30 грудня виповнилося рівно сто років від дня заснування Союзу РСР, гігантської держави, яка займала, як заведено, було казати, шосту частину земної суші. Розпад якого, що трапився через 69 років, у грудні 1991 р., нинішній кремлівський імператор наполегливо називає головною геополітичною трагедією ХХ століття.
Тут він, звичайно, неабияк прибріхує. Втім, як завжди. Тому що кожен, хто пам’ятає ті невиразні часи, може спокійно констатувати: ні, не стало скасування країни під абревіатурою «СРСР» трагедією для 250 мільйонів її громадян. Про це свідчить цілковита відсутність у країні мітингів та демонстрацій з приводу Біловезьких угод та їх наслідків, адже наприкінці вісімдесятих-початку дев’яностих вуличні маніфестації були звичайною справою з будь-якого приводу.
Навіть із «згуртованих рядів» КПРС, у яких на той час все ще значилося понад 15 мільйонів «бійців», ніхто і на одиночний пікет не спромігся вийти. Воно й зрозуміло – партійна верхівка була повністю поглинена захоплюючим заняттям – перерозподілом та переховуванням знаменитого «золота партії». Пересічні ж члени, як і всі інші громадяни, були придушені непосильним гнітом фізичного виживання під уламками економіки, що руйнується, громадського і державного устрою.
Поминальна закуска
Тож, насправді, Союз розвалився без шуму, пилу та суєти – тихо та буденно. Наче старе дерево плавно опустилося на землю, не витримавши подиху вітру змін. І навіть – нікого не приваливши колючими гілками. Кряжисте і потужне зовні, воно зсередини прогнило в потерть.
Так, порожні прилавки, гіперінфляція, що зароджується, і розгул криміналітету виявилися дуже ефективним засобом видалення у населення залишків сантиментів по відношенню до побудованого дідами «Союзу непорушних». І всі ностальгічні казки про ах-який «найсмачніший у світі пломбір по 20 копійок» – не більш ніж пізніші пропагандистські інсинуації. З простої причини – на заході радянської влади навіть морозиво, – треба сказати, дуже пересічний за смаковими якостями, і в незмінно м’ятих, поточних паперових стаканчиках, – рішуче покинуло магазинні прилавки разом із рештою продуктів харчування. Найдовше протрималися трилітрові банки з величезними рудими огірками та ще й консерви з морськими водоростями. Так би мовити, остання закуска країни на власні поминки.
Не став особистою трагедією крах Союзу і для самого Путіна, щоб він там не складав. Нагадаємо, стеля його радянської кар’єри – посада завідувача гарнізонного клубу в окупованому Дрездені. Залишся все стабільно – ходити б йому до пенсії у поношеній майорській шинелі, отримуючи від «контори» до свят продуктовий набір з палицею сервелату та банкою розчинної кави. Ну і, у вільний від служби час підтаксуючи на вживаній копійці – для підтримки сімейного бюджету.
Лише обвалення системи з властивою їй суворою ієрархією – відкрило дрібному, в усіх відношеннях, гебісту шляху нагору, до привабливих вершин влади, палаців з аквадискотеками, підземних бункерів та ядерних валіз. Як і іншим подібним особам, не обтяженим зайвим вантажем, типу освіченості, інтелекту, порядності та моральних принципів.
Саван для мумії
Так що істеричні плачі, що регулярно звучать з кремля по давно спочилому союзу – не більше ніж демагогічна димова завіса для прикриття власної агресивної політики. Якщо відкинути словесну мішуру, на зразок просування «російського світу», захисту шанувальників творчості Толстого – Пушкіна, возз’єднання розлученої підступними англосаксами «сім’ї братніх народів», – єдиною метою є банальне пограбування інших країн, поневолення сусідніх народів. Але реанімація країни, яка померла природною смертю щодо вичерпання життєвого циклу – завдання таке ж перспективне, як спроба оживити мавзолейну мумію її засновника та змусити танцювати «Яблучко» на Червоній площі.
Треба сказати, вся історія СРСР, від грудня 1922 до грудня 1991 року густо зіткана з міфів, вигадок та пропагандистських кліше. Це стосується й сьогоднішньої ювілейної теми. Чи настільки канонічно круглі роковини зародження СРСР? Здавалося б, дата 30 грудня 1922 р. відома всім, і не має альтернативи. Але виявляється, тут не те, що не все однозначно, але взагалі все не так, і число, і місяць, і навіть рік. Спочатку офіційною датою «День заснування СРСР» було 6 липня 1923 року. Цілих десять років саме вона була червоним днем календаря – святковим вихідним днем.
Тільки після сумної пам’яті 1933 року, у календарі та підручниках історії дата була замінена на 30 грудня 1922 р. Зроблено це було за прямою вказівкою «батька народів», який особисто редагував історичні публікації, контролював пропаганду та агітацію. За допомогою простої маніпуляції вождь мав намір відкоригувати в історичній пам’яті згадку про найважливішу подію радянської історії у вигіднішому для себе ракурсі. І, як кажуть, номер прокотив. Інакше тема століття СРСР не звучала б у ЗМІ у ці передноворічні дні.
Отже, що сталося в ці дві альтернативні дати? 30 грудня 1922 року у московському Великому театрі відбувся Перший з’їзд рад СРСР. У з’їзді взяли участь 2215 делегатів – 1727 від Російської СФСР, 364 від Української РСР, 91 від Закавказької СФСР, яка об’єднувала Грузію, Вірменію та Азербайджан; 33 – від Української РСР. Як стверджували радянські, потім російські підручники, – з’їзд затвердив Декларацію та Договір про утворення нової держави – Союзу Радянських Соціалістичних республік.
Це, м’яко кажучи, не зовсім відповідає істині. Почнемо з того, що абсолютно незрозуміло, на якій правовій підставі це партійне збіговисько, серед учасників якого 98% становили більшовики, зібралося під вивіскою СРСР – держави, яка не існує в природі ні на момент відкриття з’їзду, ні на момент голосування, ні фінального співу. “Інтернаціоналу”?
Доповідачем із основних питань був Сталін. У сталінській промові відкрито підкреслювалося особливе місце Росії в «сім’ї рівноправних народів»: «Сьогоднішній день є днем урочистості нової Росії, яка перетворила червоний стяг із прапора партійного на прапор державний і зібрала навколо цього прапора народи радянських республік для того, щоб об’єднати їх в одну державу , в Союз радянських Соціалістичних Республік, прообраз майбутньої Світової Радянської Соціалістичної Республіки».
Наприкінці він закликав депутатів негайно ухвалити Декларацію та Договір про створення СРСР «з властивим комуністам одностайністю». Але, як-то кажуть, щось пішло не так. Слідом на трибуну вийшов Михайло Фрунзе, на той час – заступник голови уряду України. Він запропонував не поспішати і затвердити тексти документів в «основному». Після чого доручити новообраному Центральному виконавчому комітету Союзу зайнятися їх подальшим шліфуванням спільно з урядами національних республік. А після доопрацювання текстів, їх узгодження та затвердження кожною республікою поставити їх на голосування на наступному З’їзді Рад «загалом».
За словами Фрунзе, такий шлях повинен гарантувати народам союзних республік «правильність і відповідність життєвим інтересам союзного договору, що укладається». Калінін поставив на голосування цю пропозицію, її підтримали одноголосно. Таким чином, основні документи були прийняті 30 грудня 1922 р. говорячи сучасними термінами лише «у першому читанні». Остаточне їх затвердження та ратифікація було відкладено до другого з’їзду депутатів Рад СРСР. Після того проголосовані у другому читанні документи належало ратифікувати в союзних республіках, щоб вони набули міжнародної юридичної сили.
Зрозуміло, багатоетапний механізм легітимізації документа, основного для створення нової держави, прийнятий з подачі Фрунзе, інтернаціоналіста по життю (молдаванин, який народився в Туркестані, який представляв уряд України), – не реалізували. Але ініціативи Фрунзе у національному питанні дорого йому обійшлася. Через три роки, у жовтні 1925 р. він помре за підозрілих обставин. На операційному столі в кремлівській лікарні, під час вважалася нескладною операцією.
Країна, якої не було
Для виконання постанови 1-го з’їзду Рад СРСР було створено комісію, яка мала готувати договір до підписання наступному з’їзді Рад. Але Сталін, який чудово розумів, що якщо піти «процедурою Фрунзе», ідея централізованої авторитарної держави під назвою СРСР, що просувається, може забуксувати або навіть провалитися, діяльність комісії заблокував. Договір не доопрацьовували, не підписували, не ратифікували. Це дає вагомі підстави фахівцям з конституційного та міжнародного говорити про те, що де-юре країни під назвою СРСР – ніколи і не існувало.
Але кого в епоху диктатури пролетаріату та червоного терору хвилювали такі тонкощі? Сталін знайшов обхідний, легший шлях. Два прийняті першим з’їздом за основу документів – Декларацію та Договір про освіту СРСР просто пошили в один зошит, назвали новим документом, і не аби яким – а Конституцією СРСР! 6 липня 1923 року відкрилася сесія ЦВК СРСР, яка затвердила та ввела Конституцію в дію. Президія ЦВК прийняла звернення до народів та урядів світу, в якому Союз РСР оголошувався добровільним об’єднанням рівноправних народів, з правом вільного виходу та входу. Насправді, процес спочатку передбачався односторонній – приєднуватися до СРСР, що мислився як ядро «світової республіки Рад», запрошувалися всі країни перемогла революції, можливість виходу – було додано суто задля проформи.
Ця дата – 6 липня та відзначалася до 1933 року як офіційне свято – «День заснування СРСР». Хоча її обґрунтованість викликає великі сумніви. Затверджуючи Конституцію, ЦВК явно перевищила свої повноваження – згідно із законом, зробити це міг лише вищий орган влади країни – З’їзд Рад СРСР. Тому Конституцію довелося приймати ще раз – на Другому з’їзді Рад, 31 січня 1924 р. Саме тоді завершився процес створення СРСР як єдиної держави, а 30 грудня 1922 р., як і 6 липня 1923 р. – лише початкова та проміжна дати цього процесу .
Але якщо друга дата цілих десять років мала державний статус, то замісила її, за забаганку вождя, друга – спочатку була заборонена до використання. А порушення заборони навіть призводило до дипломатичних скандалів. Випадки вживання назви «СРСР», як і твердження про заснування союзної держави 30 грудня 1922 р. – українська сторона до кінця 1923 р. вважала незаконними, про що офіційно повідомляла уряд РРФСР.
Так, 21 березня 1923 р. повноважне представництво УРСР у Москві передало від імені Раднаркому республіки заяву на ім’я Президії ВЦВК, РНК РРФСР та політбюро ЦК РКП(б), в якій зазначалося:
«Оскільки досі Союзний договір у дію не введено, вживання в офіційних паперах, що виходять від органів РРФСР, терміна Союз Радянських Соціалістичних Республік або скорочено СРСР є неправильним та недоцільним».
Єдність протиріч
У Кремлі з такою постановкою питання змушені були погодитись. Втім, чому ні? Там знали, що йдеться лише про тимчасові формальності та термінологічні нюанси. Через нетривалий час, формально незалежні, з правом виходу, республіки – будуть жорстко поставлені у стійло, їхнє керівництво – посаджено на короткий ланцюг, привчене до хазяйської батоги. У цьому – необхідності за будь-яку ціну відновити імперську колоніальну політику по відношенню до всіх, відмінних від великоросійської, націй та народів – більшовицькі правителі були абсолютно солідарні. Тому не варто перебільшувати розбіжності між Леніним та Сталіним щодо національних питань, що загострилися якраз у 1922 році – на ділі обидва виступали за повне домінування центру та безправне підпорядкування національних околиць.
Це – головне, а різниця в підходах мала не такий вже антагоністичний характер. Обидва більшовицькі лідери вірили у світову революцію і розглядали СРСР як кістяк майбутнього союзу соціалістичних країн Європи та Азії. У цьому Сталін вважав, що це республіки мають увійти до складу РРФСР, як у Російської імперії. Ленінський план передбачав створення СРСР на конфедеративних засадах, зберігаючи у своїй деяку самостійність республік у внутрішній політиці.
У цьому протиборстві Сталін був явно сильнішим за опонента, який стрімко втрачав дієздатність. Але деякі елементи ленінської концепції він прийняв, щоб уникнути зайвих дискусій, і інтегрував у свою схему. Насамперед це стосується декларативної рівності всіх республік у союзній державі, замість входження їх на правах автономій до складу Росії.
Крім того, напрацювання Леніна в національній політиці дали поштовх політиці українізації в УРСР, яка розпочалася тоді ж. Вона заклала фундамент для українізації сфер культури та освіти, державного апарату та управлінських кадрів республіки, що стало основою національного відродження українців. Але так тривало ненадовго. Вже наприкінці 1920-х років. більшовики розпочали цілеспрямовану боротьбу з українською інтелігенцією. Масові репресії, «Розстріляне відродження», Голодомор 1932-1933 р.р. перекреслили здобутки українізації, витоки якої були закладені у грудні 1922-го…
Все ще попереду…
Сталіну для затвердження своєї політики особливих зусиль не потрібно: великодержавний шовінізм був і залишається міцно вшитим у менталітет росіян. Маючи один ЦК, одне Політбюро, ГПУ, партійна верхівка могла безперешкодно проводити політику необмеженого диктату центру. Так і було закладено міну уповільненої дії, яка вибухнула 1991 року. Зникла вертикаль партійного апарату, що скріпляла союз, – і країна розвалилася.
Але загроза розпаду продовжує висіти над Росією, з її величезною територією та різнорідним за національним складом населенням. За Конституцією Росія – «демократична федеративна правова держава», а по суті – жорстко унітарна держава, що скочилася до азіатської деспотії у найпривабливішій формі. На тлі провалів у всіх сферах бункерний доглядач стурбований максимальним закручуванням гайок усередині країни, забуваючи про те, що різьблення одного разу може зірвати…
Один із кремлівських планів передбачає зниження
республіканського статусу національних автономій, що у складі РФ, рівня областей і губерній. Такі пропозиції йдуть навіть далі за сталінський план автономізації. А тому у разі ослаблення владної вертикалі, – а цей процес неминучий на тлі провалів на фронтах розв’язаної режимом війни з Україною, – відцентрові рухи всередині РФ виявляться набагато стрімкішими та руйнівнішими, ніж ті, що супроводжували розпад СРСР…
