Нещодавно ми згадували в історичній рубриці про смерть нашого знаменитого земляка Леоніда Брежнєва, яка сталася сорок років тому і тодішньої реакції на неї громадськості. З часом очевидним стає, що яскравий ярлик «період застою», навішений у роки перебудови на всі 18 років його правління, носив швидше пропагандистський характер, ніж об’єктивний.
Основною відмінною рисою брежнєвської епохи, за всіх її численних недоліків, був такий аспект, як стабільність. Це стосується практично всіх галузей – соціальної, економічної, політичної. Були, безумовно, винятки – наприклад, Празька весна –1968 та Афганістан – 1979, які мали вкрай негативні, навіть драматичні наслідки. Але в більшості випадків режиму вдавалося уникати глобальних ексцесів і відкритих зіткнень, на кшталт хрущовської Карибської кризи, розпаду Варшавського договору і самого СРСР за Горбачова, не кажучи вже про безперервні путінські криваві колоніальні війни.
Не можна заперечувати, що у підтримці стабільності системи істотну роль грав особистісний чинник Брежнєва. Його західний біограф, професор Бременського університету Сюзанна Шаттенберг пише: «Безперечно, що все, що створив генсек до 1975 р. у внутрішній та зовнішній політиці, сприяло стабілізації, консолідації та перетворенню Радянського Союзу на відносно нормальну країну. По суті, тільки за нього виникла держава, яка пізніше мала загинути».
Після смерті Брежнєва у Кремлі розпочалася кулуарна боротьба за владу, система втратила стійкість, вежі влади захиталися. Першою відчула у собі сейсмічні коливання одне з головних опор держави – служба охорони правопорядку. Сорок років тому, 17 грудня 1982 року, через місяць після смерті Брежнєва був знятий з посади міністра внутрішніх справ, його старий друг та соратник Микола Щелоков. Цю посаду він обіймав цілих 16 років – рекорд для радянської доби.
Служили два не товариші
Юрій Андропов і Микола Щелоков приблизно одночасно були призначені на вищі посади в МВС та КДБ – Щелоков 1966 р., Андропов роком пізніше. Обидва раніше не мали жодного відношення до силових структур, ні юридичної освіти. Щелоков – випускник Дніпропетровського металургійного інституту, Андропов закінчив історико-філологічний факультет Петрозаводського університету. (Отже, практика ставити на керівництво силовим блоком людей, які нескінченно далекі від цих сфер, склалася задовго до призначення таких діячів нашого часу, як Юрій Луценко, Арсен Аваков, Іван Баканов та ін.).
Щоправда, Андропов за плечима мав престижну посаду посла в Угорщині та участь у придушенні антикомуністичного повстання 1956 р., що визначало тісне співробітництво з КДБ. Щелоков перескочив у головне міліцейське крісло країни зі скромної посади другого секретаря ЦК КП Молдавської РСР. Причина кар’єрного кульбіту таємницею ні для кого не була – багаторічна дружба з генсеком, яка розпочалася ще до війни, під час спільної роботи у Дніпропетровську, і продовжилася у післявоєнні роки у Молдові.
Можливо, близькість Щелокова до Брежнєва, які пов’язували їхні особисті стосунки та майже споріднені узи – зятя Брежнєва Юрія Чурбанова, міністр Щелоков призначив своїм першим заступником, – викликали ревнощі Андропова. Відносини між ними не склалися від початку. Традиційне суперництво між двома опорами влади набувало характеру ворожої конкуренції. Існувало негласне правило: людину, яка хоча б короткий час пропрацювала в міліції, у кадри КДБ не брати. Переходи у протилежному напрямку траплялися, – зазвичай, високопоставленого гебешника надсилали для «зміцнення рядів».
Так, після зняття з посади Щелокова, Андропов поставив на його місце кадрового чекіста Віталія Федорчука, який до того дванадцять років очолював КДБ України, а останні півроку – КДБ СРСР. Виконуючи доручення шефа, він розгорнув наймасштабніші зі сталінських часів чистки у системі МВС. Під різним приводом було звільнено понад 120 тис. кадрових співробітників, крім відправлених на пенсію.
Вбивство на Жданівській
Прихована ворожнеча двох відомств загострилася наприкінці 1980 року. Приводом стало жорстоке та безглузде вбивство майора КДБ В. Афанасьєва, вчинене міліціонерами відділення станції метро Ждановська. Перебуваючи у сильному напідпитку – справа була в передноворічні дні, «доблесні варти» позаралися на продуктовий набір «конкурента», де були дефіцитні палиця копченої ковбаси, банку кави та пляшка коньяку. У п’яному куражі вони не реагували на посвідчення жертви. Їхні сподівання, що справу вдасться зам’яти, не виправдалися. Як виявилося, убитий не був рядовим опером, а мав справу із секретною інформацією. У червні 1982 року було винесено вирок.
Розслідування Генпрокуратури велося у найсуворішій таємниці, громадськість дізналася про цю справу лише у дев’яності роки, але у владних та силових структурах вона викликала колосальний резонанс. Троє учасників вбивства і начальник відділення, що їх покривав, були розстріляні, четверо їхніх колег отримали тривалі терміни ув’язнення.
Тоді покарання зазнали лише безпосередні учасники злочину. Генсек вважав за краще уникати широкого розголосу, навіть коли йому приносили папки з матеріалами про системну корупцію у вищих ешелонах влади, – а цього вистачало, особливо в південних республіках, намагався спускати все на гальмах. Очевидно, він відчував загрозу для стабільності системи, яку представляла інформація про масштабні злочини, яка веде до верху. З іншого боку, він сам, як і всі його родичі та оточення, був не чужий, м’яко кажучи, матеріальних благ та предметів розкоші у вигляді західної техніки та автомобілів, коштовностей та антикваріату. І поблажливо ставився до «слабкостей» колег, дотримуючись принципу: живи сам і дай жити іншим…
Цікаво, що, незважаючи на довгу дружбу зі Щелоковим, Брежнєв, на відміну від Андропова, ніколи не розглядав його як свого можливого наступника. Що досить дивно з огляду на не зовсім пролетарське походження Андропова, мати якого була з єврейської родини багатих ювелірів. І у війні той не брав участі, воліючи курирувати карельських партизанів через лінію фронту.
Щелокову пропонували лише посаду заступника глави уряду, але головний міліціонер країни не мав великих амбіцій, цілком задовольняючись своєю посадою. Окрім Черненка, теж давнього приятеля Брежнєва щодо спільної роботи в Молдавії, як резерв на посаду номер один розглядався керівник радянської України Володимир Щербицький – ще один наш земляк у цій історії.
З дніпропетровського клану
Щелокова також відносили до впливового дніпропетровського клану. Почесний громадянин Дніпропетровська з 1980 року народився 26 листопада 1910 р. на станції Алмазна Катеринославської губернії. (В даний час це невелике містечко під Кадіївкою належить до Луганської області і з 2014 р. знаходиться під окупацією). Навіть найбільше підприємство селища, на якому працював батько майбутнього міністра – Алмазнянський металургійний завод, входило до тієї самої структури, що наш Дніпровський завод – Південно-російське металургійне товариство, ЮРДМО. Становлення Щелокова, як спеціаліста та особистості, відбувалося на Дніпропетровщині. На початку тридцятих він вступив до Дніпропетровського метінституту, працював на Петрівці, дослужився до начальника доменного цеху.
Потім його направили на роботу до партійно-господарських органів – після масових репресій там виник гострий дефіцит кадрів. 1938 р. Щелокова призначають першим секретарем Червоногвардійського райкому партії Дніпропетровська. 1939 року (у 29 років!) він стає головою Дніпропетровського міськвиконкому, працює у тісному контакті з Брежнєвим, на той час секретарем Дніпропетровського обкому з агітації та пропаганди, потім – з оборонної промисловості. З початком війни вони спільно організовували евакуацію обладнання підприємств Сходу.
На фронті їхні шляхи розійшлися. Леонід Брежнєв служив начальником політвідділу 18-ої армії. Щелоков, теж політпрацівник, брав участь у боях під Сталінградом та на Кавказі, звільненні України, Польщі та Чехословаччини. Після Перемоги, яку зустрів полковником, заступником командира 218-ї Ромодано-Київської стрілецької дивізії, Щелоков займався відновленням промисловості України в апараті ЦК КПУ. У 1951 р. Брежнєв, якого направили працювати у Молдавію, покликав із собою Щелокова, той погодився. У Кишиневі Брежнєв надовго не затримався, після смерті Сталіна у березні 1953 р. його повернули до Москви, спочатку направивши до міністерства оборони.
А Щелоков цілих 15 років залишався в Молдавії, однак особливих висот не досяг, дослужившись до посади другого секретаря республіканської парторганізації. Але Брежнєв про старого товариша не забув, і через кілька років після приходу до влади забрав його до столиці, поставивши скромного провінційного партапаратника на найвищу міліцейську посаду країни. Природно, це викликало недовірливе ставлення до нього з боку кадрових співробітників, особливо спочатку.
Треба віддати належне, Щолоков зумів вписатися у структуру МВС та здобути авторитет колег. Міліцейські ветерани і зараз згадують часи Щелокова як «золоте століття» відомства. Секрет популярності простий – Щелоков із самого початку зробив акцент на соціальній сфері – домігся підвищення зарплат та інших пільг, запровадив нову форму, замість сталінських синіх мундирів із чоботями та галіфе. Міліція пересіла з мотоциклів із візками на автомобілі. У дивовижній країні відкрилося 17 вищих навчальних закладів МВС, крім середніх.
Меценат та ліберал?
І вступити туди було непросто – Щелоков багато зробив для підняття престижу та популяризації відомства, окрім соціального забезпечення, велику увагу приділяючи піару. Щорічні телеконцерти на честь Дня міліції за участю естрадних зірок стали за популярністю змагатися з новорічними «вогнями», в літературі та кінематографі розквіт детективний жанр. «Сержант міліції», «Інспектор карного розшуку», «Місце зустрічі змінити не можна», «Народжена революцією», «Аніскін», «Петрівка, 38», «Огарьова, 6», «Слідство ведуть знавці», «Трактир на П’ятницькій» , «За даними карного розшуку», – ці та багато інших популярних фільмів та серіалів, знімалися під особистим патронатом Щелокова. Образ міліціонера втілили найкращі актори – Ульянов, Єфремов, Лановий, Жаров, Санаєв, Висоцький…
Інтерес до мистецтва – різним жанрам, для міністра був пов’язані з інтересами служби. Щелоков у молодості сам непогано малював, збирав картини сучасних художників та старих майстрів. (Згодом особиста колекція живопису, що налічує понад 120 полотен, серед них були роботи Саврасова та Кустодієва, Айвазовського та Шишкіна та інших іменитих майстрів – стане одним із пунктів звинувачень у корупції).
Подружжя Щелокова славилося затятими театралами, відвідували всі головні прем’єри і вернісажі, дружили з багатьма людьми з творчої богеми – Шостаковичем, Хачатуряном, Ростроповичем і Вишневською, Магомаєвим, Глазуновим, Шолоховим, і багатьма іншими. За радянськими мірками, Щелоков навіть вважався лібералом та меценатом. Він допомагав багатьом діячам мистецтва, у тому числі тим, хто вважався конкурентами з КДБ дисидентами. Навіть опального Солженіцина пропонував не заарештовувати та депортувати, а навпаки – друкувати його твори. Такі пропозиції міністр направив до Політбюро, але підтримки не отримав.
Керівник управління боротьби з організованою злочинністю, генерал-лейтенант міліції Олександр Гуров, вважає: «Щолоков пішов шляхом Рузвельта, який за допомогою Голлівуду створив привабливий образ поліцейського. При ньому до міліції прийшли випускники найкращих вишів, доктори наук. Розвал почався, коли після смерті Брежнєва задля політики почали валити все на міліцію»…
Під пресом КДБ
…Вали, справді, стали, не відкладаючи у довгу скриньку після похорону генсека. І почали одразу – з головного міліціонера. У День міліції, 10 листопада 1982 року, помер Брежнєв, а вже 17 грудня Щелоков було знято з посади міністра. Керувати МВС Андропов поставив Віталія Федорчука, який перед цим змінив його на посаді голови КДБ. За наказом шефа, Федорчук організував масові перевірки, які заявили про численні зловживання у структурі МВС, починаючи з керівників – Щелокова та Чурбанова. Колишнього міністра, у чому тільки не звинувачували: у матеріалах справи фігурували численні квартири та дачі, олімпійські «Мерседеси», антикваріат та витвори мистецтва, нібито незаконно привласнені. Плюс по дрібниці – безкоштовні букети для дружини, офіцерська пенсія для тестя, документальний фільм про себе, знятий до ювілею за бюджетні гроші та ін.
Щелоков категорично заперечував звинувачення. Картини, за його словами, були різні роки подаровані художниками, з якими він товаришував. Старовинні полотна купувалися у мистецькому салоні. Половину своєї колекції Щелоков подарував музею міста Стаханов, на своїй малій батьківщині, завдяки чому провінційний краєзнавчий музей, філія Луганського обласного, було перетворено на історико-мистецький музей.
Особливих скарбів під час обшуку також не знайшли. Але це вже не мало значення. Андропов не збирався упускати можливість поквитатися з давнім ворогом. Першого секретаря Краснодарського крайкому КПРС С. Медунова, до якого корупційні звинувачення були значно серйознішими і доказовішими, тихо відправили на пенсію, зберігши всі нагороди. Але є нюанс: батьки Медунова та Андропова разом працювали та товаришували з дореволюційних часів.
19 лютого 1983 року, не витримавши морального тиску, із нагородного пістолета чоловіка застрелилася його дружина. Ходили чутки, що перед тим Світлана Володимирівна стріляла в Андропова і серйозно поранила його, що й зумовило стислість правління чекіста. В організаційному плані – це можливо, жили вони в одному під’їзді урядового будинку на Кутузовському проспекті, 26. Але підтверджень цієї версії не існує, спростовує її хронологія участі Андропова в публічних заходах.
У червні того ж року Щелокова вивели із ЦК КПРС. 9 лютого 1984 року помер Андропов. Але занедбана ним репресивна машина продовжувала працювати без збоїв. 6 листопада 1984 р. Щелокова позбавили звання генерала армії. Потім усіх державних нагород, крім бойових. Відповідний указ Президії Верховної Ради СРСР вийшов 10 листопада, у День міліції, який Щолоков так старанно популяризував.
7 грудня 1984 року Щолоков було виключено з КПРС. Для партійця з півстолітнім стажем – це стало останньою краплею. 10 грудня він написав адресований Черненко прощальний лист, у якому знову повторив, що «не порушував законності, не змінював лінії партії, нічого в держави не брав» і просив лише захистити його дітей від неприємностей, бо «вони ні в чому не винні».
Останній парад
Через три дні, 13 грудня 1984 року Микола Щелоков у своїй квартирі на Кутузовському, востаннє вдягнув парадний генеральський мундир із усіма нагородами, які в нього не встигли вилучити, зарядив мисливську рушницю «Гастін-Раннет» і вистрілив собі в голову. Зі своєю наполегливою турботою про репутацію міліцейського відомства, опальний міністр не міг дозволити собі опинитися на лаві підсудних. З 1953 року, з часу суду над Л. Берією, на лаві підсудних жодного разу сиділи вищі чини союзного МВС. А ось першому заступнику міністра, зятю Брежнєва, Юрію Чурбанову – довелося посидіти. У 1987 р. його заарештували, і хоча особливих цінностей не знайшли, засудили до 12 років в’язниці. За чотири роки – помилували.
…Смерть Щелокова була вигідною і владі. Його добровільний відхід із життя був на руку багатьом, хоча не всі повірили у добровільність цього кроку. Знаменита співачка Галина Вишневська, дружина Мстислава Ростроповича, напише: «Щолоков був нашим другом, його дружина Світлана Володимирівна – моя подруга. Я була в них у будинку, нічого особливого там не бачила, жодних полотен кисті Айвазовського. Я не вірю в те, що про нього говорять. Щелоков з Андроповим мав жахливі стосунки. І коли нас виставляли з країни, Світлана сказала мені: «Це всі блакитні (блакитні кашкети НКВС – КДБ) наробили». Щелоков був другом Брежнєва, і з Андроповим вони одне одного ненавиділи. Знаючи Світлану Володимирівну, я не можу уявити, щоби вона застрелилася. Думаю, ми дізнаємося правду про всю цю історію»…
…За сорок років можна констатувати: в останньому припущенні легендарна співачка була надто оптимістичною.
