2 лютого виповнюється 65 років трагічній події, що попри невпинний плин часу, впевнено зберігає ауру найзагадковішого, наймістичнішого й найжахливішого випадку, що стався на теренах колишнього СРСР. Мова йде про загибель туристів групи Дятлова, що сталась в ніч на 2 лютого 1959 року на горі Холатчахль, на північному Уралі. Ця таємниця не дає спокою багатьом поколінням ентузіастів-дослідників, письменників і кінематографістів. Навколо склався потужний масив легенд та міфів, їй присвячено тисячі документальних та художніх фільмів і серіалів, статей і книг. Кількість версій, що намагаються пояснити те, що сталося, перевалила за сотню, але чіткої й однозначної відповіді як не було, так і немає.
Інтерес до цієї історії не обмежується пострадянським простором, у складі групи були представники різних національностей, навіть етнічний француз, кожний третій – українець. Одна із свіжих версій, що виникла після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, дуже незграбно намагається «пришити» до трагедії український слід. Хіба що знаменитої «візитівки Яроша» не вистачає, – начебто молодих туристів по-звірячому закатував… загін упівців-бандерівців! Вони не просто заблукали аж до уральських гір, пробираючись з Коломиї до Дрогобича. Їх туди начебто десантували американські куратори – вишукувати радянські ядерні секрети…
Так що, ця давня справа має й політичну актуальність, навіть сьогодні. Втім, політичний підтекст був присутній у ній з самого початку. Це звучить дуже дивно, але свій похід найвищої категорії складності молоді туристи присвятили… XXI з’їзду КПРС, що проходив у ті дні в Москві, з 27 січня до 5 лютого 1959 року. Не надто вдалий вибір теми, треба зазначити. Є відома приказка про корабель, що плаватиме відповідно назві. А цей з’їзд увійшов в історію цілою низкою гучних декларацій, які з тріском провалилися.
Похід, похожий на партз’їзд
Насамперед, це стосується заяви про повну та остаточну перемогу соціалізму в СРСР, завершення етапу його будівництва. «У світі немає зараз таких сил, які б змогли відновити капіталізм у нашій країні, поламати соціалістичний табір. Небезпека реставрації капіталізму у Радянському Союзі виключена. Це означає, що соціалізм переміг не лише повністю, а й остаточно», – заявив у своїй доповіді перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов.
Абсолютно утопічним є й завдання прийнятого з’їздом семирічного плану – наздогнати і перегнати Америку, та до 1965 р. стати економікою номер один у світі. Але й це ще не все – з’їздом було проголошене фантастичне завдання – приступити до створення комуністичного суспільства, яке вже у 1980-ті роки «забезпечить повний добробут і щастя кожного радянського громадянина». Всі пам’ятають, що в те десятиліття не те що комунізм не був збудований, – почав сипатись як картковий будинок «повністю й остаточно перемігший соціалізм. Тож чи варто дивуватись, що з такою присвятою, молодіжний похід був від самого початку запрограмований на невдачу?
Але спочатку ніщо не віщувало біди. Група Дятлова вважалась достатньо досвідченою та кваліфікованою. Вона діяла під егідою спортклубу Уральського політехнічного інституту, маршрут третьої категорії затвердив їм Свердловський м спорткомітет, – тобто це не була самодіяльна вилазка на природу. До складу групи входили п’ятеро студентів-старшокурсників – керівник групи Ігор Дятлов (23 роки), Юрій Дорошенко (21), Людмила Дубініна (20), Олександр Колеватов (24), Зінаїда Колмогорова (22); їхні ровесники, випускники УПІ, молоді інженери – Георгій Кривоніщенко (23), Микола Тібо-Бриньоль (23), Рустем Слободін (23). Найстарший і найдосвідченіший у групі – Семен Золотарьов. Йому виповнилося 38 років, він учасник Другої світової війни, мав бойові нагороди, був членом партії. Працював інструктором турбази, раніше викладав у школі фізкультуру. Десятий учасник групи – студент Юрій Юдін (22), перед самим стартом був змушений відмовитися від походу через напад радикуліту, і це врятувало йому життя. Потім йому довелося впізнавати особисті речі та тіла загиблих друзів.
За 18 днів група мала пройти на лижах близько 350 км і піднятись на гори Отортен та Ойка-Чакур. Як на ті часи, туристи були непогано екіпіровані, хоча в умовах тодішнього дефіциту значна частина одягу й спорядження, включаючи намет і пічку, була саморобною. З іншого боку, група не мала таких необхідних в тривалому поході безлюдною місциною елементів, як вогнепальна зброя, бодай ракетниця, і засоби зв’язку. Звичайно, мобільних телефонів тоді не існувало, але радіостанції не були якоюсь дивиною. Проте туристи не мали рації, бодай саморобної, що досить дивно. Адже троє учасників групи, включаючи керівника, вчились на радіотехніків. І Дятлов до того успішно майстрував радіопередавачі, використовував їх у попередніх мандрах.
Через ГУЛАГ до Гори Мертвих
У останню подорож дятлівці вирушили 23 січня. З Свердловська виїхали потягом, через Сєров дісталися Івделя. Звідти автобусом – до села Вижай, потім у кузові вантажівки до покинутого селища Північний-2, який раніше входив у гулагівську мережу таборів. Заночували там, тож останнім місцем, де дятлівці ночували під дахом, був покинутий табірний барак. Вранці групу залишив Ю. Юдін через сильний біль у нозі. Вранці 28 січня його товариші на лижах вийшли із селища, назустріч своїй страшній долі. Більше живими їх ніхто не бачив. Про подальші події відомо лише зі зроблених ними щоденникових записів та відзнятих фотоплівок, знайдених на місці трагедії.
1 лютого туристи зупинилися на ночівлю на схилі гори Холатчахль, біля безіменного перевалу, що потім назвуть «перевалом Дятлова». До речі, Холатчахль в перекладі з мови мансі означає «Гора Мертвих». Туристи встановили намет, прикріпивши його до лижних палок, обладнали лабаз із припасами. Як потім оцінили фахівці, і вибір місця, і встановлення намету відповідали правилам.
12 лютого група мала повернутися до с. Вижай і надіслати телеграму до спортклубу, 15 лютого – повернутися до Свердловська. За кілька днів, коли минули контрольні терміни, родичі та керівництво клубу почали бити на сполох. Ще близько тижня пішло на уточнення маршруту групи та формування пошукової експедиції, до якої увійшли студенти та співробітники УПІ, які мали туристський та альпіністський досвід, міліцейські опергрупи із службовими собаками, військові сапери, геологи, мисливці та місцеві жителі – мансі. Була залучена навіть авіація.
Страшні знахідки
Через кілька днів пошуків, 25 лютого на схилі гори Холатчахль рятувальники виявили засипаний снігом намет, і перші з неймовірної кількості загадок. «Місце ночівлі знаходиться за 300 м від вершини гори 1079 під ухилом гори 30°. Місце ночівлі є майданчиком, вирівняним від снігу, на дні якого укладено 8 пар лиж. Намет розтягнутий на лижних палицях, закріплений мотузками, на дні намету розіслано 9 рюкзаків з особистими речами учасників групи, зверху постелено тілогрійки, штормівки, в головах 9 пар черевиків, виявлено також штани чоловічі, три пари валянків, теплі шкарпетки, шапка, лижні шапочки, посуд, відра, пічка, сокири, пилка, ковдри, продукти: сухарі у двох мішках, згущене молоко, цукор, концентрати, записники, план маршруту та безліч інших дрібних речей та документів, фотоапарат та приладдя до фотоапарату», – зазначили слідчі у протоколі.
Але людей – живих чи мертвих – ні всередині, ні ззовні не було. Сліди, – а вони добре збереглися на крижаній кірці, говорили, що група організовано покинула намет, але чомусь через великий розріз, зроблений зсередини, а не через вхід. Майже всі залишили намет босоніж, в самих носках, без верхнього одягу, що свідчить про раптовість втечі. При цьому не розбіглися хаотично врізнобіч, а пішли вниз засніженим схилом звичайним кроком. Що могло змусити туристів вискочити, в чому були, з теплого намету, і вирушити в тридцятиградусну морозну темряву, назустріч вірній смерті?
Наступного дня за півтора кілометри від намету пошуковики виявили перші тіла загиблих. Кривоніщенко і Дорошенко лежали роздягнені до білизни під великим кедром біля залишків багаття. Навколо валялись дрібні речі і шматки одягу. На дереві, на висоті до 4-5 метрів, були обламані зелені гілки, хоча під ногами було багато сушняку. За 300 метрів знайшли тіло Ігоря Дятлова. Він лежав на спині, в лижних штанах, светрі, хутряній безрукавці і шкарпетках, схопившись за стовбур дерева. Ще за 300 метрів вище було виявлено тіло Зінаїди Колмогорової. Вона була тепло одягнена, але теж без взуття.
5 березня за 180 метрів від тіл Дятлова та Колмогорової, під шаром снігу було знайдено труп Рустема Слободіна. Він був тепло вдягнений, на ногах – 4 пари шкарпеток, але всього один валянок – другий залишився у наметі. Розташування трьох знайдених на схилі тіл вказували те, що вони загинули, повертаючись до намету. Експерти відзначили незвичайний відтінок їхньої шкіри – червонувато-жовтий.
Незважаючи на ретельні пошуки, тіла решти учасників групи вдалося виявити лише у травні, з початком інтенсивного танення снігу. Вони лежали під триметровим шаром снігу, за 70 метрів від кедра, в улоговині струмка. Людмила Дубініна померла стоячи на колінах, поклавши голову на камінь. Тібо-Бріньйоль лежав окремо, Колеватов і Золотарьов – тісно притиснулися один до одного в марній спробі зігрітися. На них був одяг Кривоніщенка та Дорошенка – штани, светри. Весь одяг мав сліди розрізів, вочевидь, знімався з трупів. Тібо-Бріньйоль та Золотарьов добре одягнені, на відміну від Дубиніної – її куртка зі штучного хутра та шапка опинилися на Золотарьові, роззута нога замотана у вовняні штани Кривоніщенка.
Вогульський молот
П’ятеро знайдених першими тіл не мали серйозних травм та загинули від переохолодження. Тільки у Р. Слободіна в черепі була велика тріщина. За висновками експертів, така травма могла бути наслідком удару надзвичайної сили. ЇЇ не можна отримати, просто впавши і вдарившись головою. Вочевидь, Рустем лежав без свідомості, доки не замерз.
Але троє з четвірки, виявленої у воді струмка, мали смертельні рани, отримані за життя. У Людмили Дубініної були зламані всі ребра, у Семена Золотарьова – множинні переломи ребер з правого боку, у Миколи Тібо-Бриньоля – перелам скроневої кістки. Лише четвертий, Олександр Колеватов, помер від переохолодження, але теж мав серйозну травму голови. При силі ударів, співставимих з наїздом автомобіля, зовнішніх пошкоджень на тілах не було, смертельні рани виявили лише при розтині. Це виключає удари каміння, металевих знарядь, крижаних брил, падіння з висоти – за такої сили впливу шкіра була б неминуче пошкодженою. Це відзначав судмедексперт Б. Возрожденний ще під час слідства у травні 1959 р.
Найбільш жахливим було те, що деякі тіла не тільки носили сліди смертельних ударів, але й жорстоких тортур. Тіло Георгія Кривоніщенко, особливо ноги було вкрито тяжкими опіками, подекуди до спаленої кістки. Але носки не згоріли, що виключає можливість падіння без свідомості в багаття. Зроблені експертами аналіз травм і реконструкція показала, що Кривоніщенка підвісили за ногу та довго катували вогнем. Водночас це пояснює зламані гілки на кедрі на висоті до 5 метрів, – на них невідомі нападники підвищували нещасного.
У Золотарьова були акуратно видалені очні яблука, у Дубініної – очі й язик. Цей моторошний факт судмедексперти не змогли пояснити. Характерних слідів звіриних зубів і кігтів на жодному з тіл виявлено не було. Жертви тортур теж були добиті страшної сили ударами в голову і грудну клітину, від яких ламались кістки, але шкіра залишалась цілою. Найбільш вірогідне пояснення природи цих ударів нещодавно зробив один з ентузіастів – розслідувачів, Дмитро Кирєєв. Він сам із тих місці, і добре знає місцеву специфіку.
За його висновком, удари були нанесені так званим «вогульським молотом». Вогули – це давня назва мансі, але не тільки вони користуються цим знаряддям. Це масивна дерев’яна колода, вагою не менше 15 кг, насаджена на довгу, до двох метрів дерев’яну ручку. Таке знаряддя з давніх давен використовується місцевими жителями у господарстві – наприклад, для збивання з дерев кедрових шишок. Удар молота по силі можна порівняти із зіткненням з машиною, при цьому він не завдає зовнішніх пошкоджень, його геометрія ідеально відповідає контурам травм на тілах загиблих. Видалення очей, на думку Кирєєва, могло відбуватись за допомогою ще одного місцевого знаряддя – вузького ножа-тундровика, що використовується при свіжу ванні туш тварин.
ДАЕРМУАЗУАЯ: шифр чи девіз?
На одязі Дубініної та Коливанова були виявлені плями радіаційного забруднення, втім, не надто сильного, щоб становити реальну небезпеку. Однією з найбільш інтригуючих загадок цієї історії залишаються дивні татуювання, виявлені на тілі найстаршого члена експедиції Семена Золотарьова. На кисті правої руки його правого пензля було набито ім’я «Гена», на лівому передпліччі літери «Г.С», химерне слово «ДАЕРМУАЗУАЯ», п’ятикутна зірка, зображення буряка або пікової масті, літери «С», «Г+С +П = Д» і дата «1921».
Причому родичі та знайомі заперечували існування у Золотарьова татуювань, немає їх і на фотографіях, зроблених за кілька тижнів до походу. За минулі десятиліття багато хто намагався розшифрувати таємничі написи на його тілі. За однією з версій, Золотарьов, хоч числився сапером, служив у СМЕРШ, звідси зірка та літера «С», літери «ГС» означають «Готов до смерті» або «Гвардія Сталіна». Інші навпаки пов’язують напис із Абвером чи диверсійним загоном СС.
Інші версії: «ДАЕРМУАЗУАЯ» – це зашифровані координати чи повідомлення, скорочена молитва чи заклинання, іноземне слово, записане на слух кирилицею. Виходячи з останнього припущення, пропонуємо читачам власну версію розшифровки таємничого слова. «ДАЕРМУАЗУАЯ» – дуже схоже на транскрипцію слова мовою хінді «Daramamuajhuaie», що перекладається як «Сміливо, відважно, зухвало». Непоганий девіз для досвідченого воїна, який входив у розвідгрупу або інший спецзагін, чи не так? Записаний він кирилицею, бо індійська система письма нагарі – складна і незвична.
Ця версія не така фантастична, як здається на перший погляд. Золотарьов міг контактувати з носіями хінді на полях Другої світової, де воювало 2,5 млн. військовослужбовців з Індії, тоді британської колонії. Індійські частини брали участь у висадженні на Сицилію, визволенні Італії та Югославії. Цілих шість років, з 1941 по 1946 р., індійці у складі британських військ стояли поряд з радянськими частинами в Ірані, спільно окупованому двома союзними державами. Чимало індійців воювало й на боці Німеччини та Японії, тому можливостей зустріти вихідця з Індостану і в збройних силах, і в таборах військовополонених було достатньо, причому з обох боків фронту.
Переплутані пазли
…Через нагромадження загадок і таємниць вся ця історія, мов пазл розсипається на окремі фрагменти, ніби змішані з різних наборів. Детальний опис і аналіз всіх версій трагедії, кількість яких перевалила першу сотню, потребує не газетної публікації, а цілої бібліотеки грубих томів, тому обмежимося згадкою їх невеликої частини. Почнемо з офіційної.
Слідство було розпочато 26 лютого 1959 р., а вже 28 травня кримінальну справу було закрито: «З огляду на відсутність на трупах зовнішніх тілесних ушкоджень та ознак боротьби, наявність всіх цінностей групи, а також з огляду на висновок судово-медичної експертизи, слід вважати, що причиною загибелі туристів стала стихійна сила, подолати яку туристи були не в змозі». Такий поспіх виглядає майже непристойно, адже після виявлення останніх чотирьох тіл зі слідами страшних тортур, минуло якихось три тижні.
Вочевидь, рішення про закриття справи приймалось на найвищому партійному рівні – не повинно бути в країні рад таких жахливих і загадкових випадків. А може щось таке спливло в ході слідства, що матеріали справи засекретили. Чимало фотографій, зроблених туристами і записник самого Дятлова, так і не були оприлюднені. На дотриманні таємності слідства наполягав і його керівник, перший секретар Свердловського обкому Андрій Кириленко. Той самий, приятель Брежнєва, який у воєнні роки служив разом з ним у 18-й армії, після війни працював з ним у Запорізькому обкомі, у 1950-ті роки очолював Дніпропетровський обком КПУ. Після приходу Брежнєва до влади Кириленко стане секретарем ЦК КПРС, вважатиметься одним із можливих наступників генсека, і буде відправлений на пенсію через 12 днів після смерті впливового друга.
Перейдемо до інших версій. Торнадо чи ураган не підтверджуються метеоспостереженнями. Та й як вітер міг не здути намет, але викинути з нього людей? Багато версій крутяться навколо нападу невідомих осіб. Під підозру потрапляли мансі, біглі зеки, браконьєри, американські шпигуни тощо. Проти свідчила відсутність ознак боротьби та слідів інших людей, до того ж усі цінні речі членів групи, включаючи гроші, залишились на місці.
Внутрішні розбірки – п’яна сварка, отруєння метиловим спиртом, конфлікт через дівчат – є малоймовірними. Частина групи спиртне взагалі не вживала. Знову ж таки, сліди боротьби відсутні, як і травми від ножів, сокир і льодорубів, які були у туристів, і пішли б у діло у випадку жорстокої міжусобної бійки.
Версія про схід снігової дошки – щільного плаского підмерзлого шару снігу, залишається одним з найпопулярніших. Його прихильники вважають, що прижиттєві травми, включаючі зламані кістки, туристи отримали під час сну в наметі. Знову ж таки, як міг намет встояти на місці? Та й не могли люди з такими травмами на лютому холоді пройти півтора кілометра по снігу до кедра. Страшні травми Дубініної й Золотарьова, схожі на наслідки тортур, а не природної стихії, на думку експертів, дозволяли прожити максимум півгодини.
Військові секрети
Версії про те, що група Дятлова опинилася в зоні випробувань секретної радянської зброї – ядерної, хімічної, інфразвукової тощо, – дозволяють пояснити поспішну втечу напіводягнених людей з теплого намету на мороз. У цьому випадку вражаючими факторами могли бути токсичні компоненти ракетного палива, отруйного газу, що пояснює дивний колір шкіри загиблих, з подальшим зачищенням місцевості спецкомандою з добиванням свідків, що вижили. Проти свідчить те, що випробування нових дорогих озброєнь недоцільно проводити поза полігоном, обладнаним спеціальними приладами.
Згідно з конспірологічною версією, двоє членів туристичної групи були пов’язані з КДБ – Золотарьов та Кривоніщенко, який працював на режимному об’єкті – комбінаті 817, де виробляли збройовий плутоній. Вони нібито мали передати зразки радіоактивних матеріалів групі іноземних агентів, які видавали себе за туристів. Зустріч відбулася, але щось пішло не так, і шпигуни розправилися з дятлівцями. Однак важко уявити, щоб іноземні розвідки стали йти на такий ризик і складнощі – влаштовувати контакт в глухих горах, за тисячі кілометрів від найближчих кордонів.
Апологети паранормальних явищ говорять про НЛО, злих духів, напад йєті, гігантського ведмедя, підземних карликів(!) Арктиди, про стародавнє прокляття шаманів, тощо. Коментарі тут, як кажуть, зайві. Схоже на те, що ми так ніколи не дізнаємось, що насправді сталося біля Гори Мертвих 65 років тому. Але це дише множить похмуру славу й містичну привабливість нерозгаданої таємниці…
