15 квітня у селі Фурси Київської області встановили памʼятну дошку захиснику Маріуполя з «Азову» Олегу Ратушинському. Олег був родом з міста Камʼянське Дніпропетровської області, служив в «Азові» з 2014 року і мав псевдо «Дим».
У Фурси Олег переїхав 2011-го після одруження. Тут і проживав з дружиною Анастасією та двома дітками, хлопчиком та дівчинкою, саме тому меморіальну дошку бійцю встановили на фасаді сільської ради цього населеного пункту.
«Дим» був одним з тих героїв, хто потрапив до Маріуполя одним з рейсів гелікоптерів, що вирушили на допомогу підрозділам, які перебували в оточенні. Боєць прорвався з іншої позиції до Києва, аби потім вирушити на підмогу бійцям в Маріуполі, з якими пліч-о-пліч провоював у надскладних умовах майже місяць. Загинув азовець 15 квітня 2022 року.
Для «Дима» було надважливо бути зі своїми побратимами в Маріуполі і він зробив все для того, щоб потрапити туди. «Він прожив життя так, як йому веліло його серце та дух, а тіло постійно тренував задля Перемоги нашої країни, – поділилася спогадами про свого коханого дружина і пригадала останні повідомлення, які отримувала від нього: – Чоловік писав вмотивовані повідомлення про мужність в бою його полку, про відважність побратимів, а ще казав, що в них дуже хороша команда, і він впевнений у хлопцях поруч та у своєму командирі».
Вічна памʼять захиснику України!
Світлана Ратушинська, мати бійця, говорить: “Для кожної матері немає більшого горя,аніж втрата дитини. Невимовний сум більше року крають серця матерів, чиї сини та доньки пішли захищати незалежність та територіальну цілісність своєї Батьківщини, та не повернулися до рідної домівки. Своїх двох синів я виховувала самотужки, і як би не було важко, намагалася виростити їх гідними громадянами, патріотами України. І коли старший син Олег Ратушинський у 2014 році пішов добровольцем воювати до зони АТО, я прийняла його вибір, хоча дуже хвилювалася. Але я знала, що рішення мого сина було виваженим. Олег з дитинства зростав дуже самостійним, цілеспрямованим хлопцем, після закінчення школи продовжив навчання у технікумі, одержав професію електрика. Робота на металургійному комбінаті у рідному Дніпродзержинську, тепер м. Кам’янське, загартували його характер, навчили його відповідальності, витривалості.
Коли почалися події на Донбасі, Олег уже мав власну сім’ю, із дружиною Анастасією вони переїхали на Київщину. Він не міг залишатися осторонь, і я не стала відмовляти сина, хоча дуже переживала. Під час служби у батальйоні “Азов” син регулярно телефонував рідним, приїздив у відпустку. Ми бачили, як він змужнів, змінився, як нелегко йому доводиться, але він ніколи не скаржився.
У квітні 2022 року зв’язок із сином увірвався. Материнське серце віщувало недобре, але я до останнього сподівалася, що Олег живий … Мій син та його бойові побратими віддали свої молоді життя за свободу та незалежність рідної землі, за щасливе й мирне життя своїх дітей. Без батька лишилися мої онуки, 10-річний Кирило та шестирічна Маргарита. Наше горе безмежне, але я свято вірю, що на рашистських нелюдів чекає справедливе та невідворотне покарання, бо вони прийшли на нашу землю вбивати і нищити мирні міста й села. Біль невиліковної рани нічим не вгамувати, але ми, українці, незламні, і перемога буде за нами. Спільна біда ще більше згуртувала нас. Світла пам’ять усім загиблим у цій страшній війні, і захисникам , і мирним жителям. Слава Україні!”
