у Артура є хобі — він обожнює “колекціонувати” людей, звичайних перехожих — погляди, вирази облич, міміку, інтонації голосів.
«Для того щоб зрозуміти країну і місто, мені потрібно десь з тиждень “потусити” — походити в натовпі, коли тебе тут ще ніхто не знає. Зараз я вже не можу вийти в Ригу щоб не зустріти когось протягом півгодини. А тоді я так і зробив — просто пішов містом, щоб “поколекціонувати” людей. І друге, що мені важливо на новому місці — зіграти тут концерт».
Артур пояснює:
«Якщо я не зіграю у новому для мене місті чи країні концерт — це як ніби якась дуже важлива частинка мене сюди так і не доїхала.
Я відчуваю енергетику. Добираю необхідне мені, щоб зрозуміти людей і місцевість, якимось особливим мені зрозумілим чином. Це, мабуть, навіть щось інтимне».
Відчуває, що Латвія — його країна
Вже за тиждень Артур зрозумів, що хотів би залишитись в Ризі, і написав до Латвійської музичної академії та організації Latvijas koncerti листи, де розповів про себе, зазначив свій музичний досвід і освіту. Його дуже швидко запросили познайомитися з кафедрою фортепіано в Латвійській музичній академії, а трохи згодом Latvijas koncerti включили його в програму концерту Національного камерного оркестру «Київські солісти», що мав приїхати на гастролі в Латвію.
«Це було якраз те що, мені було необхідно на той момент. Це ніби вирвало мене з московського життя. Зараз спробую пояснити.
Коли працював у Москві, то кожна поїздка в Україну була для мене таким своєрідним душем, що змивав, знімав з мене всяку ніби набрану в Росії гидоту. От і в Латвії відбулось те саме і дуже швидко».
Далі пішли різні виступи: 19 квітня першого року війни був концерт у концертному
залі Великої Гільдії, потім були записи на Latvijas Radio, які Артур досі чує час від часу в етерах. Швидко отримав грант від Державного культурного фонду Латвії, а через деякий час — грант від німецького Goethe-Institut, за умовами якого необхідно було поїхати на деякий час у Німеччину.
«Подумав — а чи не залишитися у Німеччині? І скажу вам чесно — це була моя велика помилка. Коли я це зрозумів, вже був і не проти повернутись до Латвії. Однак виявилося, що маю спочатку вирішити питання, пов’язані зі своїм здоров’ям. Для цього був вимушений залишатись там [у Німеччині] ще два роки».
У липні минулого року Артур повернувся до Латвії. «І ось знаєте, в цій країні мені відкриваються двері. Мабуть, це все таки моє місце», — посміхається українець.
Благодійний проєкт під своїм іменем
Знаходячись в Латвії, Артур разом з благодійним фондом ziedot.lv ініціював підтримку для українських журналістів.
«Уже давно стежу за долею газети “Межівський меридіан”. Історія команди цього видання з маленького прифронтового містечка Межова, що на моїй рідній Дніпропетровщині, не міг залишити мене байдужим».
Налагодивши контакти з головним редактором газети Євгеном Хрипуном Артур запустив благодійний проєкт.
«Символічним є те, що натхненником цього проєкту для мене став видатний кінодокументаліст, режисер Віталій Манський, автор чудового фільму “Час підльоту”. Ми спілкувалися з Віталієм Манським (хочу зазначити, що пан Віталій прекрасно володіє українською мовою), який часто знімає в Україні, і дуже схвально поставився до моєї ініціативи підтримки українських журналістів».
18 квітня о 17.00 в Англіканській церкві Риги (Anglikanu iela 2) відбудеться благодійний концерт піаніста, зібрані кошти на якому направляться українським журналістам.
«В Україні відбуваються страшні злочини руками Російської Федерації. Звичайно, що ми дізнаємось про них з соціальних мереж, проте перші, хто потрапляє на місця подій для того щоб їх висвітлити професійно, є саме журналісти. Ми часто про це забуваємо. Вони працюють у важких, часто небезпечних умовах, страждають редакції на лінії фронту, гинуть їх співробітники», — каже Артур.
Загалом Артур нерідко бере участь у благодійних проєктах як музикант, або робить пожертви на користь українців — військових або цивільних. Але цей проєкт — перший, який музикант робить під своїм іменем.
Вивчає латиську і шукає роботу
Зараз Артур в пошуках роботи. Особливість роботи музиканта полягає в тому, що за відсутності виступів немає і винагород. Тож наразі веде перемовини з декількома організаціями.
«Я не можу жити від концерта до концерта. Хоча я вже вдруге отримав грант в Латвії. Був в журі на декількох конкурсах, давав концерти. Насправді, у мене не було такого в Латвії, щоб мені не вистачало грошей, хоча постійної роботи також не було. Затребуваність для різних заходів це мені фінансово компенсувала. Однак все ж я зацікавлений в постійній роботі, і зараз її шукаю. А також активно вчу латиську мову. І вдячний Латвії за ресурси та можливості, що вона дає нам, українцям».