21 лютого у світі відзначають Міжнародний день рідної мови. Це свято нагадує про право кожного розмовляти рідною мовою. Після нападу Росії на нашу державу ми зрозуміли, що рідна мова – це не просто засіб спілкування, а справжнє серце нації, яке несе в собі історію, традиції та душу народу. Ніна Олександрівна Циганок – відома у місті людина, багаторічний директор музею історії міста, відомий краєзнавець, розповіла кореспонденту «Любимого міста», як треба любити та цінувати рідну українську мову, як вона навчала і навчає цього своїх дітей, онуків і правнуків.
Соромились говорити українською
За словами Ніни Циганок, нашу рідну українську мову тисячоліттями одні плекали, любили, за неї боролися, і навіть жертвували собою, а інші – забороняли, нещадно нищили, саджали в тюрми і навіть страчували. Але незважаючи на усі труднощі, українська мова жила. Її батьки, бабуся і дідусь, усі предки, які народилися і жили у селі, все життя говорили українською, яка була для них рідною і єдиною.
– Я народилася в селі, де всі говорили українською, – розповідає Ніна Олександрівна. – Моїм батькам, дідам, прадідам навіть в голову не приходили думки, чому їх принизливо називають неграмотними селюками, які, мовляв, навіть говорити не вміли державною – російською мовою. У містах навчання проводилося російською, селян не паспортизували, щоб ті не несли в міста рідну мову. І навіть тоді, коли була вже знята заборона на паспортизацію, селяни ще довго відчували себе меншовартісними.
Ніна Олександрівна згадує, що коли вона почала жити у Дніпродзержинську, працювала директором музею, мама дуже неохоче приїжджала до неї у місто, бо соромилася, що коли прийде до дочки на роботу, в музей, то поставить її в незручне становище (мати директора музею не говорить російською).
– Вихідці з сіл у містах говорили суржиком, але соромились говорити українською навіть зі своїми земляками, якщо це було десь у громадських місцях (наприклад, у транспорті), – розповідає Н.Циганок. – Мене ж моя материнська мова виручала і тоді, коли, працюючи в музеї, де все ще панувала російська мова, по сумісництву я викладала історію в українській школі №10 (між іншим, у 70-ті роки минулого століття їх на все велике промислове місто залишалося лише 3).
На початку 50-х років рідне село Ніни Олександрівни було радіофіковане, і її мама залюбки слухала передачі «Театр перед мікрофоном». Могла слухати вірші Т.Г.Шевченка, частину з яких знала напам’ять. Між іншим, українське радіо ніколи не переходило на російську мову.
Сила рідного слова
Діти Н.Циганок хоч вдома і чули українську мову від батьків, від бабусі, але і в дитсадках, і в школі навчалися російською. Нею ж спілкувалися і в повсякденному житті. Тому їм, звичайно, тепер важко переходити на українську. Онук Марк теж частіше спілкувався російською з бабусею-росіянкою, маминою мамою. Українська мова йому і в школі давалася нелегко. А от онучка Дарина, навпаки, не просто віддала перевагу українській мові, замість російської, а ще й стала її пропагандисткою.
– Онука Дарина, дочка моєї дочки, завжди на канікулах була на дачі з нами і постійно чула від мене з чоловіком українську мову, – розповідає Ніна Олександрівна. – Незважаючи на те, що її батьки навіть удома спілкувалися російською, Даша полюбила співучу українську мову. Навчаючись в університеті, вона була віце-президентом Міжнародного студентського клубу і там пропагувала нашу рідну мову. Значно раніше, ніж був прийнятий закон про єдину державну мову – українську, вона просила мене, щоб я говорила з нею виключно українською мовою. І це дало свої результати.
Дарина вийшла заміж і переїхала з чоловіком до Великобританії. Коли в них народився син Джордж, Дарина з першого дня життя розмовляла з ним українською мовою. Читала йому українські книжечки, в іграх теж говорила з ним українською.
– Джорджу зараз 3,5 роки, – розповідає Ніна Олександрівна. – Звичайно ж, він частіше чує англійську, і у школі, де він вчиться з 3-х років, теж навчають англійською. Проте він добре розуміє все, що говорить йому мати українською. Я переконалася в цьому сама, коли нещодавно побачила свого правнучка. Не знаючи англійської, не знала, як буду спілкуватися зі своїм англійським родичем.
– Говори з ним, як зазвичай говориш, – заспокоїла онучка. Я його запитала: «От ти з мамою тут, а хто ж у вас залишився вдома?». І почула відповідь українською мовою: «Мій тато». Щоправда, сам він говорить українською ще небагато, але ж йому усього 3 роки.
Розповім ще один приклад. Джорджу сподобалась одна українська книжечка, і він поніс її татові-англійцю, щоб той прочитав її йому. Тато Річард, вдаючи, що читає, почав розповідати йому іншу казку, яку знав, звичайно ж, на англійській мові. Трохи послухавши, синок зупинив батька: «Ні, це не та казка, з цієї книжки мама читала іншу».
Ми стараємося дарувати Джорджу все українське, я привезла йому 7 казок, написала тексти дитячих пісень, його бабуся подарувала йому українську вишиванку – вже третю у його житті. Дуже сподіваємося, що українська мова стане для нього рідною.
Звернення до нинішніх поколінь
Ще до недавнього часу багато хто з нас, жителів України, не надавав особливого значення тому, якою мовою розмовляти. Українською чи російською – здавалося б, яка різниця? Проте, після нападу Росії на нашу державу ми зрозуміли, що рідна мова – це не просто засіб спілкування, а справжнє серце нації, яке несе в собі історію, традиції та душу народу. Це – наш духовний оплот, наша зброя, яка нагадує про нашу ідентичність, спонукає до збереження культурної спадщини та зміцнює дух опору. І зберігати та оберігати нашу мову в такий важкий час – це не просто питання нашого існування, нашої національної гідності, а й обов’язок перед майбутніми поколіннями.
Ніна Циганок вважає, що сьогодні дуже важливо, щоб наші діти знали і любили свою рідну українську мову.
– Сьогодні в освітніх закладах навчання проводиться виключно державною українською мовою, – говорить Н.Циганок. – І між собою, і поза класом діти все частіше спілкуються українською. Проте нерідко чують вдома від батьків, дідусів, бабусь мову наших ворогів – російську. Тому перед ними стоїть незвичайна і нелегка місія – привчати своїх рідних говорити з ними українською. А ще дуже важливо, щоб наша мова жила і серед тих українців, які сьогодні живуть за кордоном. Вони мають пропагувати нашу мову, культуру, звичаї. Утверджувати та популяризувати українську мову – це посилювати нашу національну безпеку! Як сказав класик: «Мова – то серце народу: гине мова – гине народ».
Оплот, символ єдності і сила
Зберігати нашу мову в такий важкий час – це не просто питання національної гідності, а й обов’язок перед майбутніми поколіннями. Ніна Олександрівна Циганок наголошує, що в умовах зовнішніх загроз і культурного тиску українська мова залишається нашим оплотом, символом єдності та сили. Кожне слово, кожна фраза, вимовлені рідною мовою, нагадують нам про багатовікову історію, традиції та духовну спадщину, яку ми маємо берегти. Свідоме використання мови в повсякденному житті, її вивчення, популяризація в мистецтві та освіті – все це допомагає не лише зберегти, а й примножити багатство української культури.
Сьогодні наші мужні воїни героїчно захищають не лише свою державу, свою землю, а й право кожного українця послуговуватися рідною мовою. У протидії російському окупанту наша мова об’єднала мільйони українців!
У цей складний час кожен з нас може зробити свій внесок: використовуючи українську мову в офіційних і приватних спілкуваннях, ми підтримуємо живий дух нації та сприяємо подальшому розвитку нашої ідентичності.
Як сказав поет Сидір Воробкевич:
Мова рiдна, слово рiдне!
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
А лиш камiнь має.
