Чергове засідання краєзнавчого товариства у Центральній міській бібліотеці ім. Тараса Шевченка було присвячене селищу Тритузному, якого вже давно немає на карті Дніпропетровщини. Перед присутніми виступила колишня жителька цього села Ганна Головко, яка народилася у Тритузному і прожила там свої дитячі і юнацькі роки. Вона поділилася спогадами про те, яким було життя у селі в минулі десятиліття: як діти ходили до школи, як святкували родинні й народні свята, як працювали місцеві мешканці на підприємствах та у сільському господарстві, розповіла про місцеві традиції, що передавалися з покоління в покоління.
Дитячі спогади
Ганна Іванівна Головко народилася у Тритузному у 1946 році, на вулиці Пелінській (раніше називалася Підгірна). У сім’ї було 5 дітей. Батько жив на 2 сім’ї – допомагав сім’ї брата, який загинув на війні. Сім’я жила у саманному сараї. Жили дуже бідно. Навіть постільної білизни не було. Чай пили з гілочок.
Як згадує жінка, у селі говорили майже усі українською мовою, крім тих, хто працював на заводі «ПХЗ». Як приклад навела переписку своєї матері, яка працювала на гранітному кар’єрі відкатницею, з подругою з Київської області. Так от, вони листувалися до 1990 року і виключно українською.
Як відпочивала молодь? Ходили на гулянки до церкви, танцювали під гармошку, бубон. Жінка пам’ятає, як у селі, коли їй було років 5-6, святкували свято Івана Купала, біля озера Закітне.
– Прокидаюсь серед ночі, бачу – батьки кудись збираються, – розповідає Ганна Головко. – Попросилася з ними, дозволили. Вийшли з дому – уся вулиця не спить, кудись йдуть. Як виявилося – до озера Закітне. Розпалили багаття, водили хороводи, купалися в озері. Чоловіки окремо, жінки – окремо.
У жінки збереглося багато довоєнних фотографій, особливо зроблених у 1940 році. За словами Ганни Головко, люди тоді неначе відчували скору біду, тому багато фотографувалися, щоб зберегти пам’ять. Також усе життя Ганна Іванівна зберігає вишиванки, які їй дісталися у спадок. Одна датована 1888 роком, інша 1905. Вони зроблені з домотканого полотна. І досі виглядають, як нові.
Роки окупації
Хоча Ганна Іванівна народилася вже після війни, та чула багато розповідей від старших, як вони жили під час німецької окупації. Під час війни у Тритузному стояли німці. Багато довелося пережити. Німці вели себе по-різному. Одного разу ледь її діда Явтуха з бабою не розстріляли. А одного разу німецький офіцер врятував маленького хлопчика, у хаті батьків якого жив на квартирі. Хлопчик захворів, батьки понесли його у поліклініку, там лікарі сказали, що він не виживе. А німець дав хлопцю пеніцилін і той одужав. Цей хлопчик, до речі, і досі живий, і був присутній на цьому засіданні краєзнавчого товариства.
А ще німці, коли вже відступали, подарували сім’ї Ганни ящик з інструментами.
Вчителі-декабристи
У селі була гарна двоповерхова школа з червоної цегли, побудована у 1948 р. замість старої, яка опинилася у промисловій зоні в результаті будівництва «ПХЗ». Навчання було у 2 зміни. Ганна Головко згадує, що частина вчителів були місцеві. А частина – жили у Дніпродзержинську, за 9-10 км. від школи. Дві третини шляху від центра міста до зуп. «Лазо» долали на трамваї №3. Решта шляху проходила вздовж огорожі «ПХЗ» вниз по крутому глинищу, потім по ґрунтовій доріжці вздовж залізничного полотна між огорожею «ПХЗ» і лісосмугою, далі вниз по гранітній шосейній дорозі до самої школи. І це кожного дня у непогоду, у вітер, дощ і сніг, а взимку ще й у суцільній темряві.
Вчителям доводилося читати уроки не лише вдень, а й у вечірній школі. Додому, точніше до зупинки трамваю №3, поверталися, коли було вже темно. Серед вчителів було багато молодих жінок. І от хлопці з вечірньої школи ховалися у лісосмузі з ліхтариками, лякали їх. Дійшло до того, що батьки учнів почали проводжати вчителів до трамвайної зупинки.
Як пише Ганна Іванівна у своїх спогадах, «це були люди високого ґатунку, можна назвати декабристами, «подвижниками»…
Норма – 20 відер
Жінка згадує, які гарні, квітучі плавні були за селом. Вона туди їздила косити траву. Після будівництва заводу «Азот», від кар’єру, з якого брали пісок для будівництва, утворилося красиве озеро Закітне. Метрів 20 глибини, а може і всі 40. Кажуть, глибину міряли котушкою ниток.
– У нас був город, 20 соток, – розповідає Ганна Іванівна. – Саду не було, бо податки треба було високі платити за фруктові дерева. Поливали город з криниці з журавлем, 20-метрової глибини. Пам’ятаю, як ми з братом воду звідти набирали. Йому потрібно було 40 відер набрати, а мені – 20. Мені було тяжко виконати таку норму, і брат мені допомагав. Не за так – за печиво. На городі росли капуста, огірки, помідори, кабачки. До речі, через те, що вода була радіоактивна – через ПХЗ – овочі на городі росли великі і соковиті, ми їх їли самі, і мама на ринку продавала.
Населення почали терміново відселяти
Як ГЕС перекрили, вода почала підніматися, дерева стали пропадати. Радіоактивні підземні води почали затоплювати підвал школи, в якому стояли котли для опалювання. Старшокласники відрами вибирали воду з «кочегарки»; ставши довгими ланцюгами і передаючи відра один одному, виливали її подалі від підвалу. Та на наступний ранок підвал знову наповнювався водою. Завод постійно відкачував воду. Котли стояли у воді і подальша їх експлуатація стала неможливою.
А в 1961 році людей почали висиляти з села. Відходи виробництва «ПХЗ» у вигляді гарячої фосфатної суспензії, якими повністю заповнили Сухачвські балки, почали по естакадам і наземним тунелям зливати у живописну долину вздовж Дніпра. Загинула вся рослинність, затоплені озера Ракітне, Закітне, Глибоке. Ґрунтові води заповнили городи, колодязі. Колодязна вода стала непридатна для пиття. Людей розселяли по Дніпродзержинську. Сім’ї Головко виділили ділянку поряд з «БКХЗ» для будівництва будинку.
Зараз Ганні Іванівні 78 років. Після Тритузного жила у Кам’янському. 53 роки пропрацювала на «БКХЗ», у ГІАПі, Тепломережах. Зараз на пенсії. Виростила 2 дітей: сина і дочку, має 5-річну онучку.
Учасники засідання зацікавлено слухали її розповідь, ставили питання та ділилися власними спогадами. Зустріч перетворилася на справжній вечір пам’яті про селище, яке, хоча й змінилося з роками, залишається в серцях його колишніх і нинішніх мешканців.
Про своє життя у Тритузному Ганна Іванівна Головко написала у спогадах. Ці спогади використала у своїй книжці про Тритузне «Слідами зниклого села» Наталія Буланова, директорка музею історії Кам’янського.
«Колись від мами я чула таку притчу : «Живеш у світі – роби людям добро, не плюй у колодязь і не крадь відро». На жаль, ми не завжди дотримуємося цих порад», – написала у своїх спогадах Ганна Іванівна.
ДОВІДКА
Тритузне — історична місцевість міста Кам’янське, колишнє козацьке село. Розташоване на правому березі правої притоки Дніпра річки Коноплянка при її впадінні у Дніпро між колишнім Кам’янським (сьогодні — центр Кам’янського) й Карнаухівкою.
Назва Тритузне пішла від місцевого запорозького старшині Кодацької паланки Данила Семененка, що прозвався Трейтузом (Тритузом).
За Запорозької Січі входила до Кодацької паланки.
Тритузне починалося східніше за одну з найдавніших вулиць Кам’янського — Колеусівську. У місцині вулиці першим поселенцем був запорозький козак Колеус (Коліуш).
1938 року Тритузне увійшло до складу Кам’янського.
Як пише Вікіпедія, 1946 року Тритузне відселене для будівництва секретного радянського заводу з виробництва атомних, військових бомб та згодом боєголовок. Для спорудження заводу у виселеному селі розмістили полонених німців. Після 1947 року Тритузне було майже повністю поглинене переважно територією Придніпровського хімічного заводу та виселене внаслідок близькості несумісних із санітарними нормами шкідливого виробництва.
