В минулому номері ми розповідали, як музей єврейської громади Кам’янського зберігає пам’ять про жертв Голокосту в нашому місті. Але історія — це не лише експонати й документи, а й живі свідчення тих, хто пережив страшні події Другої світової війни. Віра Борисівна Сатарова – одна з небагатьох, хто пам’ятає німецьку окупацію, бачила жахіття, що відбувалися в Дніпродзержинську у ті роки, і може розповісти про них сучасникам. Її історія — це нагадування про трагедію, що не повинна повторитися.
Окупація
Коли почалася війна, Вірі Борисівні Сатаровій (тоді Голубчик) було усього 7 років. Але вона добре пам’ятає усі жахи фашистської окупації, страждання і загибель близьких людей, тяжке повоєнне дитинство. «Я – корінна дніпродзержинка, – розповідає Віра Борисівна. – Тут народилася, зросла, усе життя тут живу. До війни ми з батьками, бабусею і молодшим братом Ігорем жили у будинку по вулиці Сировця, 16 (зараз – пр. Шевченка), цей будинок і сьогодні стоїть, там знаходиться стоматологічна клініка. Моя мати, Софія Іллівна Голубчик – росіянка за національністю. А батько, Борис Михайлович (Бер Менделевич) Голубчик – єврей, був взуттєвиком, модельєром.
Восени 1941 року Віра Голубчик повинна була йти у 1-й клас. Але у серпні в місто зайшли німці. Евакуюватися сім’я не змогла – у бабусі були хворі ноги, вона не могла нікуди їхати. Довелося залишитися. Батька на фронт не взяли – в нього була травмована рука (в армії він служив у кавалерії, і кінь вдарив його копитом по руці). Його взяли рити окопи у Новомосковську (зараз Самар), де жили 40 його родичів (яких потім усіх до єдиного розстріляли).
– Тільки німці зайшли у місто, зненацька повернувся батько, – згадує Віра Борисівна. – Наша армія відступила, і окопи не знадобилися. Мама почала прохати його негайно піти, бо небезпечно. А він відповів: я не комуніст, мене не зачеплять. І залишився. А потім німці наказали усім євреям одягти пов’язки з шестикутною голубою зіркою – щоб помітні були. Я пам’ятаю, як мати шила батькові цю пов’язку. Євреї як одягли їх восени 1941 року, так і проходили з ними до березня 1942 року. А ми цих пов’язок не носили – в нас же мати була росіянкою. А брат мій хоч і був обрізаний, хто ж буде перевіряти трирічну дитину…
Вони самі йшли на страту
У березні 1942 року німці оголосили, щоб усі євреї взяли цінні речі і зібралися у школі №25 (там зараз знаходиться 2-й інтернат). За неявку пригрозили розстрілом. І євреї пішли…
Сьогодні кажуть, що німці силою гнали євреїв по вулиці Широкій, до місця страти. Ні, вони самі йшли. Я добре пам’ятаю той день. Мати вийшла на балкон, а внизу йдуть євреї з речами, і мрячить дрібний дощ. Мати тоді сказала: природа плаче. Ми ж здогадувалися, що їх чекає. Хоч німці і казали, що повезуть євреїв жити у гетто. Насправді ж їх посадили в машини і повезли у Колеусівську балку, де всіх розстріляли.
Батькові тоді пощастило – як раз на вулиці Сировця відкрили майстерню (зараз там крамниця «Посудна лавка»), де шили взуття, рукавички. І працювали у тій майстерні три євреї: Зяма (прізвище не пам’ятаю), Каплан і мій батько. Тільки їх трьох і їх родини не розстріляли разом з усіма.
Спочатку наш батько жив разом з родиною. Але коли сусіди почали обзивати мене і брата «жидівськими дітьми», він вирішив оселитися окремо. А усім казати, начебто вони з мамою розлучилися. Зняв собі кімнату на вулиці Червоноармійській (зараз вулиця Олекси Сокола). Мама потай носила йому їжу, а він ночами частенько приходив до нас. Так і жили. Та тривало це недовго. У нашому будинку жила жінка, українка, яка була одружена з євреєм. Чоловік був на фронті, а вона жила одна з восьмимісячною дитиною. І от її сусідки, теж українки, почали зазіхати на її кімнату. До однієї у гості часто приходив поліцай. І вона почала йому казати, щоб він «прибрав цю жирівку». І той уночі вивів нещасну з дому і разом з дитиною розстріляв. Щоб не наврочити біди, ми вирішили переселитися подалі від сусідів. Знайшли флігель у приватному секторі – у дворі між вулицями Сировця і Лісопильної. Там нас ніхто не знав, і було не так страшно.
У місті залишився один єврей
Батько продовжував працювати у майстерні, його не чіпали, але він розумів, що рано чи пізно про нього згадають. І от у лютому 1943 року до майстерні під’їхала машина гестапо. Забрали усіх трьох: його, Зяму і Каплана. Потім поїхали за їх родинами. Та нас встиг попередити про небезпеку учень батька, і ми встигли сховатися. Пощастило і одній з дочок Зями – коли за його родиною приїхали німці, вона була у подруги. Тому і залишилася живою.
23 лютого батька і його товаришів з родинами вивезли у балку і всіх розстріляли. Батьку було всього 35 років.
Коли радянська армія підійшла до лівого берега Дніпра, німці почали виганяти населення з міста. Ті, у кого були родини у найближчих селах, влаштувалися у них. У Голубчиків родичів не було – найближчі родичі, які жили у Новомосковську, були усі розстріляні. Тому вони залишилися у місті. Тих, хто лишився – в основному, жінки, старі і діти – німці загнали у табір. Огородили шість будинків на вулиці Сировця колючим дротом і заселили усіх туди. Тих, хто був здоровішим, погнали рити окопи. На день давали буханець хліба, маленький кульок чаю і кульок цукру. Тих, хто виходив з табору стріляли без попередження. Віра з іншими дітьми навчилася потайки тікати з табору, ходили на городи, шукали овочі.
Так і жили до самого визволення. Якось уночі прокинулися від пострілів і криків «Ура!». Це у Дніпродзержинськ увірвалися наші розвідники.
Коли місто визволили, виявилося, що тут залишився живим усього один єврей на прізвище Шапіро. Він якось примудрився сховатися. Всіх інших розстріляли.
Щоб знали і пам’ятали
Після війни Віра Борисівна працювала у госпіталі, потім у колгоспі. Згадує, що працювала не за гроші – за їжу. Вона досі пам’ятає надзвичайно смачний суп з американської тушонки, яким їх годували у госпіталі.
Потім працювала на швейній фабриці, кур’єром у тресті «Дзержинськстрой», комірником на складі на ПХЗ, завідувачкою складом спортклубу «Прометей», де пропрацювала до самої пенсії. Зараз Віра Борисівна на пенсії. Виростила двох дочок і сина, має двох онуків.
– Дуже хочеться знайти могилу батька, – каже Віра Борисівна. – Там, у Колеусівській балці, де до речі, розстрілювали не тільки євреїв, потім 4-ту міську лікарню побудували. І не перепоховали нікого з розстріляних. Люди потім казали: на кістках побудували. І ні пам’ятника, ні знака на цьому місці немає. І люди навіть не знають, що діялося тут у ті страшні роки. А потрібно, щоб знали і пам’ятали, щоб подібне ніколи не повторилося.
Спогади Віри Борисівни Сатарової – це не просто історія окремої людини, а частина великої трагедії, яка торкнулася тисяч сімей. Вона говорить, що пам’ять про ці події треба зберігати, щоб ніколи більше подібне не повторилося.
Сьогодні працівники музею єврейської громади Кам’янського продовжують збирати такі свідчення, відновлювати історичну правду, щоб нові покоління знали і пам’ятали. Бо поки жива пам’ять – жива і надія, що подібні трагедії не повторяться в майбутньому.
