Дмитро Усов: «Доживемо до перемоги, то будемо відновлювати і інфраструктуру, і нашу культуру»

До війни наш земляк, актор Дмитро Усов, жив у Києві, підкорював сцени київських та Одеського театрів, знімався у різних серіалах та телевізійних проектах, але зараз був вимушений повернувся до рідного Кам’янського, де також не сидить без діла. Так, Дмитро привіз версію вистави харківського театру «Ampulka» «Чуваки не святкують, або Ukrainian», за творами Руслана Горового, продюсера Михайла Бондаренко, режисера Одеського українського музично-драматичного театра Максима Голенка, яку нещодавно він разом з актором кам’янського театру Олександром Нагорним показав на сцені музею нашого міста та в одній із військових частин. Про те, як живеться актору у воєнний час, про відношення до сучасних театрів, а також про плани на майбутнє, Дмитро розповів «Кстати+».

Війна змінила плани

– Ви давно у Кам’янському?

– Виїхав через пару днів після початку війни. Порадився з батьком, і вирішили, що зараз так буде краще, тим паче, що в Києві роботи зараз немає, вся діяльність стоїть.

– Де ви мешкаєте в Києві? Ваш будинок вцілів?

– Живу в районі Оболоні. Так, будинок цілий.

– Як змінилося ваше життя з початком війни? 

– По роботі все змінилось, війна забрала ледь не  весь заробіток. Вистави відмінили, масове кіновиробництво зупинилося. Цього і так в акторській професії не густо: велика конкуренція, ще й москалів постійно на зйомки серіалів запрошували. Тому зараз заробіток звівся майже  до нуля. Практично вся культура зараз пішла під ніж. Театри в Києві, Одесі анонсували звільнення частини  робітників, зарплат на травень не планується.

Макс Голенко (головний режисер Одеського українського музично-драматичного тетру, – прим. ред.) зараз репетирує п’єсу з тими акторами, які залишилися. Там гарна дореволюційна будівля, з хорошим бомбосховищем, в якій можна було б грати вистави і не хвилюватися про безпеку акторів і глядачів. Та міська влада грати заборонила, мовляв, репетирувати можете, але без показів глядачам.

– Чи не бояться режисери і керівники цих театрів потім взагалі залишитись без трупи? 

– Так, певні хвилювання є. Когось доводиться звільнювати через вимогу скорочення штату, хтось виїхав, хтось пішов на фронт та у військо. З Одеського українського музично-драматичного тетру ім. Василя Василька пішло до лав ЗСУ 5 топових акторів і декілька інших працівників. Голенко, коли прийшов до цього театру, то запросив акторів з Києва та інших міст, доповнивши прекрасну трупу,  і  зараз цей театр – один з найтоповіших в Україні і по репертуару, і по акторському складу. Зараз працюють ті, хто залишився.

– А якщо гастролювати в більш безпечні міста?

– Гастролі поки затратні. Треба розуміти, який буде «вихлоп». От навіть, щоб зробити версію вистави «Чуваки не святкують, або Ukrainian», мені потрібно було знайти актора, забрати з Києва реквізит…

– Чому вирішили змінити імідж? Чи це зараз такий воєнний тренд?

– Ліньки голитися. Одні хрестики носять, амулетики, браслетики. А я – бороду. Це моя зона комфорту зараз. З початку вторгнення – це моє маленьке забрало, я його чухаю, і мені якось спокійніше.

З театром по життю

– Ваші батьки юристи. Як вони віднеслися до вашого вибору стати актором, і чому ви вибрали для себе такий шлях?

– Все просто. Ті, хто вчився в ліцеї НІТ №2, частенько ходили на вистави до театру-студії «10 квартал». От і нас з класом якось погнали на виставу. Це був 8 клас. Мені тоді дуже сподобалося. В мене ще там грав однокласник. Я попитав в нього, як туди потрапити, прийшов на заняття, і якось закрутилося. Хлопчик я тоді був гарненький, блакитноокий, щоправда картавив, та це мені не завадило.
Зіграв у казці «Пельмени с Федором», «Эти свободные бабочки», «Ромео и Джульетта», і зрозумів, що мені дуже подобається грати на сцені.
Паралельно вчив англійську, правознавство, але більше мені сподобалося стрибати на сцені. Тим паче, дівчата почали романтичні записочки в курточку засовувати, воєнрук відпускав раніше, бо знав, що я задіяний у виставі, учитель математики поставила кращу оцінку, бо я добре грав Краса.

Пізніше порадився з тодішньою керівницею студії Людмилою Андріївною Костенко, йти чи не йти вчитися на актора. Ми з нею довго говорили, вона давала мені різні книжки по професії. А потім сказала: «Якщо не можеш жити без театру, то йди, але будь готовим до складнощів». І я поїхав вчитися до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Батьки підтримали мій вибір.

– А якби не «10 квартал», пішли би вчитися на актора?

– Думаю, що ні. Не познайомився би зі всіма людьми театру, не ходив би на вистави, фестивалі. Скоріше за все пішов би вчитися на юриста, жив би собі в Києві і вже мав би квартиру, машину і горя не знав би.

– Як було вчитися?

– Цікаво, це ж студентські роки, подалі від батьків, різні театральні заходи, капустники, всі енергійні, молоді. Це було круто! Було чим займатися, паралельно зйомки були.

– А яка була перша роль?

– Ой, навіть згадувати не хочу. Це була головна роль в серії проекту «Чужі помилки» на СТБ, на кшталт сімейних мелодрам. Всі студенти починали звідти, платили три копійки, але ж досвід треба якось напрацьовувати. А більш серйозна, перша велика роль, була в серіалі «Сашка».

Театр – для душі, кіно – комерція

– Що вам подобається більше: театр чи кіно?

– Це різні речі. Різна цільова аудиторія, мета. Кожна вистава, не дивлячись на один і той самий текст, реквізит, це синергія акторів та глядачів. Колективний сеанс психотерапії для всіх, це спосіб сказати, що болить, що хвилює. Театр люблю за реалізацію незалежних проектів, які можу сам обирати, за створення свідомого продукту. Театр – він для душі. Але, щоб більш-менш нормально жити, то треба працювати в національному театрі, він фінансується напряму з державного бюджету і зарплати на порядок вищі. А в академічних театрах, якщо немає «халтур», то не прожевеш.
А кіно – це історія, яку один раз зняли, максимум, перезняли. І він роками лежить без змін. Але там можна заробити.

– Тобто професія актора у театрі недооцінена?

– Є величезна проблема з усвідомленням і реформою українського театру. Бо, наприклад, така маячня як звання Народного артиста України – це все рудименти, застаріла, «совкова» брєдня. Моя подруга, акторка Рима Зюбіна, вже років 15  свідомо відмовляється від усіх звань, які на неї намагаються навішати. Бо це все застаріла нісенітниця. Багатьох «народних» ніхто навіть і не знає. Це звання – фікція, паперова тяганина, яка не має до творчості жодного відношення. Але це все є в наших державних театрах.
І я вважаю, що більшість таких театрів – не життєздатні. Це не конструктивні організації, які не мають існувати у 21 сторіччі у такому вигляді, як зараз.
Якщо ці театри перевести на самозабезпечення, то вони помруть через місяць. Театр не зможе себе утримувати.

Колись я працював в Київському ТЮГі, сказав керівництву все, що думаю, і пішов у вільне плавання, і не помилився.
Є в Києві «Дикий театр», в якому я граю. Це один з найуспішніших незалежних театрів, який має проектну систему. Він не державний, працює без дотацій. Бувають гранти, але театр сам на себе заробляє. І квиток коштує від 250-700. Але воно того варте, бо там створюють дійсно якісний продукт.

Після ТЮГу  я зарікся працювати у державному театрі. Виключенням став би випадок, якщо б мене запросив  режисер і запропонував конкретні цікаві ролі, власне, так і сталося. Голенко покликав мене  до Одеського українського музично-драматичного тетру ім. Василя Василька. Це сучасний театр, має один з найсильніших колективів. От він на 100% виправдовує своє фінансування з бюджету, а переважна більшість інших – це паратизування.
Я проти того, щоб державні театри існували в такій формі, як зараз, тому, що вони майже не створюють конкурентноспроможний продукт, а працюють за «совковими» методичками. От потрібно за рік випустити стільки-то прем’єр, от і випускають, але вони не мають стимулу створювати щось круте – все одно зарплати будуть, незалежно від якості продукту.

Ті, хто створюють незалежні проекти, розуміють, що якщо ти зробив «гівно», то не отримаєш грошей, і будеш нікому не потрібний. Тому все це, що є зараз, треба поступово міняти, проводити нормальну реформу. Конкуренція і тільки конкуренція, тоді буде якісний продукт, і глядачі будуть звикати саме до якісного продукту, а не тільки до розважальних мюзіклів та передбачуваного репертуару.

– Які ролі вам більше до вподоби: доброго копа, чи маніяка-вбивці?

– Типаж в мене такий, що мені дають ролі добрих копів. Але, звичайно, більше подобається грати якихось негідників, вони харизматичніші, цікавіші.

Нація спринтерів

– Після вистави «Чуваки не святкують, або Ukrainian» багато глядачів зауважили, що ви дуже виросли в творчому плані. Як вам дався цей ріст?

– Багато хто мене бачив ще коли я виступав у «10-му кварталі» у 15 років, тож, прогрес досить зрозумілий. Деякі в Київ приїздили, бачили мене у різних виставах. Це органічний шлях людини, яка горить своєю професією, яка обирає те, що їй цікаво, що принесе якийсь розвиток, зможе розширити власні вміння. Просто треба шукати нові можливості.

– Чи є якісь ролі, які хотілося би зіграти, або режисери, з якими мріяли би попрацювати?

– Це все було в «совку», коли радянські актори давали інтерв’ю і казали: «Вот я мечтаю сыграть Гамлета или Короля Лира». Ну йди грай. Це значить, що я мрію, але для цього нічого не зроблю, тому що «совок», бо немає антипризних незалежних проектів, і людина попросту сидить в театрі і чекає, бо вона залежна.

Мрія – це коли ти для її втілення щось робиш, а не просто рюмсаєш «вот я мечтаю». Тому відхожу від такого дискурсу. У мене є різні проекти. От наприклад «Чуваки…». Ви бачили скорочену версію, в першому варіанті вона доповнена візуальними ефектами та неперевершеними малюнками геніального Нікіти Тітова. Але певні враження вона залишила, і вони досить непогані.

І от скажіть, що мені ще хотіти зіграти, коли за одну виставу я зіграв 12 персонажів? Їх постійно можна покращувати, робити глибшими і цікавішими. Тому мріяти про якусь конкретну роль – ні. Звичайно хочеться розвиватися, хочеться мати більше практичних можливостей і грати те, у чому я вже задіяний. Бо всі ці проекти – вони самодостатні, круті. В кожному є куди покращуватися.

Якщо говорити про кіно, то там хотілося би потрапити в добротний, якісний проект. Навіть якщо буде не головна роль, але якась цікава, яскрава, за яку буде не соромно.

– Але ж напевно вже були у вас проекти, за які не соромно?

– Були. Фестивальна історія «Мой милый дом». Невеличка роль у серіалі «Шляхетні волоцюги», серіал «Копи на роботі».

На жаль, у нас майже весь «тєлік», усі формати куплені. Мало власного виробництва.

У нас працює принцип вторички. Десь поставили виставу, вона спрацювала і всі підхопили. Зняли серіали про Мухтара, ментовські війни, ми їх купляємо, міняємо обличчя і все. Навіщо витрачати гроші, наймати сценаристів, якщо можна взяти готове.
Більшість каналів – це просто комерція, яким по барабану культурні простори.

– А, до речі, чи будемо ми зараз відправляти наші серіали на Росію?

– А це ми побачимо. Я добре пам’ятаю, як після початку війни на Донбасі, сюди цих ублюдків тягали. Бо все один ринок. Оці серіали йдуть і на Росію, і на Казахстан, Білорусь. Потім, завдяки Держкіно, вектору тогочасної політики, Мінкульту щось почало змінюватися, ми почали налагоджувати своє виробництво. Але після виборів у 2019 році, знову відбулося багато негативних змін, результати пітчингів перегралися  і деякі проекти патріотичного спрямування просто скасували.

Горовий якось сказав: «Ми нація спринтерів, а не марафонців». Ми можемо швидко зробити щось конкретне, але втримати результат не можемо. Є сплеск, а потім все.

Доживемо до перемоги, то будемо відновлювати не тільки інфраструктуру, а й нашу культуру. Як би цинічно й меркантильно це не прозвучало, але те, що зараз відбувається – це хороше підґрунтя для дослідження та висвітлення в театрі та кіно.

Це буде певний час цікавити Європу, ми зараз маємо гарний потенціал. Необхідно знімати кіно про війну, ставити вистави, навіть якщо війна ще не закінчилася. Це теж зброя. Інформаційна, бо, коли цього немає, то і виходить, що заходять в деякі міста ці ублюдки, і їх дійсно зустрічають з квітами. А там, де є наше інфополе, там люди борються.

Коли ми переможемо, то треба по максимуму розповідати, що таке Україна, не втратити цю ініціативу і змінити уявлення світу про нас остаточно і якісно.

– Що найперше зробите після війни?

– Сподіваюся, що просто зможу видихнути, радіти перемозі. Далі жити, працювати і розиватися в своїй сфері. Може буде більше можливостей для цього.

– Які плани на найближчий час?

– Ми вже влаштували показ «Чуваки не святкують, або Ukrainian» для бійців бригади «Холодний Яр». Після вистави ствердився в тому, що це дійсно потрібно нашим військовим. Адже нашим хлопцям і дівчатам  зараз досить важко і в моральному плані, не вистачає емоційної розрядки.
Найближчим часом планую анонсувати ще один благодійний показ вистави в Кам’янському, зібрані кошти будуть передані до фонду «Повернись живим», або ж будуть направлені на більш локальні потреби наших військових. Також, разом з керівництвом «Холодного Яру», шукаємо можливості для подальших показів вистави.