Існують куточки планети, які Господь створював не кваплячись, змішуючи на палітрі найсміливіші кольори та контрасти. Туніс — саме таке місце. Це тендітна перлина Північної Африки, де розпечене золото пустелі Сахари лагідно занурюється у прохолодну смарагдову лазур Середземного моря. Тут повітря пахне жасмином, розмарином та солоним бризом, а кожен подих вітру приносить відлуння давніх епох.
Туніс — це не просто географічна точка на карті світу. Це жива книга, сторінки якої написані піском, висічені на мармурових колонах античних міст та виткані на шовкових килимах східних базарів. Це простір, де європейська витонченість зустрічається із палкою арабською душею, африканським корінням та берберськими таємницями. Сюди приїжджають не лише за сонячними ваннами, а по справжнє перезавантаження душі, поглинаючи кожну мить цієї дивовижної східної казки.
І хоча період відпусток вже давно скінчився, журналіст «Любимого міста» вирішив нагадати про спекотні літні дні та поділитися своїми враженнями від подорожі цією країною. Читайте, чим може здивувати та привабити Туніс.
Від попелу Карфагена і величі Риму до сучасних потрясінь
Історія Тунісу — це грандіозна драма, гідна найкращих голлівудських екранізацій. Головним і найдраматичнішим її актом, безумовно, є епоха Карфагена.
У IX столітті до нашої ери фінікійська царівна Елісса (Дідона), тікаючи від тиранії братів, висадилася на цих берегах. Місцевий правитель дозволив їй взяти стільки землі, скільки покриє одна бича шкура. Хитромудра царівна розрізала шкуру на тонкі паски і охопила ними величезний пагорб Бірса, де й постала могутня імперія.
Карфаген став володарем морів. Саме звідси вирушав у свої легендарні, майже божевільні походи через Альпи великий стратег Ганнібал, змушуючи здригатися сам Рим.
Коли Рим врешті-решт знищив Карфаген, стерши його з лиця землі та засипавши землю сіллю, він побудував на цьому місці свій власний Рай.
Довгий час Туніс був колонією Франції. Французьке панування в Тунісі розпочалося у 1881 році після підписання Бардоського договору, який перетворив країну на французький протекторат. Хоча формально при владі залишався місцевий монарх (бей), фактичний контроль над фінансами, армією та зовнішньою політикою повністю перейшов до рук французького генерального резидента. Найкращі туніські землі були віддані європейським колоністам.
Протистояння колонізаторам активізувалося у першій половині XX століття. Головним рушієм цієї боротьби стала партія «Новий Дустур» (Нова конституція), заснована у 1934 році харизматичним лідером Хабібом Бургібою. Мешканці країни і досі із великою пошаною ставляться до його персони, але про це ми розповімо згодом.
У 50-х роках ослаблена після Другої світової війни Франція вже не могла утримувати контроль над Тунісом силою. Хабіб Бургіба очолив переговори. Вони завершилися 20 березня 1956 року підписанням протоколу, який скасовував Бардоський договір і визнавав незалежність Тунісу.
Шлях Тунісу до незалежності — це історія тривалої та запеклішої боротьби, яка завершилася дипломатичною перемогою та появою нової суверенної держави на мапі Північної Африки.
Здобуття незалежності миттєво змінило політичний устрій країни: Хабіб Бургіба став першим прем’єр-міністром, а згодом — першим президентом. У 1957 році туніський парламент остаточно ліквідував монархію беїв і проголосив Туніську Республіку. Бургіба розпочав масштабну модернізацію країни: провів радикальні реформи у сфері освіти, надав жінкам безпрецедентні для арабського світу права, заборонив багатоженство, яке толерувалося мусульманською вірою, та звільнив законодавство від релігійного впливу.
Проте політичні випробування спіткали країну й у ХХІ столітті. Як і Україна, Туніс пережив свою Революцію гідності. Туніська революція (також відома як Жасминова) — це масове народне повстання в Тунісі, яке відбулося в грудні 2010 — січні 2011 року. Ця подія стала історичним прецедентом, оскільки вперше в новітній історії арабського світу народний протест призвів до повалення диктаторського режиму і започаткував хвилю геополітичних зрушень, відому як Арабська весна.
Революція не була випадковістю, вона стала результатом десятиліть накопиченого суспільного невдоволення правлінням президента Зін аль-Абідіна бен Алі, який перебував при владі з 1987 року. Попри відносні успіхи в туризмі, країна потерпала від катастрофічного рівня безробіття, особливо серед молоді з вищою освітою. Бідність та відсутність перспектив за межами столиці створили вибухонебезпечну суміш. Також режим бен Алі та, зокрема, клан його дружини повністю контролювали економіку країни. Корупція набула системного характеру, а багатства держави розподілялися лише між правлячою елітою.
Каталізатором став випадок у місті Сіді-Бузід. У грудні 2010 року молодий вуличний торговець овочами здійснив самоспалення після того, як місцева поліція конфіскувала його товар та принизила його. Його вчинок став символом розпачу мільйонів тунісців і миттєво підняв хвилю протестів по всій країні.
Протести швидко переросли з економічних вимог («Робота, свобода, національна гідність») у політичні — з вимогою відставки президента. Уряд намагався придушити демонстрації силою, що призвело до загибелі десятків людей, але це лише посилило гнів протестувальників.
Коли армія відмовилася стріляти в мирних громадян, доля режиму була вирішена. 14 січня 2011 року бен Алі був змушений втекти з країни до Саудівської Аравії, завершивши своє 23-річне правління.
Наслідки Жасминової революції виявилися глибокими та суперечливими, розділивши історію країни на «до» та «після». Туніс прийняв нову конституцію, яку назвали однією з найдемократичніших в арабському світі. Вона гарантувала свободу віросповідання, рівні права для жінок та обмеження влади президента. У 2015 році туніський Квартет національного діалогу (профспілки, юристи, правозахисники) отримав Нобелівську премію миру за успішне запобігання громадянській війні та побудову плюралістичної демократії.
Попри політичну свободу, революція не змогла вирішити базові економічні проблеми. Постійна зміна урядів, падіння доходів від туризму через теракти та пандемія COVID-19 загострили кризу. У 2021 році чинний президент Каїс Саїд, спираючись на масове невдоволення парламентом, заморозив його роботу, звільнив прем’єр-міністра та перебрав на себе одноосібне керівництво.
Сучасний Туніс перебуває на роздоріжжі, намагаючись балансувати між прагненням порядку та збереженням залишків свободи, за яку народ заплатив високу ціну. Таке хитке становище наклало відбиток не лише на політичний поступ країни, але і на її мешканців та міста і курорти.
Про природу і погоду
Побувати вдалося у Тунісі в самий розпал літа – у липні. І хоча мандруючи на Африканський континент, очікували неймовірної спеки, проте, країна зустріла нас погодою, майже як вдома – вдень прогрівало до +33…+35. А вночі опускалася приємна 25-градусна прохолода, яку приносив морський бриз. Місцеві поділилися, що зазвичай у цей період вже прижарює до +42. Тому із погодою нам пощастило.
Середземне море, відпочинок на берегах якого і вабить туристів до Тунісу, виявилося дещо іншим, ніж у Туреччині. Піщане дно і берег та щоденні хвилі робили воду бурою і не прозорою. Та для купання вона була надзвичайно комфортною і теплою. Всі пляжі у Тунісі є державними, тобто не є власністю готелю. Отже і прибирати на них має держава. А із комунальним прибиранням тут великі проблеми. Чому – розповімо трохи нижче. Зате туристи можуть позасмагати на будь-якому пляжі узбережжя. Порядок на них охороняють поліціянти, які іноді проїжджають берегом на квадроциклах. Проходять пляжем і торгівці, пропонуючи не звичну для нас кукурудзу і пахлаву, а хустки, пляжні туніки та накидки. Такі крамарі не нав’язують свій товар та не хапають за руки, на відміну від подавців Медіни, про яку теж розповімо.
Туніс розташований на самій півночі Африки, тому природа і рослинність його сформувалися під впливом посушливого клімату. Тут немає густих соковитих дерев із розложистою кроною. Повсюди трапляються різноманітні пальми, кактуси, іноді вищі за людський зріст, вздовж доріг ростуть кущі олеандру із рожевими та білими квітами. А також вражають своєю величчю масивні 30-метрові ялини-араукарії.
Вдалося побувати у кількох містах країни: курортних Монастір та Сус, Сіді-Бу-Саїд та столиці Туніської Республіки, яка носить одноіменну назву Туніс. Для усіх міст характерна традиційна аскетична архітектура – дво- та триповерхові будинки із пласким дахом. Багато будівель стоять порожніми та занедбаними. На жаль, це наслідок революції, після якої країна ще не відновилася. Їдучи автомагістралями між містами можна спостерігати багато великих туристичних готелів, які давно не працюють. Порожні віконниці, пусті фонтани і територія, густо заросла пальмами, лише нагадують про ті часи, коли тут вирувало курортне життя.
Але одне видовище вразило просто в саме серце – біля деяких поселень, вздовж дороги на високих стовпах ми побачили десятки гнізд, у яких живуть лелеки. І відразу пригадалася наша рідна Батьківщина, де ці птахи також оселяються біля людей.
До речі, про дороги. Вони у Тунісі дуже гарної якості, є багато платних автошляхів. І навіть траса, яка пролягає через пустелю і з’єднує поселення, що знаходяться за сотні кілометрів одне від одного, дивує подорожніх своєю високою якістю покриття. А от автомобілі у місцевих не такі розкішні, як, наприклад, в Україні. На дорогах майже не зустрічалися електрокари, та й електрозаправок не довелося побачити. Місцеві віддають перевагу компактним автівкам, які дуже часто використовують для перевезення овочів, фруктів, будматеріалів та всього іншого, на чому можна провадити бізнес. Майже усі транспортні засоби густо покриті пустельним пилом та мають невеликі вм’ятини і пошкодження, що свідчить про місцеву культуру водіння.
Та дещо затьмарило враження від архітектурних пам’яток і культурних локацій – на вулицях міст дуже багато сміття. Картонні коробки і пластикові пляшки, здається, ретельно збирають, щоб здати як вторсировину. А от пакети та різне пакування, а також гілки і будівельне сміття розкидане подекуди великими купами. Це дуже ріже око і викликає наше глибинне українське питання: «а чому б не взятися усім разом та не поприбирати цей бруд?». Проте місцеві кажуть, що виною усьому не лінива вдача тунісців, а повна відсутність місцевої влади, що могла б налагодити роботу комунальних служб та прибиральників. Але і їх, на жаль, декілька років вже немає. Адже, як ми вже зазначали раніше, чинний президент звільнив усіх міських голів та місцеві управлінські органи. До чого це призвело – і говорять вулиці та двори у містах.
Та це були лише мізерні неприємності, яким не вдалося зіпсувати загального враження від країни.
Тепер розповімо про ті куточки, які закарбуються у пам’яті назавжди.
Там, де вітер шепоче історію
Серцем та історичною принадою для туристів є руїни стародавнього міста Карфаген. Це велична археологічна пам’ятка давнини, розташована прямо на узбережжі Середземного моря. Сьогодні це легендарне місто, внесене до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, є масштабним археологічним парком під відкритим небом. На жаль, побачити будинки, храми чи будь-які споруди старого міста вже ніколи не вдасться, адже численні битви та війни і невблаганний час не пошкодували колишню велич Карфагену. Проте тут панує особливий дух старовини, місцеві вважають цю локацію місцем сили і дуже пишаються, що історія їх країни сягає такої давнини.
Тут також можна побачити залишки терм імператора Антоніна Пія — колись другого за величиною банного комплексу Римської імперії. Вони вражають своїми масштабами.
Свідком тієї епохи є величний амфітеатр в Ель-Джемі. Коли ви підходите до нього, серце завмирає: серед сучасних невисоких туніських будиночків раптово виростає гігантська кам’яна споруда, що майже ідентична римському Колізею, але збереглася значно краще. Прогулюючись підземними галереями, де колись чекали свого часу гладіатори та дикі звірі, майже чуєш ревіння розбурханого натовпу. Один із найвідоміших фільмів, що знімали безпосередньо в амфітеатрі Ель-Джем – французька драма «Анжеліка і султан» (1968р.). Зокрема, тут фільмували сцени на арені та змагання.
Вдалося відвідати і мавзолей Хабіба Бургіби у місті Монастір – одну з найвизначніших і найвеличніших пам’яток сучасного Тунісу. Це не просто гробниця, а розкішний меморіальний комплекс, зведений на честь першого президента незалежного Тунісу, якого місцеві жителі шанобливо називають «батьком нації». У розповідях місцевого гіда відчувався навіть певний «культ особистості» президента. Але це і не дивно, зважаючи на його роль у становленні країни. Бургіба народився в Монастірі, тому саме це місто стало місцем його останнього спочинку.
Цікаво, що будівництво комплексу розпочалося ще за життя президента в 1963 році, і він сам особисто затверджував архітектурний проєкт та елементи декору. Політик пішов із життя у 2000 році, після чого був похований тут із державними почестями. Комплекс досі є головним місцем офіційних пам’ятних церемоній у країні.
Мавзолей розташований на північній окраїні міського кладовища Сиді-ель-Мезері, поруч зі старовинною фортецею Рибат. Зовні будівля нагадує розкішну мечеть, у якій поєднуються традиційні андалузькі та османські мотиви Магрибу. Центральну частину будівлі вінчає масивний ребристий купол яскраво-золотого кольору. Поруч розташовані два менші зелені куполи. З обох боків височіють два витончені 25-метрові мінарети з білого італійського мармуру. До мавзолею веде широка парадна алея завдовжки близько 200 метрів, призначена для державних процесій.
Інтер’єр меморіалу вражає помпезністю та тонкою художньою роботою. Тіло Хабіба Бургіби покоїться в центральній восьмикутній залі у розкішному білому мармуровому саркофазі. Стіни зали прикрашені філігранним різьбленням по каменю, мозаїкою та керамічною плиткою, а зверху звисає колосальна кришталева люстра. При мавзолеї діє невелика музейна експозиція. Тут зібрані особисті речі президента: його робочий стіл, президентське крісло, костюми, окуляри, чисельні архівні фотографії та ключі від міст, які йому дарували.
Біло-блакитна поема та лабіринти часу
Якщо історія Тунісу застигла в камені Карфагена та Ель-Джема, то його романтична душа живе в маленькому містечку Сіді-Бу-Саїд. Це справжня поема, написана всього двома кольорами — сліпучо-білим та глибоким небесно-блакитним. Завдяки закону, виданому ще на початку XX століття за ініціативи французького барона художника і митця Рудольфа д’Ерланже, тут вирішили фарбувати будинки лише у ці кольори.
Сіді-Бу-Саїд височіє на крутій скелі над Карфагенською затокою. Його бруковані вулички круто в’ються вгору, повз затишні дворики, звідки звисають важкі грона яскраво-рожевих та фіолетових бугенвілій. Кожні двері тут — витвір мистецтва, прикрашений вигадливими кованими візерунками та заклепками. Піднявшись на вершину міста, можна завітати до знаменитої «Кав’ярні на циновках», замовити традиційний чай із кедровими горішками чи м’ятою і просто дивитися, як сонце повільно тоне в Середземному морі. В такий момент здається, що час зупинився.
Щовечора із нетерпінням чекали на неймовірне видовище. Воно нагадало, що природа у всьому світі підкоряється одним законам. Впевнені, що кожен із вас спостерігав, як у нашому Кам’янському майже щовечора багатотисячні зграї ворон летять у ліси та посадки на ночівлю. Небо на мить затьмарюється, а простір розрізає шум крил та пронизливий пташиний крик. Подібне явище спостерігали й у Тунісі. За пару годин до заходу сонця в небі з’являються зграї з десятків фламінго, що летять подалі від моря. Вдень вони пасуться у прибережних лиманах, а на ночівлю прямують у глиб континенту. Птахи пролітають так низько, що вдається розгледіти їх ніжне рожеве оперення, витончені ноги та чорні дзьоби. Така картина просто перехоплює подих.
Про торгівлю, сувеніри та гроші
Зовсім інший ритм чекав на нас у Медині в міста Туніс — стародавньому арабському серці столиці. Це величезний, галасливий і неймовірно колоритний лабіринт, який охороняється ЮНЕСКО. Тут легко заблукати, але саме в цьому і полягає головне задоволення. Медина поділена на квартали за ремеслами. В одному місці повітря густе від ароматів парфумів та ефірних олій, в іншому — чути ритмічний стукіт молотків майстрів з чеканки по міді, далі — розкошують яскраві вовняні килими та традиційні туніські шапочки-шешії. У самому центрі цього всесвіту величаво підноситься Велика мечеть Зітуна (Мечеть Олив), яка вже понад дванадцять століть є духовним осередком країни. Блукаючи Мединою, де голова йде обертом від пахощів спецій, а очі розбігаються від різноманіття краму та сувенірів, мимоволі уявляєш себе у серіалі «Клон», події якого розгорталися на вуличках Марокканського базару.
Примітно, що багато базарів у країні зберегли стародавню назву Медина. Також вдалося прогулятися та зробити покупки у Медині міста Монастір. Магазини на вузьких вуличках відкривалися ближче до обіду. За традицією мусульманської країни, торгівлею займаються лише чоловіки. Багато хто сприймав нас за туристів із Польщі та звертався польською. Виявилося, що Туніс досить популярний серед відпочиваючих із цієї країни. Проблем зі спілкуванням не виникало. Місцеві розмовляють арабською та французькою мовами, але непогано розуміють англійську.
Продавці голосно та наполегливо запрошують до своїх крамничок, а потім знову і знову пропонують нескінченне різноманіття товару. А коли озвучують ціни – покупця просто огортає шок! Так, місцеві торгаші дуже люблять нажитися на туристах. Тому одразу пропонують ціну у 5, а то і в 10 разів вищу за справжню. Отже варто добре торгуватися. А якщо продавець не хоче поступатися в ціни, треба використати прийом, яким із нами поділилися місцеві працівники готелю. Слід казати, що ціна не влаштовує і йти з магазину. Якщо торговець дійсно хоче продати вам товар – він стане зговірливішим.
Окремо хочеться розповісти про гроші. У країні є власна валюта – туніський динар. Проте на ринку можна розраховуватися доларами і євро. Курс динара до долара трохи спантеличив і викликав багато питань. Здавалося б, країна нещодавно пережила революцію, є досить не багатою – яким чином їй вдається утримувати такий курс? 1 долар коштує лише 2,6 динари. Ще однією цікавинкою місцевих грошей є те, що 1 динар – це не 100 копійок, як, наприклад, у гривні, а цілих 1000, і називаються вони міліми. Наприклад, хліб коштує 200 мілімів. Це дуже дешево, адже ціна на багато видів хліба фіксується державою, щоб зробити його доступним для населення.
Також місцева валюта є закритою, тобто її не можна вивозити з країни. Потрібно або витратити усе на сувеніри (допомогти у цьому вам дуже постараються місцеві торгаші), або обов’язково обміняти назад на долари чи євро просто у готелі. При виїзді з країни в аеропорті можуть перевірити у вас наявність динар, і якщо виявлять – не просто конфіскують, а вам ще й доведеться заплатити штраф.
У крамничках є великий вибір доглядової косметики місцевого виробництва: мило, креми олії для тіла та волосся, виготовлені із плодів кактусу опунції. Також досить якісні місцеві парфуми, які складно відрізнити від брендового оригіналу. Адже Туніс є одним з провідних виробників ефірних олій у світі. Експорт туніських олій покриває 80 % потреб Європи та США. Зокрема олії постачають до французького парфумерного дому Діор.
Варто ретельніше придивитися до товарів з натуральної овечої та верблюжої шкіри. Гаманці, жіночі та дорожні сумки у стилі бохо, куртки та навіть взуття – ціни на все досить демократичні, якщо, звісно, зможете сторгуватися. Неодмінно слід придбати місцеву кераміку – строкаті тарелі та піали стануть нагадуванням про дивовижну подорож.
Вдалося потрапити і до кількох невеликих супермаркетів. Тут вони не такі яскраві, з меншим різноманіттям товару, ніж в України, і схожі більше на склад. У торговій мережі однозначно варто купити оливкову олію, адже вона вважається однією з найкращих у світі завдяки столітнім традиціям вирощування, та місцеві смаколики – халву, виготовлену із кунжуту. А також сушені фініки, які на смак та за консистенцією схожі на мармелад. Придбали туніське вино, смак якого досить пристойний, але без фруктових чи квітково-медових ароматів. Він такий же стриманий та дещо терпкий, як і бідна посушлива земля, на якій вирощено виноград для виготовлення цього напою.
Місцевою кулінарною родзинкою та візитівкою туніської кухні є приправа харіса. Вона дещо нагадує аджику – дуже густа паста, зроблена із пекучого перцю, часнику, спецій і солі. Ця приправа, як і український борщ, включена до списку Нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Любителям гострого і пікантного точно варто її спробувати.
Оазиси здоров’я та кулінарна магія
Відпочиваючим Туніс пропонує зцілення для тіла та душі. Країна є одним із світових лідерів у мистецтві таласотерапії. Це спадщина французького періоду, зведена в абсолют. Місцеві центри — це справжні храми здоров’я, де для лікування та омолодження використовують підігріту морську воду, видобуту на значній глибині та відстані від берега, а також свіжі морські водорості та цілющі грязі. Курс таласотерапії повертає сили навіть тим, хто повністю виснажений хронічною втомою сучасного мегаполісу.
А вечорами, коли тіло відпочило, настає час для гастрономічних пригод. Кухня Тунісу — це пристрасний та пряний союз середземноморських традицій та арабських спецій. Кулінарним символом країни є каша кускус, який тут готують із великою кількістю овочів, м’ясом ягняти або свіжовиловленою рибою. Жодна трапеза не обходиться без харіси.
Обов’язково варто спробувати брік — хрусткий трикутник із найтоншого тіста, всередині якого ховається начинка з тунця, картоплі та сирого яйця. Особливої уваги заслуговує хліб та випічка – вони просто неймовірні. Вочевидь, традиції хлібопекарства теж залишилися від французів.
Є у цій країні і свій алкогольний козир – фініковий лікер. Помірно міцний і солодкий, із легким ароматом прянощів, він точно нагадуватиме про спекотне літо.
А на десерт замовте солодощі з фініками, мигдалем чи фісташками та запийте їх міцним калуі — чаєм, у який додають жменю смажених кедрових горішків.
Східний калейдоскоп, що залишається в серці
У Тунісу багато облич. Він не намагається здаватися тим, чим він не є. Він чесний зі своїми гостями. Він може зустріти вас галасом та хаосом східного базару, а за годину подарувати абсолютну тишину римського форуму чи безкраїх дюн. Ця країна вчить помічати красу в деталях: у тріщині на стародавній мармуровій плиті, у смаку терпкого чаю, у посмішці бербера, у шумі хвиль, що століттями б’ються об мури Карфагена. Залишаючи Туніс, ви обов’язково зловите себе на думці, що частинка вашого серця назавжди залишилася там — серед золотих пісків та блакитних дверей, під теплим сонцем Магрибу.
