Молоді журналісти, гуртківці “Екожурналістика” Дитячого екологічного центру Кам’янського, учні Ліцею інформаційних технологій, провели захоплююче інтерв’ю з Іриною Іваськів — видатною письменницею з Кам’янського, авторкою понад 20 книг і нотних збірок, поетесою, журналісткою, художницею, композиторкою понад 500 пісень і виконавицею власних творів.
Під час зустрічі діти поставили запитання про творчий шлях пані Ірини, джерела її натхнення, а також про те, як вона бачить розвиток своєї творчості у майбутньому. Юним журналістам було цікаво дізнатися, як поєднуються різні грані її таланту та що надихає її на створення книг, пісень і художніх творів.
– Що спонукало вас до творчості?
– Я не можу сказати, що щось конкретне спонукало мене до творчості. Усе вийшло якось природно. Можливо, я народилася з цим. Хто знає? Воно якось само йшло. Ніхто мене не змушував, не мотивував, не стимулював. Це був природний шлях. З самого дитинства, скільки я себе пам’ятаю, це було зі мною. І навіть у дошкільному віці я вже співала пісні, писала вірші, малювала. До речі, у моїх книжках всі ілюстрації — як кольорові, так і чорно-білі, включно з обкладинками, зроблені мною.Я здобула освіту художника, але не змогла працювати через проблеми із зором.
– У якому віці ви отримали музичну освіту?
– Співала й складала пісні я з дитинства, але до музичної освіти дійшла тільки в 29 років. Це вважалося вже пізно. На той час у мене було п’ятеро дітей, тому навчання вдалось дуже складним. Я їздила на сесії… Вірніше, летіла на них, бо сильно цього прагнула. Через відсутність музичної освіти я вигадала власну систему знаків, щоб записувати мелодії, які народжувалися в моїй голові. Це були крапочки, пунктирчики, стрілочки на папірцях. Досі зберігаю ці записи.
Я стала диригентом-хормейстером і керівником хору. У рамках навчання опанувала і піаніно, але піаністкою себе не вважаю, адже ми вивчали цей інструмент лише для супроводу хору.
– Для яких хорівви писали твори?
– Наш колектив називався «Ковчег дружби». Свої твори здебільшого писала для цього колективу. До речі, назву хору придумали діти — ми провели конкурс, і ця отримала найбільшу кількість голосів. У хорі співали понад 200 людей, серед яких були як діти, так і дорослі. Найстаршому учаснику було 76 років, наймолодшому — 4.
– Куди ваш хор їздив виступати?
– Хор існував 13 років. Ми виступали в багатьох містах: Дніпрі, Кам’янському, Павлограді, Новомосковську (нині – Самар), Верхньодніпровську. Колектив записав п’ять музичних альбомів.
– Як, на вашу думку, змінюється роль письменника в сучасному світі?
– Письменництво дуже змінилося. Колись писали на скрижалях, папірусах чи глиняних черепках. Потім з’явилися паперові книжки, аудіокниги, електронні видання. Кількість форм передачі інформації зростає, але друкована книга залишатиметься актуальною ще дуже довго, принаймні найближчі 50 і більше років.
Не кожна людина сприймає електронний формат. Комусь важливо тримати книгу в руках, гортати сторінки. Це частина ментальності. Друкована книга універсальна й завжди буде важливою. Навіть сучасні книжки доповнюють QR-кодами та інтерактивними елементами, але основний формат залишається незмінним.
– Коли ви писали «Воєнну колискову», які емоції переживали?
– Дуже багато плакала. І перед написанням, і під час, і коли створювала кліп. Тому що і в нашому хорі є загиблі хористи… Є ті, хто зараз воює. Частина хористів виїхала за кордон. Репетиції майже припинилися ще з карантину. Формат онлайн репетицій для хорових колективів не придатний. А з моменту повномасштабного вторгнення робота з хором припинилась остаточно.
– Чи писали ви для своїх дітей, коли вони були маленькими?
– Звісно. Вони перші мої читачі і слухачі. Їхні думки важливі для мене. Мої діти – це перші поціновувачі моєї творчості. Я завжди «перевіряла на них» свої твори, враховувала їхні поради. Вони всі творчі, і я спілкуюсь з ними зокрема і як з колегами.
– Ви дуже різностороння людина. Що є найбільшим досягненням у вашому житті?
– Я вважаю, що це мої діти. Вони найцінніша моя нагорода. Я їх дуже люблю і дуже їм вдячна. Вони є сильною підтримкою для мене та найбільшим досягненням у моєму житті. Які б перемоги, дипломи, премії, звання я не отримувала, діти – це нагорода від Господа.
– Який у вас улюблений український співак?
– Співаків багато. Люблю Володимира Івасюка, Тараса Петриненка, Дзідзьо (Михайла Хому), але його пізнішу частину творчості (починаючи з того виступу на стадіоні, де він виконав гімн України та показавусю силу свого голосу). Люблю KalushOrchestra, який виграв Євробачення, Джамалу, Злату Огнєвіч. Обожнюю українських співаків, які пронизані любов’ю до України.
– Чи займалися ви активно спортом?
– Я пробувала. Але через стан здоров’я серйозних досягнень у спорті здобути навряд чи бзмогла. А для здоров’я – звісно: зарядка, фітнес, плавання. У річці я плаваю десь до 1 листопада.
– Який ваш перший твір був надрукований?
– Першими в мене надрукованими були не вірші чи прозові твори, а саме пісні. Нотні збірки почали друкуватися ще з 2005 року. Потім я видавала методичні посібники, розробки для вчителів, філософські трактати, і тільки потім перейшла до художньої літератури.
– З якими емоціями ви писали «Думки з тамбура»?
– З дуже різними. Це був відгук наподії, якіз дня у день відбувались в Україні. Ми всією країною плакали над трагедіями, співчували. Писала зі сльозами на очах. Апам’ятаєте, коли звільнили острів Зміїний? То це вже були позитивні емоції. Але війна – це завжди горе, тому й загальний емоційний фон відповідний.
– Чи плануєте ви новий твір?
– Так. Зараз я закінчую роман про одного чоловіка, який переїхав до нашого міста з Авдіївки Донецької області. Він був змушений тікати звідти з родиною. Це роман про його шлях від «ватника» до воїна ЗСУ, який захищав нас, отримав важке поранення, переніс багато операцій, відновився і тепер працює в нашому місті.
Ще одне оповідання уже віддала на друк – про зооволонтерку з Дніпра, яка рятує тварин.
– Які у вас плани на майбутнє, коли закінчиться війна?
– У мене мрія – видати все, що дав Господь. У мене багато паперів, де є вірші, оповідання, пісні, ноти. Дуже хочу все це впорядкувати й видати, щоб воно служило людям.Хочу подорожувати. Була двічі в Ізраїлі, і хочу поїхати туди втретє. Планую відвідати Польщу, Болгарію, Канаду, де живе мій дядько, єпископ баптистських церков.Мрію, щоб усі мої діти й онуки зібралися разом, і ми зробили спільне фото…
Під час написання інтерв’ю несподівано вимкнули світло, але це не стало перешкодою для юних журналістів. Вони оперативно перемістилися до укриття, де продовжили працювати над матеріалом. Навіть у таких непростих умовах діти залишалися зосередженими та наполегливими, доводячи, що справжнє бажання творити й дізнаватися нове не залежить від зовнішніх обставин.
Ось таке колективне інтерв’ю стало прикладом того, як цікаві запитання та щирі відповіді створюють атмосферу натхнення й взаєморозуміння. Ця бесіда стала чудовою нагодою для активної та креативної молоді отримати цінний досвід, який мотивуватиме їх на подальший розвиток у сфері журналістики та творчості.
