Виставка з такою назвою відкрилася у Музеї історії Кам’янського напередодні новорічних свят. Нова експозиція присвячена найважливішій для місцевої історії дати – півстолітньому ювілею початку забудови нової території на лівобережжі.
28 грудня 1972 року в присутності великої кількості городян було урочисто закладено перший житловий будинок на лівобережжі. За традицією, у фундамент помістили послання нащадкам – металеву табличку з написом: «Перший будинок у лівобережній частині Дніпродзержинська закладено в ознаменування 50-річчя утворення СРСР».
Згодом проспект дев’ятого мікрорайону, на якому розташований цей будинок, який отримав адресу 1-Г, був названий на честь 50-річчя країни порад, нині він називається Наддніпрянський. Це і багато інших подій, пов’язаних з різними етапами лівобережної епопеї, відображені на представлених на виставці унікальних фотографіях з музейних зібрань. Більшість із знімків – не знайти на численних інтернет-ресурсах.
Завдяки старим фотографіям, відвідувачі виставки можуть стати свідками та святкових моментів – не лише мітингів, а й новоселів, і навіть першого лівобережного весілля. І буднів тих, хто планував, створював, облаштовував та обживав лівобережні мікрорайони – керівників різного рангу, проектувальників, будівельників та мешканців.
Деякі зі знімків відносяться до часу, коли Лівий берег Дніпродзержинська існував навіть не на віртуальному, – комп’ютери тоді були екзотичною малозрозумілою дивиною, – на ментальному рівні, у вигляді сміливих ідей, пропозицій та гарячих суперечок. Тут можна побачити епізоди презентації проекту Генерального плану розвитку Дніпродзержинська, що передбачає освоєння нової території на лівому березі Дніпра, що відбувалася у листопаді 1970 р. у Москві, у Державному комітеті СРСР з будівництва; макети та малюнки цілих мікрорайонів та окремих проектованих будівель.
Мрія номер сім
Сьогодні, після половини століття, можна тільки шкодувати, що багато хто зі сміливих планів так і залишився на папері. Наприклад, план забудови сьомого мікрорайону, розроблений проектним інститутом «Дніпродзержинськгромадянпроект», – його об’ємний ескіз представлено на виставці. Як відомо, до цього, і кілька інших мікрорайонів справа не дійшла, хоч територія для них була повністю готова. Адже за планами проектувальників, на сьомому має з’явитися справжній медичний хаб, потенціал якого дозволив би підняти міську систему охорони здоров’я на принципово новий рівень. Судіть самі: на сьомому мікрорайоні окрім житлових будинків передбачалося будівництво таких об’єктів, як пологовий будинок на 170 ліжок, багатопрофільний стаціонар на 350 ліжок для дітей та 620 – для дорослих, діагностичний центр, біохімічна лабораторія, інфекційний корпус, станція переливання крові, фізкультурно- , міжлікарняна аптека – ціле медичне містечко! Звісно, його функціонування потребувало б великої кількості медичного персоналу – для вирішення кадрової проблеми планувалося будівництво медучилища на 600 учнів, з гуртожитком. А також – пожежного депо, школи, дитсадка та інших об’єктів. Як відомо, безліч медичних планів звелося до будівництва однієї поліклініки та станції швидкої допомоги, до яких лише недавно додалися локальні амбулаторії. Що говорити про стаціонари, якщо більше десятка років на всьому лівобережжі, кількість жителів якого швидко досягла кілька десятків тисяч, не було жодної аптеки – навіть невеликого аптечного пункту! Сьогодні в це складно повірити, але довгі роки навіть за елементарним аспірином чи гірчичниками мешканцям лівобережжя доводилося їхати до центру, неблизькою та незручною дорогою через греблю…
Нелегальний старт
Найстаріший з представлених на виставці знімків датований 1969 роком, на ньому зображений пустельний ландшафт лівобережної території. Саме тоді починається історія її освоєння – правда, історія неофіційна. Справа в тому, що намивання піщаного майданчика під забудову та прокладання комунікацій були ініційовані вже тоді керівництвом міста на чолі з головою міськвиконкому М. Ктитарьовим, за підтримки керівників місцевих будівельних та промпідприємств, – за півтора року до затвердження міського Генплану.
В умовах жорстко регламентованої та централізованої адміністративно-командної системи це був дуже ризикований, навіть авантюрний крок. Справа в тому, що вектор розвитку Дніпродзержинська у напрямку лівого берега не був єдиним можливим. Існували альтернативні варіанти – майданчик за залізницею навпроти вокзалу та напрямок Романково – Аули. І якби вищі інстанції обрали один із цих планів, а спочатку явним фаворитом був останній, як найдешевший, керівництву міста та підприємств, які почали підготовку лівобережної території без затвердження зверху, на свій страх і ризик, – загрожували великі неприємності, аж до кримінальної. відповідальності за нецільове використання державних коштів. Але тодішній градоначальник М. Ктитарьов та перший секретар міськкому партії В. Добрик заради того, щоб прискорити початок будівництва, вирішили піти на ризик, незважаючи на можливі наслідки. І не помилилися – у лютому 1971 року проект Генплану розвитку Дніпродзержинська з лівобережним вектором – було затверджено урядом республіки. Впевненості міським керівникам надавали не лише переваги цього варіанту, а й наявність впливового та численного дніпродзержинського лобі на найвищих рівнях, починаючи з головного кремлівського кабінету.
Дніпродзержинське лобі
Колишній дніпродзержинець В. Дегтяр, у ті роки – начальник відділу постачання металургійної промисловості Держпостачу України, який забезпечував безперебійне постачання металу лівобережним будівлям, у своїх спогадах наводить довгий список високопоставлених земляків, які надавали допомогу та сприяння реалізації цього проекту. Зокрема, згадується Л. Брежнєв та його помічник Г. Цуканов; В. Щербицький – голова Радміну УРСР, потім перший секретар ЦК КПУ; голова Держплану СРСР І. Новіков; міністр промислового будівництва УСРР В. Арешкович; начальник управління Міністерства важкої промисловості УСРР В. Шмаков; начальник відділу металургійної промисловості Держплану УРСР І. Кардасевич та багато інших.
Тож за рівнем впливу «дніпродзержинський клан» у ті роки цілком міг змагатися зі знаменитим дніпропетровським. Представники останнього це усвідомлювали, і дуже ревно ставилися до кабінетної активності дніпродзержинців. За спогадами людини, причетної до всіх етапів забудови лівобережжя, починаючи з підготовки території на початку 1970 року і закінчуючи будівництвом мостового переходу, почесного громадянина Дніпродзержинська, в ті роки – заступника голови міськвиконкому Генріха Кузнєцова: «Держплан СРСР щороку окремим рядком виділяв всіх галузей, до цього область виділяла те, що «крізь пальці протікало» після Дніпропетровська та Кривого Рогу. Завдяки цьому вже у 1971 і особливо у 1972 роках різко зросли приблизно в 12 разів темпи будівельно-монтажних робіт. Це викликало запекле обурення керівників області. У 1980 році закінчувалися терміни дії постанови Радміну УРСР щодо розвитку Дніпродзержинська в 10-й п’ятирічці, і для того, щоб не зменшувати темпи будівництва в 11-й п’ятирічці та вирішити питання будівництва мосту через Дніпро, керівництво міста (О. Ф. Гордієнко, Н .М. Ктитарєв, Г. Я. Кузнєцов) за допомогою депутата Верховної Ради УРСР по Баглійському виборчому округу В. В. Щербицького домоглися ухвалення Радміном України Постанови №254 від 17.05. 1979 р. «Про заходи щодо розвитку міського господарства м. Дніпродзержинська у 1981-1985 рр.».
Це була друга поспіль постанова уряду України щодо нашого міста, плюс до цього ще й розпорядження уряду Союзу. Такого ще не було по жодному з міст СРСР. Така ініціатива міста не завжди подобалася обласним інстанціям, які вважали, що Дніпродзержинськ перехоплює в області гроші, матеріально-технічні ресурси та ін. Дійшло до того, що перший секретар Дніпропетровського обкому компартії України Є.В. партії заборонив голові виконкому М. М. Ктитареву їздити до Києва та Москви за потребами міста». Природно, що начальницький окрик бажаної дії не отримав, керівники міста задля досягнення такої стратегічної мети, як забудова нових мікрорайонів лівобережжя, продовжували штурмувати високі кабінети в Києві та Москві, багато місяців проводячи в роз’їздах. Ще більше активізувалася активність відряджень під час проектування та спорудження лівобережного мостового переходу з прилеглими під’їздами та транспортними розв’язками, які увійшли до постанови Радміну УРСР № 254, що розгнівала обласну владу.
…Рівно через два роки після закладання фундаменту, 30 грудня 1974 р. перший будинок на лівому березі було прийнято в експлуатацію, 1975 р. – прийняла учнів перша школа №40. На той час на повну потужність запрацювали спеціально створені для забудови лівобережжя великі спеціалізовані підприємства – Домобудівний комбінат, трест «Дніпродзержинськміськбуд», Управління механізації будівництва №6. Темпи житлового будівництва значно прискорилися, і до кінця сімдесятих років досягли рекордного показника 127 тисяч кв. метрів – близько 3000 квартир, на рік. І це – не рахуючи шкіл, дитсадків, магазинів та інших об’єктів соцкультпобуту…
Вагомі рудові досягнення будівельників надихали місцевих поетів та художників на створення творів у стилі соцреалізму. На виставці представлено декілька характерних полотен виробничої тематики. Це картини П. Винника «Штукатур» (Портрет заслуженого будівельника УРСР О. Зарицької), Д. Кічко «На будівництві лівобережжя. Обідня перерва» та «У новому районі».
Фотографічні та мальовничі зображення доповнюють справжні артефакти того часу – шматок бетону та символічної яскраво-червоної стрічки з урочистої закладки першого будинку 50 років тому; інструменти та спецування будівельників; зразки шпалер, напольної плитки та будівельного клею того часу.
Для більшої атмосферності автори виставки відтворили фрагменти інтер’єрів – будівельної побутівки та житлової кімнати початку 1970-х років.
Безсумнівно, відвідування виставки дозволить містянам, у тому числі, мешканцям лівобережжя, по-новому поглянути на звичне для них архітектурне середовище, оцінити зусилля і працю багатьох людей, які її створювали. І хочеться вірити: точка в хроніці розвитку лівобережжя ще не поставлена.
