До Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту в музеї «А Ідише Нешуме» («Єврейська душа»), що діє при благодійному центрі «Бейт Барух» та синагозі «Бейт Реувен», відкрили розширену експозицію «Голокост у Кам’янському–Дніпродзержинську».
Це вже друга подібна виставка за два роки існування музею. Перша відкрилася торік — тоді було створено стенд пам’яті, на якому золотими літерами викарбувані 128 імен євреїв, розстріляних у Дніпродзержинську в роки нацистської окупації. У центрі меморіалу — картина місцевого художника Миколи Косинського «Дніпродзержинський Бабин Яр», що стала візуальним символом трагедії єврейської громади міста.
Від імен — до людських облич
Як наголошують організатори, їхнє головне завдання — не просто зберегти перелік імен, а повернути загиблим людське обличчя. Саме тому нинішню експозицію вирішили доповнити фотографіями людей, чиї прізвища викарбувані на стенді пам’яті.
Пошукова робота тривала довго й була надзвичайно складною. Минуло понад 80 років, більшість родичів загиблих або пішли з життя, або виїхали з міста. Частина архівів втрачена. Та попри всі труднощі вдалося знайти декілька унікальних світлин, які вперше представлені широкому загалу.
Робота ентузіастів і архіви Яд Вашем
Підготовкою виставки займалася творча група музею —Ліза Юхимівна Белінська, Інна Шеремет та Юлія Задорожня. Вони скромно називають себе просто ентузіастами, хоча за цією скромністю стоїть колосальна дослідницька і просвітницька робота. Саме завдяки таким людям у місті з’являються проєкти, що формують історичну пам’ять громади.
Як розповіла Інна Шеремет, у ході досліджень були знайдені документи з архівів Яд Вашем, які підтверджують загибель людей, чиї імена зазначені на меморіальному стенді. Це важливе свідчення, адже кожне ім’я — це не лише пам’ять родини, а й історичний факт, зафіксований у міжнародних архівах.
Документи, книги і свідчення часу
На виставці представлено:
тематичну історичну літературу;
газетні вирізки 1942 року;
архівні фотографії;
спогади очевидців та родинні історії.
Частина експонатів є надзвичайно рідкісною — деяких видань немає більше ніде у Кам’янському (і не лише). Вони збереглися лише завдяки приватним колекціям і багаторічній роботі дослідників.
Першими відвідувачами експозиції стали учні приватного ліцею «Бейт Менахем Любавич» та учасники програми «Золотий вік», для яких такі зустрічі є не лише уроком історії, а й важливим емоційним досвідом.
«Голокост — це наша трагедія»
Відкрила виставку директорка музею Ліза Юхимівна Белінська.
— Голокост — це наша трагедія. Це час, коли фашисти прагнули знищити всіх євреїв. Але, на щастя, ми вижили, народили дітей і онуків. Ця виставка — нагадування про те, через що пройшли наші родини, — зазначила вона.
Живе свідчення: історія Леоніда Чижика
Особливе, майже фізично відчутне враження на присутніх справив виступ Леоніда Володимировича Чижика — людини, яка є живим свідком трагедії, пережитої його родиною. Під час нацистської окупації Дніпродзержинська йому було лише два з половиною роки. Його мати– українка, а батько — Вольф Абрамович Немировський, єврей, чиє ім’я сьогодні викарбуване на меморіальному стенді музею. Коли німці зайняли місто і почалися репресії проти євреїв, батько був змушений переховуватися, змінювати місця, ховатися від людей, з якими ще вчора жив поруч.
У пошуках порятунку Вольф Немировський пішки вирушив до П’ятихаток, де жили родичі. Проте виявилося, що поряд з будинком родичів знаходиться рейскомісаріат, і німці постійно ходили поруч. Батько спочатку ховався у підвалі, а потім повернувся додому. Там він ховався у спальні, де була груба з нішею, прикрита килимом. За цим килимом він і ховався – до лютого 1942 року. Поки хтось із місцевих мешканців — той, кого він, можливо, знав по імені, — видав його. Невдовзі Вольфа Абрамовича забрали поліцаї.
– Я пам’ятаю цей день, коли поліцай забирав батька, – згадує Леонід Володимирович. Я спитав: Тато, ти на роботу?» Він відповів: «Так». Це був останній раз, коли його бачили живим.
Через кілька днів матері Леоніда сказали, що чоловік нібито «кудись поїхав». Такі слова тоді звучали часто — ними прикривали смерть. Лише згодом стало відомо страшну правду: Вольфа Немировського розстріляли разом з іншими євреями.
Ця історія — не сухий рядок з архівної справи і не абстрактна статистика. Це жива пам’ять людини, яка дивом вижила, але все життя несла в собі втрату батька. Саме з таких особистих свідчень і складається справжнє розуміння трагедії Голокосту — коли за кожним ім’ям стоїть зламане життя, недожита доля і родина, яка чекала і не дочекалася.
Трагедія родини Бахмутських
Про долю своїх дідуся і бабусі — Пінхуса та Пейси Бахмутських — розповів їхній онук Петро Бахмутський.
«Про цю трагедію я знаю не з книжок і не з архівів. Мені про неї розповідали батьки», — згадував він.
Коли німці увійшли до міста, родина Бахмутських — мій дідусь і бабуся — мешкали там, де сьогодні здіймаються корпуси Дніпровського металургійного комбінату, на місці нинішнього киснево-конвертерного цеху. Тоді ж це був приватний сектор. Рідні пропонували їм евакуюватися разом із сім’єю моєї мами. Але бабуся була важко хвора, лежала паралізована. Дідусь навіть не вагався — він не міг її покинути.
Коли почався перепис єврейського населення, містом пішли поліцаї. Вони ходили від хати до хати, перевіряли документи, допитували, шукали тих, кого вже було приречено.
«Я пам’ятаю, як батьки розповідали: коли вони прийшли до нашого будинку, це були не просто обшуки — це було показове знущання», — говорив Петро Аркадійович. – Бабусю вони не чіпали — вона лежала нерухомо. А от дідуся вивели надвір, вивернули кожух навиворіт і насильно накинули на плечі. Поруч стояла водяна колонка, куди люди ходили по воду. Біля неї — великий камінь, валун. І вони поставили дідуся просто на нього».
Знущалися. Наказували:
— Танцюй!
— Я не буду… — відповів він.
«Тоді вони почали стріляти по каменю під його ногами, — розповідали батьки. — Кулі били поруч, уламки летіли в різні боки. Вони хотіли, щоб він підстрибував, щоб благав, щоб зламався. Так вони знущалися — холодно, показово, без жодного жалю».
Його доля, як і доля сотень інших, була вирішена заздалегідь.
«Дідуся та бабусю, як і всіх інших, повели до ями, виритої нібито для майбутнього коксохімічного заводу. Вони знали, навіщо їх туди ведуть. Звідти вже ніхто не повертався».
«Це не просто сімейна історія. Це — доказ. Доказ того, що було. І доказ того, чому ми не маємо права забути».
Пам’ять дитинства і застереження для майбутнього
Ліза Юхимівна Белінська згадала і власне дитинство у післявоєнному єврейському містечку Катеринополь, на Черкащині — про ставок, у якому ніхто не купався, бо жителі згадували, що там під час війни були розстріляні місцеві євреї”.
— Таке треба пам’ятати. Хочеться вірити, що це ніколи не повториться. Але сьогодні ми знову живемо у час жорстокої війни, — наголосила вона.
Свічки пам’яті і хвилина мовчання
Зустріч завершилася виконанням надзвичайно трагічних пісень — «Колискова Бабиного Яру» у виконанні Нехами Ліфшиць та «Бухенвальський набат». Їхні проникливі слова й мелодії передали весь невимовний біль, страждання та трагедію єврейського народу, який пережив Голокост. Ці пісні прозвучали як реквієм за мільйонами безвинно вбитих, змусивши присутніх замислитися, відчути глибину історичної пам’яті й ще раз усвідомити ціну людського життя.
Присутні вшанували пам’ять загиблих хвилиною мовчання та запалили свічки біля меморіального стенду.
Висновок: чому такі виставки мають особливу цінність
Подібні виставки — це не лише про минуле. Це про відповідальність сьогодення. Вони нагадують, до чого призводять ненависть, байдужість і мовчання. У час, коли Україна знову переживає війну, такі проєкти набувають особливого значення.
Вони вчать бачити за сухими цифрами конкретні людські долі, формують історичну пам’ять молоді та не дозволяють трагедії перетворитися на абстрактне поняття з підручника.
Пам’ять — це не лише про скорботу. Це про застереження, про здатність суспільства робити висновки і не допустити повторення подібних злочинів у майбутньому. Саме тому виставки на кшталт «Голокост у Кам’янському–Дніпродзержинську» є надзвичайно важливими — для міста, для країни і для кожного з нас.
