У Кам’янському пішов з життя відомий тренер

Перестало битися серце тренера зі стрільби із лука Володимира Ілліча Домрачова (20.10.1942-01.02.2022).

Володимир Ілліч народився в Москві. У школі почав займатися спортивною гімнастикою та виконав норматив першого юнацького розряду. У 12 років його прийняли до групи майстра спорту з фігурного катання Бориса Миколайовича Подкопаєва, а 1954 року Володя перейшов до заслуженої тренерші СРСР Олени Володимирівни Васильєвої. Через три роки їхню школу перевели до Лужників. “Зі мною поряд виросли такі знамениті спортсмени як олімпійський чемпіон Олександр Горшков та призер чемпіонатів світу Олександр Горелик, Андрій та Людмила Олехови, соліст Київського балету на льоду Іван Крючков. Моєю “коронкою” було обертання дзиґою, де я міг встояти більше 25 обертів. У 1957 році я переніс складну операцію гнійного апендициту, виживши після клінічної смерті, після чого була перерва на півроку”, – згадував В.І.Домрачов. Беручи участь на першостях Москви у 1958-59 роках та першості “Локомотива”, В.Домрачов входив у дестяку найсильніших фігуристів. Виконавши норматив першого спортивного розряду, Володимир пробував себе у парному катанні з різними партнерками. Але в 1960 році на тренуванні, ковзаном отримав травму литкового м’яза, і припинив активні заняття. Далі була тренерська кар’єра та паралельно навчання у Державному Центральному інституті фізичної культури. Домрачов закінчив навчання у 1968 році з дворічною перервою на службі в армії (1963-65 роки) після першого курсу. Але в 1965 році медична комісія таки визнала Володимира непридатним для служби (через плоскостопість), і він одразу повернувся на навчання. Його учень Сергій Кашо, згодом перейшовши до групи Ніни Жук, став чемпіоном СРСР у парному катанні серед юніорів. Після закінчення навчання В.Домрачов був направлений до Ярославля, де пропрацював 2 роки у спортивному клубі “Волжанин” Ярославського моторного заводу. Там його познайомили зі стрільбою з лука. Але стрільба залишалася лише хобі.

“Взимку 1971 року в Ярослав на ігри Чемпіонату СРСР з хокею приїхала Дніпродзержинська команда “Хімік”. Після першої зустрічі я проводив тренування, і до мене підійшов представник гостей, Яків Михайлович Тимофєєв. Він сказав, що спортклуб “Промінь” шукає тренера з фігурного катання і готовий надати хороші умови для роботи та достатню кількість годин льоду для тренувань”, – згадував Володимир Ілліч. Так він опинився у Дніпродзержинську. Одночасно з тренерською роботою, Домрачов, маючи республіканську суддівську категорію, брав участь у суддівстві змагань першостей СРСР та України. Неодноразово був головним суддею першостей України та ЦР “Авангард”.

Пізніше між керівництвом спортклубу “Промінь” та В.Домрачовим почали виникати розбіжності. Один із таких конфліктів закінчився тим, що він подав заяву про звільнення за своїм бажанням. “Впавши в депресію, я поїхав в Москву до батьків на час моєї відпустки. Там зустрівся з другом по навчанню, який працював у федерації фігурного катання Росії. Він запропонував мені роботу у Воркуті, де шукали спеціаліста. Так я потрапив на Північ, де пропрацював за контрактом 3 роки”, – розповідав В.Домрачов.

У 1980 році він повернувся до Дніпродзержинська і став працювати директором ковзанки “Хімік”. А за сумісництвом займався з двома групами фігуристів. У “Хіміку” пропрацював 6 років. У 1985 році розпочалося будівництво надувного павільйону для другого льодового майданчика. “Але перед самою установкою надувного перекриття у мене стався конфлікт із керівництвом спортклубу, після якого знову виник депресивний стан, внаслідок чого я вирішив кинути спорт… Перевівся на роботу в “Азот” слюсарем”, – розповідав Володимир Ілліч.

1986 року В.І.Домрачов працював на будівництві житла в Ярешках для постраждалих під час аварії на Чорнобильській АЕС. Після чого депресія пройшла та його знову потягнуло до роботи з дітьми. У міськуправлінні була вакансія старшого педагога-організатора кімнат школяра Брежнєвського району і він погодився на цю посаду. Наступні 4 роки Володимир Ілліч Домрачов відпрацював у міській станції юних туристів. Навчав дітей премудростям водного, пішохідного та гірського туризму. У 1995 році його запросили на роботу до Центру позашкільної роботи та дитячої творчості, де він працював до останнього дня свого життя.