Взятися за цю статтю спонукали дві причини – сьогоднішній День Незалежності України та … помідори. Так-так, ті самі, які нині продаються в магазинах та на ринках за цінами від 20 (а іноді й дешевшими) до 25 гривень. Проте про все по порядку.
Спочатку – про День Незалежності. Ні-ні, та й звучать у Кам’янському голоси – мовляв, за СРСР було все-таки краще, яку країну про…рали. Так, ми, як і раніше, не сперечаємося, що в тій країні було чимало доброго, чого так не вистачає нашому нинішньому суспільству. Але спогади про помідори часів Радянського Союзу показують – чимало там було того, що більше схоже на абсурд.
Левова частка помідорів у СРСР вирощувалась, як відомо, на полях колгоспів та радгоспів. І дуже часто на збирання врожаю цих овочів виїжджали старшокласники та студенти. Знаючий читач, напевно, вже здогадався – ми трохи згадаємо про радянські табори праці та відпочинку (ТПВ), які самі старшокласники та студенти називали «таборами праці без відпочинку».
Під існування таких таборів, як було в СРСР, було підведено солідну ідеологічну основу. По-перше, йшлося про трудове виховання молодого покоління – нехай юні городяни звикають до сільської праці. По-друге, наголошувалося на подальшому зміцненні зв’язків між містом і селом, плакат «Селу – руку дружби!» тоді навіть висів на дніпропетровській трасі, якраз біля пам’ятника бику. По-третє, передбачалося, що патріотично налаштовані студенти та старшокласники обов’язково допоможуть нашому сільському господарству у битві за врожай. А вона, ця битва, йшла практично всі роки існування Радянського Союзу – як не літо-осінь, так одразу ж і «битва». Загалом, соціалістична економіка та Продовольча Програма СРСР (а був і такий великий документ) у дії. А ось що виходило насправді, спробуємо розібратися.
Так вийшло, що автору цих рядків довелося виїжджати на «битву» за помідори в ТПВ, розташовані в селах Чаплинка, Хуторське та Лобойківка. Були й інші сільгоспкультури, які збирали на полях – капуста, картопля, буряк – але чомусь саме помідори запам’яталися найбільше. Як були біля Дніпродзержинська та інші «табори без відпочинку» – у радгоспах імені Тельмана та «Дзержинець», але саме Лобойківка, Чаплинка та Хуторське стало основним місцем застосування підліткової праці юних дніпродзержинців. Отже, як було там з працею та відпочинком?
Праця
Відразу після сніданку студентів вивозили в поле, де на них чекали ці самі помідорні плантації. Порівняно з акуратно доглянутими помідорними грядками господарів-приватників ці плантації не витримували жодної критики: рясно зарослі бур’янами, в яких мешкали полчища комарів та інших літаючих тварюк, помідори доводилося шукати, розгрібаючи зарості руками. Земля часто була мокрою після осінніх дощів або багатого поливу із системи зрошення, і ритися доводилося в бруді. Воду, щоб угамувати спрагу і вимити руки, привозили нечасто – іноді приїжджав візок із дрімучим колгоспником, який явно хапнув самогонку, на возі стояла дерев’яна бочка з водою. І поки колгоспник дрімав чи вирячився на міських дівок, а його кінь мирно щось жував, студенти пили воду і мили руки.
Для того, щоб студрабсила не ледарювала, були встановлені суворі норми збору помідорів за зміну, яка тривала з 9-ї приблизно до 14-ї години. Спочатку норма була 25 відер, потім 30, потім 40, а потім і зовсім 50. Залежно від того, як виконувалася норма, студенту нараховувалася і зарплата – виконаєш норму, отримаєш приблизно копійок по 10-15 за відро, не виконаєш, нарахують набагато менше. При цьому в овочевих магазинах Дніпродзержинська помідори на той час продавалися приблизно по 15-20 копійок за кілограм, що викликало наше цілком законне обурення – звідки такий дисбаланс між зарплатою збирача та ціною продукту? Але й цей мізерний заробіток нечасто потрапляв до студента: з нас вираховували за триразове харчування у їдальні, яка була при трудтаборі. Харчування, чесно кажучи, було так собі – м’ясного давали дуже небагато, переважно каші, перлова чи пшенична, гречка була в дефіциті, рідше – картопля чи яйця. Чай був чисто радянсько-столовський: нудотна світло-коричнева рідина з величезної каструлі, яка розливалася по склянках або кружках ополоником, за смаком нічого спільного навіть із найнижчим чаєм не мала. Часто давали молочні супи з тими ж кашами, були борщі майже без м’яса та котлети, напхані хлібом. Натомість робітниці їдалень – рум’яні огрядні колгоспниці – тягли додому після зміни важкі сумки. Іноді навіть чоловіків з велосипедами викликали – сумки були непідйомні.
Так от за це харчування зі студентської зарплати вираховувалися гроші, і часом виходило так, що студент проїдав більше, ніж заробляв. У ТПВ у Лобойківці був випадок, коли одразу кілька груп залишилися без зарплат: директор табору так і сказав – проїли більше, ніж заробили. Щоправда, серед самих викладачів ходили чутки, що цей директор ТПВ дуже вже товаришує з місцевим колгоспним начальством, тому й спливли наші грошики по потрібних кишенях, але як все було насправді, ніхто тепер не скаже…
Тоді ж ми швидко зрозуміли, як можна робити те, що пізніше назвали приписками, а в Узбекистані навіть виявили цілу мафію, яка займалася приписками врожаїв бавовни і крала на цьому мільйони. Ми, звичайно, не узбеки, але дечому теж навчилися. Наприклад, підходиш із двома наповненими помідорами відрами на місце складування і кажеш обліковцю – а це був або викладач, або дівчинка-студентка – мовляв, записуй мені плюс ще два відра! Обліковець записував, а ти з цими відрами йдеш до ящиків, куди треба висипати помідори і… не висипаєш, а тихенько віддаляєшся з повними відрами в чагарнику помідорних кущів. Відпочинеш, поговориш із друзями, а потім з тими ж відрами йдеш до обліковця – ось записуй мені ще два відра! І така «карусель» цілком собі працювала доти, доки не приїде колгоспний бригадир і не вилаяється з приводу наших «передових» технологій.
До речі, про колгоспників. Вони теж виходили на поля збирати помідори, але норми у них були набагато меншими, а оплата – в рази більша! Тому й бувало, що студенти горбатяться на полі, а колгоспники та колгоспниці відпочивають у тіні розташованої поруч лісосмуги – а чого турбуватися? Цю проблему – відверте неробство селян помічали та обурювалися не лише ми. Якщо хтось пам’ятає, була на початку 1980-х радянська комедія «Баламут». Там герой-студент із друзями їдуть до ТПВ, а в колгоспі їх зустрічає плакат: «Товариші колгоспники! Допоможемо студентам зібрати картоплю!». На жаль, ніхто з вищих влад СРСР тоді не перейнявся цією проблемою.
Тепер питання – а чи була студентська праця на полях економічно обґрунтована, вигідна і державі, і студентам? Ні, ні та ще раз ні! Ми ніяк не були зацікавлені у результатах своєї праці – розуміли, що якщо й виконаєш норму, заробиш копійки, з яких ще й вирахують за їдальню. Тому й лінувалися, і кидали один в одного помідори, і навіть годували ними колгоспних свиней. Ідеш із поля до табору через свинарник і пригощаєш кабанчиків помідорами, прихопленими на колгоспній ниві. Свині та поросята досить хрюкали, напевно їм подобалася наша міська щедрість, а про Продовольчу Програму СРСР вони думали найменше. Втім, як і ми.
Або те, що доводилося бачити – ті ж помідори на полі стояли в ящиках по кілька діб, починали потихеньку гнити та втрачати товарний вигляд. Скажіть, чи це виховувало у студентів гордість за радянську економіку? А факт того, що деякі викладачі тягли з полів усе, що можна, та й везли додому? Пам’ятається, в одного з таких «сіють розумне, добре і вічне» так нав’ючив свій «Запорожець», що бідна машина ледь рушила з місця. Це теж правильне виховання? А масові розкрадання продуктів у їдальнях – теж на благо комуністичного виховання студентів?
Про відпочинок
Ну а тепер про те, як відпочивали студенти після «трудів тяжких та праведних». Про якість харчування ми вже говорили. Жили у палатах від 10 до 15 осіб, крани з водою та туалети були на вулиці, там же були й душові. Якщо приїжджали до ТПВ восени, доводилося мерзнути, опалення в корпусах не було від слова взагалі. На весь табір було кілька телевізорів, і на футбол чи цікавий фільм набивалося по сотні студентів. Святом були вечірні дискотеки – там можна було і потанцювати, і познайомитись із симпатичними дівчатками з іншої групи чи навчального закладу. А щоб знайомство проходило веселіше, тишком-нишком бігали в сільмаг і купували дешеве плодово-ягідне (як ми говорили «плодово-вигідне») вино або самогон прямо у селян. Викладачі припиняли це нещадно, от і доводилося йти на всякі хитрощі, аж до спорудження саморобного підйомного пристрою для доставки торбинок зі спиртним на другий поверх корпусу, прямо у вікно палати. А ще – у ТПВ був суворий міліціонер із Дніпродзержинська, який виконував цілу низку завдань. Перше: не допустити бійок студентів між собою та з селянами. Друге: суворо стежити, щоб студенти не пиячили, ловити та карати порушників. І третє: не допускати, щоб юнаки та дівчата опановували один одного до досягнення повноліття та вступу до законного шлюбу. Виходило це у міліціонера, чесно кажучи, не дуже…
І ось що. Через антисанітарію (черги в душ на вулиці, фонтанчики з водою теж), а іноді й через «володіння юнаків та дівчат один одним» у студентів заводилися такі малоприємні «квартиранти», як воші. Нерідко після закінчення зміни до ТПВ медсестри у школах та навчальних закладах ретельно перевіряли учнів щодо наявності цих тварин. Що ж, така проза сільської романтики.
НП у ТПВ
Вони, звичайно, були – адже така, прямо скажемо, безсоромна та безвідповідальна експлуатація підліткової праці обов’язково могла призвести до позаштатних ситуацій. Перша трапилася 1984 року в ТПВ «Романтик» у Чаплинці: там ціла група вийшла на помідорне поле і… застрайкувала! Вимоги були зрозумілі і прості – зниження норм виробітку, збільшення оплати праці та поліпшення якості харчування в їдальні. Уявляєте, все це 1984 року, коли до перебудови-гласності було ще кілька років! Втрутилося і керівництво ТПВ, і районне комсомольсько-партійне керівництво, прибула делегація з Дніпродзержинська. Слава Богу, до КДБ справа не дійшла, «зам’яли», але сам факт страйку багато про що говорить.
Були випадки й страшніші. Торішнього серпня 1985 року у ТПВ «Смолоскип» у Хуторському загинув студент. Вийшло, що група ледве приїхала до табору, навіть не встигла до ладу розпакувати речі, а її відразу ж після обіду – на поле. Зрозуміло, що жодного інструктажу з техніки безпеки не було й близько. У результаті – студент впав з кузова вантажівки під час завантаження ящиків з помідорами прямо під колеса, врятувати його не змогли. У «Смолоскип» приїхала купа начальства, чи поніс хтось покарання – невідомо. Зате всіх студентів змусили підписати документ, що вони пройшли посилений курс техніки безпеки. Як неважко здогадатися, підписи ставилися, як нині кажуть, заднім числом.
А вже за незалежності, 1996-го, була ще одна трагедія. На той час СРСР вже 5 років як не було, але деякі його традиції у вигляді ТПВ ще залишалися. В одному з таборів у дівчини-студентки завелися воші, лікувалася вона якимись дешевими народними засобами на кшталт сірчано-ртутної мазі. Однак по всьому тілу пішла моторошна алергія, дикий запальний процес – і студентка просто згоріла. Такі ось невеселі факти.
Ну, і тепер деякі висновки. Хоч як би там сперечалися прихильники СРСР, далеко не все добре було в тій країні. Були не обґрунтовані ні політично, ні економічно, а просто абсурдні проекти на кшталт ТПВ. Як знати, може, тому й «накрилася мідним тазом» спочатку Продовольча Програма, а потім і сам Радянський Союз.
І про помідори. Сьогодні вони, звичайно, коштують не 15-20 копійок, як при Союзі, а по 20-25 гривень, зате їх вдосталь і завжди є вибір, можна відібрати собі найкращі, на свій смак, а не ритися у гниляці, як було тоді. Це, зокрема, і тому, що вирощують і збирають їх не ледарі-колгоспники та не студенти-пофігісти, а люди, які зацікавлені в кількості та якості виробленого продукту, це їхній дохід. Не буде потрібної кількості та якості – ніхто «горе-аграріїв» годувати не буде, залишаться без копійки. Суворі закони ринку? Так, але кращого поки що людство не придумало. А всі спроби підмінити ринок чимось на кшталт ТПВ канули в Лету. Бо ринок завжди виграє у добровільно-примусової системи, хоч би якими дзвінкими фразами ця система не прикривалася.
З Днем Незалежності!
