Український письменник Дмитро Бондаренко, роман якого «Сімнадцятий поверх» неодноразово досягав першого місця в списку бестселерів американського AMAZON в категорії «Східноєвропейська література», живе і працює у Дніпрі. Проте народився він і до 10 років жив саме у Кам’янському. Про те як життя у нашому місті вплинула на його світогляд, та про початок свого творчого шляху Дмитро Вікторович розповів у ексклюзивному інтерв’ю нашій газеті.
– У Вашій офіційній біографії одним рядком написано, що Ви народилися у Дніпродзержинську. А можете більш докладно розповісти про свої дитячі роки, проведені у нашому місті?
– Справа в тому, що у мене батько сам з Дніпропетровська, а мама – з Дніпродзержинська. Тому перші 10 років свого життя я жив то у Дніпродзержинську, то у Дніпрі. Тобто курсував між цими двома містами. У Дніпродзержинську я кілька років навчався у початковій школі. Але після того, як мені виповнилося 10 років, ми вже остаточно осіли у Дніпрі.
– Тобто у нас у місті Ви жили, можна так сказати, ще у ранньому дитинстві і мало що пам’ятаєте з того періоду?
– Ні. Тут треба зазначити, що поки були живі мамині батьки, то я дуже часто у них гостював. Тому у 90-ті роки я часто відвідував місто, приїздив до них на канікули. Можу сказати, що Кам’янське на мене дуже сильно вплинуло в плані формування мене як особистості. Я навчався два роки у 5-тій школі – це був другий та третій клас. Це як раз був той період, коли помер Брежнєв, і я все бачив що тоді відбувалося у суспільстві, як змінилося життя у місті після його смерті. Я був відносно малий, але якісь речі дуже добре запам’ятав. І все це на мене якось впливало. Навіть я тоді помітив, що різко погіршився рівень життя. Ви ж знаєте, що Дніпродзержинськ, як батьківщина Брежнєва, забезпечувався дуже добре. І навіть із Дніпропетровська люди їздили сюди на електричках, щоб прикупити щось таке, чого не було у них у місті. А коли Брежнєв помер, то постачання різко погіршилось. Потім настали «андроповські часи», коли по кінотеатрам дійсно ходили працівники міліції і вишукували тих, хто у робочий час дивиться кіно. А оскільки я вчився у другу зміну, то ми зранку з друзями ходили у кіно. Прямо біля школи розташований кінотеатр імені Шевченка – то піти в кіно для школярів – це ж було святе діло. І я пам’ятаю, що в кінотеатрі під час сеансу включали світло і виловлювали «прогульщиків», а нас, як школярів, звісно не чіпали.
А ще на стадіоні «Перемога» ходив до басейну на плавання. Спочатку я починав плавати у басейні у спортивному комплексі «Металург». А потім до нас у школу прийшли тренера і відбирали бажаючих займатися у спортивному клубі «Прометей». Тут є один цікавий факт. Коли ми починали займатися у басейні на «Перемозі», то плавали без окулярів. А коли я переїхав до Дніпра і став плавати на «Метеорі», то не міг зрозуміти, чому всі плавають у окулярах, а в мене після занять очі сверблять і червоніють. Вже потім я з’ясував, що в Дніпродзержинську у басейні була унікальна методика очищення води без хлорки. І навіть Яна Клочкова спеціально приїздила сюди, щоб тут тренуватися, бо тут хлорка не «виїдає» очі, як в інших басейнах.
– Ви професійно займалися плаванням?
– Ні, як любитель. Ніяких особливих спортивних досягнень у мене немає. Хоча в Дніпрі потім навчався у спортивному класі. Мені взагалі дуже подобалось плавання. Я в дитинстві був як то кажуть хворобливою дитиною, то саме плавання допомогло мені зміцнитися. Це дуже гарний спорт.
– А чому вирішили після школи вступити саме до інституту, а зараз вже університету залізничного транспорту?
– Тут пояснення дуже просте. В мене батьки, і батько, і мати – залізничники. Тому я просто йшов второваним шляхом. Я вступав до інституту у 1991 році, ще при СРСР, а посвячення в студенти у нас вже було в незалежній Україні.
– За своїм основним фахом Вам довелося попрацювати?
– На жаль не працював. Так вийшло. Хоча якщо порівнювати з іншими інститутами, то процент людей, які після закінчення нашого ВУЗу пішли працювати на залізницю, у нас досить високий. У 90-ті роки багато людей після закінчення ВУЗів йшли працювати не за фахом. А от у нас багато людей одразу почали працювати по своїй спеціальності. Не менше 90 процентів.
– Ви сказали, що на жаль Вам не довелося працювати за фахом. Дійсно жалкуєте з цього приводу і чому саме?
– Ви знаєте, тоді я не хотів працювати за фахом. Тоді мені це було нецікаво. А зараз я, як письменник, думаю, що це був би корисний досвід, який я використав би у якомусь із свої творів. Я все одно спілкуюся з людьми, які працюють на залізниці. І вони мені можуть розповісти про специфіку своєї роботи, але якби я хоч один день сам пропрацював за фахом, то це дало б мені набагато більше інформації. Звісно, що ми, як студенти, проходили практику, але реальна праця – це зовсім інше. Це, до речі, один з моїх основних творчих методів. Мене цікавлять саме виробничі романи. Зараз багато пишуть у жанрі фентезі, антиутопії. А мене, як письменника, більше приваблює саме реальне життя.
– Як почали писати? Як наважилися стати саме письменником?
– І тут ми знову повертаємося до Дніпродзержинська. У 90-ті роки, коли я приїжджав сюди до діда і бабусі, то в них була невеличка бібліотека. Бабуся дуже любила французькі романи і в неї було багатотомне зібрання творів Золя. І коли я приїжджав до них на канікули, я брав томик Золя і читав. А у Золя багато саме професійних романів: про шахтарів, про селян, про торговців. Навіть про залізницю у нього є дуже крутий трилер. Мені дуже подобалось, як він все це описує. А потім у 14 років я потрапив до лікарні з травмою. А оскільки раніше не було ні мобілок, ні комп’ютерів, ні якихось інших гаджетів, то ми читали книжки. Бо більше ніяких розваг у лікарні не було. У когось могли бути маленькі телевізори, але дуже рідко. В суботу-неділю, коли немає ніяких процедур, люди просто лежать і нудьгують. Тому читали. Саме у лікарні я прочитав книгу Сомерсета Моема в якій були надруковані два романи: «Пироги і пиво» та «На жалі бритви». А прочитавши її, я відкрив для себе світ дорослої літератури й вирішив, що я також буду письменником. Але я вже в 14 років усвідомлював, що в СРСР я не зможу бути письменником який пише те, що він хоче. А по іншому я не хотів. Бо в ті часи було два варіанти: або ти приймаєш всі правила та закони і пишеш про Леніна, про партію, про колгоспників і тоді тебе друкують, або ти пишеш все правдиво та чесно, як ти бачиш світ навколо себе, але тебе не друкують і навіть можуть у тюрму посадити.
До речі, у дитинстві у мене був цікавий випадок, пов’язаний з міською бібліотекою Дніпродзержинська. У мене доволі часто брали інтерв’ю, але у Кам’янському я виступив лише одного разу. Мене запросила Марія Дружко виступити у бібліотеці і я згадав один випадок. Коли я закінчив третій клас, то взяв у бібліотеці почитати книжку на літо. А потім ми переїхали до Дніпропетровська і я її не повернув. І моєму дідусеві приходили через пошту якісь зауваження «Терміново поверніть книжку!» Звичайно, що книжку я не повернув. Та коли виступав у бібліотеці, то згадав про цей свій ганебний вчинок і сказав: «У мене є борг перед вашою бібліотекою. Я колись не повернув вам книжку, тому дарую зараз замість неї свої книжки». Тобто таким чином повернув борг дитинства.
– Та все ж таки Ви стали письменником. Як вдалося реалізувати мрію дитинства?
– Це трапилось у 90-роки. Це були досить важкі часи. Але саме тоді з’явилася свобода. У тому числі і свобода вибору, свобода висловлення. Саме у кінці 90-х років я почав писати оповідання. І так вийшло, що саме в цей час почався бум комерційної газетної справи. Було безліч всіляких газет: любовних, комерційних, розважальних. Поки інтернету не було, вони користувалися попитом. Коли я написав перше своє оповідання, то виявилось, що редакція одного з таких видань знаходиться недалеко від мене, на тодішньому проспекті Петровського. Я зайшов до них і показав своє оповідання. Його надрукували, видали мені гонорар і кажуть: «Давай. Принось ще». І після цього я почав пропонувати свої оповідання різним газетам та журналам, відсилав поштою. Звичайно, що не всі брали, але був досить значний відсоток прийомів. Гонорари були невеликі, але на ті часи вони іноді складали половину моєї тодішньої зарплати. Крім усього іншого, це були додаткові кошти, які були зовсім не зайві для молодої сім’ї. І отак воно все пішло потихеньку і я таки став справжнім письменником.
– Хто є прототипами Ваших героїв? Це реальні люди, чи уявні персонажі?-
– Це симбіоз. Навіть якщо у мого героя є реальний прототип, то я його 100-процентно не копіюю. У цьому не має сенсу. Дуже часто таке копіювання не пасує до сюжету. Тобто якщо, наприклад, у героя є реальний прототип, то я беру у нього приблизно 60 відсотків рис характеру і щось додаю своє. Я взагалі намагаюся працювати в реалістичному жанрі. Історії мої вигадані, але якісь елементи, якісь ситуації – вони реальні. Наприклад, багато чоловіків, які читали мій роман «17-ий поверх», кажуть мені: «Слухайте, так це ж про мене. Це як з мене списано. Тільки жінці не кажіть». У кожному конкретному творі воно по різному буває. До речі, я у своїх творах досить глибоко в ландшафт не заглиблююсь. У мене в творах на першому плані люди та їх психологія. Але я намагаюсь якимись мазками, якимось згадуванням, якимось описами прив’язати їх до конкретного місця. І у мене в романі «Як стати президентом» є досить значна частина, присвячена Дніпродзержинську. В основному у мене в творах всі події відбуваються у Дніпрі, а от у цьому романі є момент, коли герої їдуть із Дніпра електричкою до Дніпродзержинська і далі події кількох розділів розгортаються саме у цьому місті.
– Ви одразу почали писати українською мовою?
– Звичайно, ні. Перші оповідання і перший роман я писав російською мовою. А вже потім вони були перекладені українською мовою. У 90-ті роки україномовна періодика і література відносно масово розвивалася хіба що на Західній Україні. У нашому регіоні, та й в Києві також, більшість газет та журналів тоді виходили російською мовою.
– Але зараз Ви пишете виключно на українській мові. Звідки у Вас таке глибоке знання мови?
– Мої дідусі і бабусі, що по маминій, що по татковій лінії – вони всі розмовляли українською мовою. Вони всі були з села. І хоча потім майже все життя вони жили в містах, але розмовляли українською мовою. Хтось може сказати, що це «суржик», проте я не згоден з цим. Вони розмовляли доволі правильною українською мовою, просто у місті вони додавали до свого звичного сільського лексикону багато нових міських термінів і назв, які звісно тоді були тільки російськомовними. У мене був цікавий період в житті. До того як піти в школу, я багато перебував у середовищі, де розмовляли українською мовою, де співали українських пісень. Тобто українська мові була для мене природною, хоча я також у дитинстві, як і мої батьки, розмовляв зазвичай російською мовою, яка була поширена у нашому регіоні. Але це не наша природня мова. Нас просто заставили свого часу розмовляти нею.
Я ж коли почав писати, то писав звісно російською мовою. І надсилав свої твори у різні видання. У тому числі і до Москви. І ось з одного журналу, здається зі «Знамені» мені довго нічого не відповідали, а потім один редактор з Москви мені написав таке: «Мені Вас жалко. Не присилайте Ви свої твори. Ви ж скільки грошей тратите на поштові відправлення. У Вас стільки «українізмів» і з прізвищем Бондаренко, Вам тут нічого не «світить»». І тоді я почав перекладати і писати свої твори українською мовою.
– Над чим працюєте зараз?
– На сьогодні у мене вже вийшло десять книжок: чотири збірки оповідань і шість романів. А зараз я працюю ще над одним твором. Це буде такий невеличкий роман. Маю надію, що скоро він також буде надрукований.
ДОВІДКА
Бондаренко Дмитро Вікторович, народився 11 травня 1974 року у Дніпродзержинську (зараз – Кам’янське). Закінчив Дніпропетровський державний технічний університет залізничного транспорту (ДІІТ).
У 2006 році роман автора «Сімнадцятий поверх» став призером читацьких симпатій конкурсу «Українська книга року Бі-Бі-Сі-2006». А в 2008 році за цей твір письменник був відзначений 1-ою премією представництва ООН в Україні.
Призер всеукраїнського літературного фестивалю «Просто так» (2007 та 2010 років) у місті Коростень, призер дніпропетровського обласного конкурсу «Молода муза» (2008).
Лауреат літературних конкурсів «Міське оповідання – 2010» (м. Дніпропетровськ), «Прекрасне поруч – 2010» (м. Київ)
Переможець в номінації «Читацьких уподобань» конкурсу «Літературна надія Дніпра — 2011»
В 2015—2016 роках англомовний переклад книги «Сімнадцятий поверх» неодноразово досягав першого місця у списку бестселерів американського AMAZON в категорії «Східноєвропейська література», а також потрапляв до ТОП-100 в категорії «Медичні трилери».
На початку 2017-го року отримав відзнаку «Найкращий письменник року» від дніпровської премії «Артіс 2016».
На сьогоднішній день є автором десяти книжок. Найновіша – збірка оповідань «Гроші» (2017 рік)
«Сімнадцятий поверх» – найбільш відомий роман письменника розповідає про молодого дніпропетровця, який хоч і кохав свою дружину, але таємно мріяв про якусь іншу жінку. Він вирішує зняти повію — ніби і дружині морально не зрадив, і собі дав розраду. Та це прагнення повертається до урбанізованого мачо обличчям страху перед невиліковною хворобою. Герой отримує покарання за класичними канонами християнської моралі: перелюб відлунив каяттям.
