Сьогодні популярне всеукраїнське видання https://24tv.ua/ опублікувало статтю про хірурга із Кам’янського Олександра Громова.
Ми наводимо цей матеріал для наших читачів.
Під час війни до кожної травми додається хвороблива історія. Відділення Олександра Громова прийняло за п’ять місяців більше історій, аніж може витримати здорова психіка. Але завдяки команді, що стояла пліч-о-пліч, лікарня маленького міста піднімала на ноги найскладніших поранених. Олександр Громов, медичний директор з ортопедо-травматологічної служби лікарні швидкої медичної допомоги Кам’янської міської ради поділився своєю історією роботи під час війни.
Робота без відпочинку
Так багато ми ще не оперували. Мешканці міста, переселенці, поранені приймали всіх. Удосконалювали оперативні методи лікування вогнепальних травм, впроваджували нові методи фіксації переломів, пропускали через себе біль та історію своїх пацієнтів. Наша лікарня націлена на надання медичної допомоги у надзвичайних ситуаціях та готова до масового прийому пацієнтів. Вона дуже потужна з травматології. Понад 135 ліжок, 15 травматологів, чотири нейрохірурги, цілодобовий травмпункт. З перших днів війни ми розуміли, що треба готуватися: подбати про забезпечення, удосконалити знання про військову травму. Адже 80% бойових поранень – це травматологія. Я розумів, що передусім нам потрібні апарати зовнішньої фіксації. Тих, хто був для мирного часу, не вистачило б. Телефонував друзям із різних міст, країн, домовлявся, знаходив контакти. І нам вислали ці апарати із Чехії. З ними ми могли надавати допомогу великій кількості поранених. Це було полегшення. Збирав лікарів, вивчали нові способи фіксації та лікування військових поранень. Коли почали бомбардувати Маріуполь, до нас привозили біженців звідти. Ці люди… Боляче було дивитись на їхні переломи: у гіпсах і без, на руках та ногах. При цьому їх було запущено, запалено, відкрито. Ми всі мили, обробляли, оперували.
Трагічні історії
Або – зашиваєш пораненого, а він плаче. Розповідає, як на його очах троє друзів убили. Зашиваєш – і все це крізь себе пропускаєш. Говорять, що медики черстві, але такі моменти морально дуже важкі. Це наші люди, діти. Якось привезли 23-річного хлопця з-під Авдіївки. Його розстріляли з автомата. Тяжке вогнепальне поранення стегна з дефектом кістки. Декілька днів його перев’язували, а потім – на операцію. Саме привезли чеські фіксатори, ми їх встановили. Дуже складний був випадок, що довго оперувався. Видихнули лише коли зняли рукавички. Але, нарешті, кістка зросла, вже проходить реабілітацію. Пишаюся, що зробили все можливе для цього. Хочу подякувати медичному колективу своєї лікарні, починаючи з головного лікаря, який практично жив на роботі, – і до молодшого персоналу, з якими ми пліч-о-пліч надавали допомогу, робили операції та виходжували хворих. Волонтерам та всім небайдужим, хто взяв участь у забезпеченні лікарні необхідними препаратами, витратними матеріалами, обладнанням тощо. А також своїй сім’ї, дружині за підтримку у складні моменти. Наша лікарня, як і наша країна – злагоджений механізм, де кожен – на своєму місці. Кожен докладає всіх зусиль для нашої перемоги.
