29 січня Україна відзначає 105-у річницю легендарного бою під залізничною станцію Крути, що розташована за 130 км від Києва. Бій тривав всього день, та попри це, він став одним із символів героїчної боротьби українського народу за свободу й незалежність, за право жити на своїй землі, у власній державі. Такими ж символами у галереї української звитяги в наші дні стали Донецький аеропорт, Маріуполь, Бахмут…
Але існує й зворотній бік цього символізму – за понад сотню минулих років навколо бою під Крутами, насамперед завдяки творчій активності митців, котрих завжди вабила ця тема, починаючи з Тичини й Маланюка, закінчуючи однойменним фільмом 2019 року, – виник потужний пласт міфології. Поступово яскрава картинка про 300 юних патріотів – «українських спартанців», студентів і гімназистів, котрі майже без зброї стали на захист столиці від навали більшовицьких орд, й як один, полягли в нерівній боротьбі, – замістила історичні реалії. Героїчний вчинок української молоді, яким був бій під Крутами, у масовій свідомості став якимось аналогом Дитячого Хрестового походу у вітчизняній історії, «плачем Ярославни» за загубленими молодими життями…
Законна гордість українства
Однак, більш детальне знайомство з фактичними даними показує іншу картину. Насправді, молоді патріоти, що стали на захист Києва у 1918 р., не були ні беззбройні, ні беззахисні. Й далеко не всі вони тоді полягли. Більшість крутян повернулися з того бою, і продовжили збройну боротьбу – в лавах військ УНР, союзних держав, УПА. Сиділи в німецьких і радянських таборах. Працювали, писали книги спогадів. Останній з учасників легендарного бою – лучанин Матвій Данилюк зустрів Незалежність України, і помер 1994-го, на 103-у році життя!
Та й не був бій під Крутами – ні військовою поразкою, ні ганебним відступом. Скоріше навпаки. Звичайно, на класичну перемогу – повний розгром ворога, розраховувати не доводилось – надто значною була його перевага у живій силі – майже вдесятеро, не говорячи про озброєння й боєприпаси.
Але при всьому тому – поставлені бойові завдання оборонці Крут виконали сповна – обмеженими силами максимально затримати ворожий наступ. Виграти час, необхідний для збереження життів і ресурсів – евакуації урядових структур, війська, населення. А реальну ціну і цінність кожної години у такій критичній ситуації, не говорячи про кілька діб – ми, нажаль, дізнались торік на власному досвіді…
Тож з військової точки зору – бій під Крутами був успішною оборонною операцією, – як щодо затримки ворожого війська боєм і руйнуванням транспортної інфраструктури, так і співвідношенням втрат сторін. За різними підрахунками приблизно – один до чотирьох. Увага, – на нашу користь!
А за оцінкою низки істориків, зокрема професора Володимира Улянича, оборонці української столиці у бою під Крутами здобули переконливу перемогу: «Російсько-більшовицькі нападники втратили боєздатність на чотири дні. Своїм самовідданим опором захисники Крут зупинили похід агресора, який мусив спершу зализати рани, підтягнути нові сили, відремонтувати підірвані й поруйновані мости та колії, і лише після цього продовжувати наступ на Київ, не так залізничним шляхом, як на реквізованих селянських возах, по розмоклій дорозі. Саме ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Брест-Литовський мирний договір, який врятував молоду українську державність. День української перемоги у бою під Крутами є законною гордістю українства».
Дійсно, ця операція значно зміцнила позиції делегації УНР на переговорах у Бресті, де російська делегація на чолі з Троцьким намагалася протягти представником України проголошену в Харкові Українську робітничо-селянську республіку – маріонеткове утворення, такий собі попередник ЛДНР. 9 лютого 1918 року сторони підписали Брестський мирний договір, який визнав УНР суб’єктом міжнародних відносин. Це відкрило для Української держави вікно можливостей щодо отримання зовнішньої військово-політичної допомоги. Вже за кілька тижнів за підтримки німецьких та австрійських військ українці почали виганяти московських окупантів. У квітні було звільнено майже всю Україну.
Зрозуміло, якби рахунок українських добровольців під Крутами в той критичний момент йшов не на сотні, а на тисячі, – результати бою були б переконливішми. Але треба бути реалістами, лише в тактичних масштабах – скажімо, виграти більше часу, завдати ворогу більших втрат. Однак Київ все одно довелось би залишити. В стратегічному плані ситуація, нажаль, склалась явно не на нашу користь…
Головна зброя – патріотизм
18 грудня 1917 року більшовики, котрі всього за пару місяців перед тим захопили владу в Росії, оголосили війну УНР. До середини січня 1918-го вони окупували майже все Лівобережжя. 22 січня 1918 року Центральна Рада прийняла ІV Універсал, яким закликала співвітчизників до боротьби з окупантами. Армії, здатної протистояти ворогу, майже не було. З 300 тисяч війська, яке було прихильним до Центральної Ради, до січня 1918 залишилось 15 тисяч в усій країні. Солдати старої армії були втомлені війною й не бажали більше воювати.
20-тисячна російська армія під командуванням В. Антонова-Овсієнка швидко просувалася сходом України. На Київ наступав загін М. Муравйова – близько 6 тисяч червоногвардійців і матросів. 28 січня вони захопили ключовий пункт української оборони – станцію Бахмач. Здавалося, більше ніщо не завадить більшовицькому наступу. Муравйов закликав: «Наше бойове завдання – взяти Київ. Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо»…
Проте вже наступного дня їхній наступ зупинили молоді українські добровольці. Традиційна версія говорить, що більшовицьким ордам протистояли лише 300 юнаків, і всі вони полягли в нерівному бою. Дійсно, юнацтво становило переважну більшість серед захисників Крут, було їх близько п’ятиста. Це курсанти Київської юнацької військової школи імені Б. Хмельницького – чотири сотні, плюс сотня Студентського куреня Січових стрільців. Курінь складався зі студентів Київського університету і Українського народного університету до яких доєдналися старшокласники гімназії Кирило-Мефодіївського братства.
Разом з ними були кілька штабних офіцерів і невелика група залізничних охоронців, сотня Вільного козацтва з Ніжина, лікар і санітари. Загалом – до 700 бійців. На озброєнні мали 16 кулеметів і одну гармату, встановлену на залiзничнiй платформі. На жаль, це все, на що могли розраховувати оборонці – в самому Києві в цей час більшовики організували повстання на заводі «Арсенал», треба було дати відсіч заколотникам.
Але поширене уявлення, що станцію Крути захищали майже підлітки – є хибним. «Це були переважно юнаки старшого віку, а дехто з них, найбільш з Народного університету, вже й на війні бував, і були між ними й студенти в старшинських рангах, як і вся команда куреня», – згадував про молодих крутян історик, офіцер армії УНР Микола Битинський. Навіть новобранці Студентської сотні встигли пройти тижневий вишкіл.
Але головною зброєю юних бійців був високий бойовий дух і патріотизм. «Треба лише було глянути на їхні обличчя і побачити екзальтований вираз очей, щоб зрозуміти, що всякі резонні доводи безсилі змінити їхнє рішення йти на фронт і битися з ворогами Української держави», – згадував один із очевидців.
Зведеним загоном українських сил під Крутами командував Аверкій Гончаренко, викладач Військової Школи, колишній капітан імператорської армії, георгіївський кавалер. Він грамотно обрав позиції – за кількасот метрів від станції, на одному фланзі під захистом залізничного насипу, на іншому – виритих окопів.
Парад «братишкам» не задался…
29 січня, близько 9 ранку, більшовики розпочали штурм українських позицій, розраховуючи на легку перемогу. Як писав у спогадах Аверкій Гончаренко: «Червоні розпочали свій наступ у зімкнутих колонах; виглядало так, якби йшли на парад, занедбуючи найпримітивніші засоби безпеки. Передні частини червоних, йдучи в зімкнутих колонах, очевидно, були певні нашої втечі».
Але щільний вогонь захисників Крут швидко позбавив «братишек» надмірної самовпевненості. Протягом дня молоді патріоти успішно відбивали ворожі атаки, завдавши окупантам значних втрат – лише «двохсотими» щонайменше 300. Під вечір до загону Муравйова почало підтягуватись підкріплення. Підійшов і бронепоїзд, і розпочав обстріл крутян з тилу.
Під загрозою оточення й вичерпування боєзапасу, керівництво українського загону прийняло єдино правильне в тій ситуації рішення – організований відхід. Потягом вони вирушили на Київ, руйнуючи за собою колії.
Нажаль, одна студентська чота – 27 юнаків, через відсутність зв’язку, невірно зрозуміла наказ, й рушила до станції, де вже були червоні. Так це описує учасник подій Ігор Лоський: «Командування юнаків передало по лаві наказ відступати, але десь по дорозі наказ переплутано, і студентська сотня почула, що треба наступати. В той час, коли праве крило розпочало відступ, ліве рушило вперед. Ті, що були на крайньому лівому крилі, відступили, минаючи станцію, вже зайняту ворогом, і щасливо добралися до свого ешелону, який стояв за пару кілометрів від станції. Та ж частина, яка була ближче до залізничного тору, відступаючи, не знала, що станція вже зайнята, і була оточена. Побачивши це, студенти спробували пробитися, але то вже було неможливо. Кількох із них закололи багнетами під час невдалої атаки, більшість потрапила до полону». Над полоненими жорстоко знущалися, потім розстріляли. За переказом, гімназист Григорій Піпський перед розстрілом почав співати «Ще не вмерла Україна», побратими підхопили гімн…
Це була найбільша втрата української сторони. За даними історика Ярослава Тинченка, крім 27 розстріляних студентів, в бою загинуло 10-12 бійців Студентської сотні, в тому числі командир, сотник Андрій Омельченко, студент Народного університету. Втрати юнкерів склали до 10 осіб. 60-70 юнаків були поранені. Кількість втрат серед офіцерів, залізничників і ніжинських козаків – невідома.
Загалом, за різними оцінками, під Крутами загинуло від 70 до 100 українців. Звичайно, немало, але необхідно порівняти масштаби жертв – після захоплення Києва муравйовцями було вбито до 5 тисяч жителів столиці. Після звільнення столиці, 19 березня 1918 року відбулось урочисте перепоховання полеглих студентів на Аскольдовій Могилі. На велелюдному траурному мітингу виступив Михайло Грушевський, інші політики й науковці. Саме там вперше пролунали слова про 300 спартанців, що стали прологом міфологізації теми.
Від УНР – до УПА
Вцілілі захисники Крут разом з сотником Гончаренком благополучно дістались до Києва, і вступили в бій з повстанцями «Арсеналу». Потім в Армії УНР продовжили виборювати українську державу. По-різному склались їх подальші долі. Одні залишились в Україні, мало кому з них вдалось уникнути репресій. Інші опинились в еміграції, працювали, служили під різними прапорами. Деякі в роки Другої світової війни долучились до формувань УПА.
Показовою є доля командира крутян Аверкія Гончаренка. Після боїв за Київ він продовжив службу, у 1918 р. став військовим комендантом Подільської губернії, у 1919 р. – начальником канцелярії Головного отамана Симона Петлюри. Після завершення визвольних змагань залишився в Польщі. У 1943 р. вступив до дивізії СС «Галичина», займався вишколом бійців, воював під Бродами. В останні дні війни йому вдалось успішно повторити маневр 1918 року, і вивести дві тисячі дивізійників з радянського оточення та вірної смерті, прорвавшись до англійської зони. Після війни Аверкій Гончаренко переїхав до США, брав участь в громадській діяльності, залишив спогади про Крути. Помер у 1980 р. на дев’яностому році життя.
У тому ж році пішов з життя в німецькому місті Нюрнберг ще один ветеран Крут, внесок якого у загальний успіх операції залишився недооціненим. Це Семен Лощенко, колишній штабс-капітан артилерії, сотник Богданівського полку УНР, наш земляк, уродженець Катеринославської губернії.
Не чекаючи наказу, він приїхав саморобною «самохідкою» на допомогу юним бійцям. За спогадами А. Гончаренка, сотник Лощенко спорудив з товарної платформи, двох вагонів та паровозу імпровізований «бронепотяг», розмістивши на них гармату й кулемет. Безстрашно наближаючись під обстрілом до ворожих позицій, команда Лощенка ефективно проріджувала лави атакуючих.
«Вискакує потяг з двома вагонами і платформою, на котрій стоїть 75-мм гармата. Ото такий бронепотяг! Одна гармата, один кулемет і 5 чоловік залоги. Штабс-капітан Лощенко, незрівняний артилерист, людина великої одваги, маневрує між станцією і лавою, весь час веде огонь. Правдивим героєм бою був Лощенко і його четверо, та машиніст з кочегаром на паровозі», – писав ще один наш земляк – крутянин, уродженець Верхньодніпровська Никифор Авраменко. Після Крут сотник Лощенко воював у лавах армії УНР до 1921 року. В подальші десятиліття перебував в еміграції в Польщі, Чехії, Німеччині, брав участь в діяльності українських громадських організацій.
Взагалі, треба визнати, – не зважаючи на величезний суспільний інтерес, в історії бою під Крутами, життєписі його учасників, залишається багато лакун, заповнених хибними стереотипами. Що є певною мірою закономірним. За радянської влади ця тема повністю замовчувалась. В Україні громадське вшанування пам’яті героїв Крут відновилось лише напередодні проголошення незалежності. 29 січня 1991 року з ініціативи Народного руху України і Студентської спілки, в Крутах відбувся мітинг, було встановлено хрест.
На державному рівні вшановувати пам’ять героїв Крут почали лише 2004-го. У 2006 р. відкрили Меморіал на залізничній станції. Більше сотні населених пунктів України мають вулиці й бульвари, названі на честь Героїв Крут. Шкода, що Кам’янського досі немає у цьому списку.
Події й Української революції, й наших днів свідчать: державність без боєздатного війська – неможлива. Сміливість та жертовність крутян зробила їх прикладом для майбутніх поколінь захисників України. І ми повинні розуміти – то був бій не за станцію Крути. І навіть не за Київ 1918 року. Це був бій за Україну, за її майбутнє. І він триває до сьогодні…
