Як ми вже писали раніше, що автор п’єси та режисер вистави «Цілую. Леся» Маргарита Ненашева була відзначена премією театрального фестивалю-конкурсу «Січеславна-2021» в номінації «Надія Січеславни». А минулого тижня, 10 квітня, у театрі Кам’янського відбулася прем’єра другої авторської та режисерської роботи Маргарити, яскравої шоумонодрами «SOLODEN`KA», яка також була схвально прийнята глядачами. Попри безперечний успіх на театральній сцені, Маргарита Ненашева не має спеціальної освіти, але завдяки таланту та наполегливості змогла реалізувати мрії та творчі задуми. Про свій шлях до театральної діяльності, про те, що вчителі важливі, Маргарита Ненашева розповіла в ексклюзивному інтерв’ю нашій газеті.
– Маргарито, Ви ж з фахом педагог, тобто спеціальної театральної освіти у Вас немає?
– На все свій час. На сьогодні маю дві вищі освіти. Першу освіту здобувала в нашому Дніпровському державному технічному університеті за спеціальністю «Менеджмент організацій та адміністрування». Після завершення навчання недовгий час працювала викладачем економіки й розпочала «творчу кар’єру» як педагог-організатор в НВК №3. Потім – навчання в Полтавському національному педагогічному університеті. І зараз працюю за фахом – викладачем зарубіжної літератури у Технічному ліцеї імені Анатолія Лигуна й продовжую бути організатором подій. Зараз, звісно, внеслися корективи в ритм закладу, але командний дух людей, націлених на успіх вирує. Тут діти – наша рушійна сила! До речі, перше знайомство з головною сценою міста саме в роботі сталося завдяки ліцею, адже урочисті заходи – День ліцею, Останній дзвоник, випускні вечори – за гарною традицією відбуваються в театрі. Цікаво, що свого часу директор ліцею Наказний Микола Олексійович побачив мене за студентською партою й сказав: «Ти будеш гарним педагогом!» А за декілька років роботи в ліцеї зауважив: «Ти можеш стати режисером!». Думка мудрого керівника і людини, люблячої творчість у різних проявах, закріпилася в моєму серці. І зріла.
– Чому все-таки вирішили здобути другу освіту?
Варто сказати, що в моєму житті є дуже цінний досвід, яким я пишаюся, за який я вдячна Долі – 10 літніх сезонів роботи у дитячому оздоровчому комплексі «Лісова казка». 8 сезонів – на посаді «старший вожатий». Ось це місце кардинально змінювало моє життя й рухало вперед. Саме це «місце сили» зібрало небайдужих й невипадкових людей, спонукало зростати не тільки мене, але й багато моїх друзів та колег, які обрали різноманітні творчі професії, багато з них навіть, я б сказала, стали видатними. Саме в цьому таборі я прийняла рішення про подальше навчання (і буквально зірвалася подавати документи в останній день). Саме в цьому таборі ми заснували театр-студію «Доброград» й дарували нашим глядачам вистави нового рівня. Це практика, яка завжди зі мною. 84 щоденні унікальні святкові програми кожного літа, без повторень, для 750 дітей від 6 до 16. Так, я з великою теплотою пригадую це місце і роботу в команді під керівництвом Тетяни Григорівни Задьори. «Лісова казка» подарувала мені професію, можливість творити і реалізовувати сміливі ідеї, подарувала справжніх друзів і відчуття щастя. Мені дуже хочеться, щоб дитячий оздоровчий комплекс «Лісова казка» знову почав функціонувати, щоб знову почав приймати дітей. Усі працівники різних часів переймаються подальшою долею «Лісової…». Уперше за 56 років існування табору був пропущений оздоровчий сезон. І розуміємо, що сезон 2021 під великим питанням. Один з наших вожатських концертів називався «На варті дитячих сердець». Так ось, думаю, що громада нашого міста, батьки, люди, які розуміють, що це справжня «перлина Приорілля», мають тримати руку на пульсі і при першій можливості запуску комплексу право наших дітей на відпочинок має бути захищеним. Мене це питання дуже турбує, тому що з урахуванням екологічної ситуації в місті нашим дітям украй важливо оздоровитися в літній період.
– Можна сказати, що вперше ви круто змінили шлях свого життя, вирішивши здобути ще й педагогічну освіту, а вдруге – коли прийшли в театр і запропонували реалізувати свої творчі задуми?
– Згодна, театр – це дуже крутий віраж. Однак я не сама прийшла до театру. Я не з таких людей, які самі кудись просяться й пропонують послуги. Мені важливо, щоб за мене говорили справи, а не слова. Якось на особисту розмову (а варто зауважити, що це був хвилюючий і знаковий момент!) мене запросили Сергій Анатолійович Чулков, головний режисер театру, та Маргарита Андріївна Кудіна, директор театру, і запропонували подумати, чи маю я бажання та можливість попрацювати в театрі імені Лесі Українки. Ми з ліцеїстами ставили вистави «Катерина» та «Шинель» у рамках Днів мистецтва, одного разу наша вистава відбулася на сцені театру. І вже тоді, я подумала, що мої творчі фантазії здійснилися, що моя робота показана на сцені театру. Як-то кажуть, будьте обережні зі своїми бажаннями… Пункт виповнила. А через деякий час – пропозиція працювати з професійними акторами. Відповідально. Я взяла час на роздуми, усе зважила (хоча тепер мені здається, що «дерзнула») й вирішила, що «життя – це шанс, скористайся ним».
– Чи складно Вам було працювати над своєю першою виставою «Цілую. Леся» особливо з урахуванням того, що підготовчий період у неї співпав з першим локдауном у минулому році?
– Робота в театрі – це зовсім інші масштаби, про що я насправді зрозуміла тільки потім. Дійсно, «застільний період» першої вистави відбувався в дистанційному режимі. Але схиляюся до думки, що треба брати максимум від кожної конкретної ситуації. За цей час було здійснено редагування текстової форми, була можливість зануритися в тему, читати, писати, дивитись кінострічки, театральні вистави, поставлені за творами Лесі Українки. Тож перші читки, перші репетиції ми проводили в програмі Zoom. Щодо Вашого запитання, чи складно мені було працювати над виставою, то я не можу відповісти на нього однозначно. Звичайно, будь-яка творча робота – це муки. Без «мук творчості» важко щось утілити в життя. Народження вистави має різні періоди. І на кожному періоді є свої складності та труднощі. Але врешті-решт усі муки, усі складнощі відходять на другий план.
– І все ж таки в театрі, за його лаштунками, Ви були зовсім новою людиною. Театр живе за своїми особливими законами і «людині зі сторони» спочатку досить важко пристосуватися до специфічної театральної атмосфери. Хто з працівників театру допоміг Вам у роботі над постановкою п’єси та адаптуватися у театрі?
– Два-три місяці початку роботи в театрі нагадували відвідування незнайомої країни. У першу чергу я хочу подякувати відомій актрисі не тільки в нашому місті, а й далеко за його межами – Марині Юрченко за те, що вона мені довірилася і повірила у мої творчості задуми. Марина допомогла пройти різні етапи, пояснювала певні механізми в роботі над п’єсою. Це перша вистава, і я завжди буду пам’ятати ті відкриття, які відбулися саме з Мариною. Також хочу подякувати художнику-постановнику театру Аллі Михальчук, яка надала мені допомогу не тільки у творчому плані, але й пояснила специфіку роботи різних служб театру, показала якісь театральні традиції і взагалі знайомила з людьми. Зі світлом мені допомагав працювати Сергій Анатолійович. Звичайно, що він, як головний режисер та художній керівник, координує усі творчі процеси в театрі, його допомога та довіра має велике значення. Головний балетмейстер театру Наталія Володимирівна Клішина, якщо можна так сказати, відразу мене «відчула», і ми разом за допомогою поєднання музики і хореографії змогли створити певну зворушливу атмосферу вистави. Узагалі хочу сказати велике «спасибі» всім працівникам театру, тим, хто шиє костюми та виготовляє реквізит, тим хто будує декорації, хто супроводжує за лаштунками, розпоряджається світлом, звуком, нотами, робить сюжети. Це дуже велика кількість людей, я зараз не маю змоги всіх перерахувати, але хочу щиро подякувати всім.
– Чому після Лесі Українки героїнею своєї другої вистави «SOLODEN`KA» Ви обрали Мерілін Монро?
Бо ще один побачений спектакль – ще одне прожите життя. З артисткою Світланою Сушко, яка перевтілюється у всіх персонажів шоумонодрами, ми зійшлися на думці, що ця постать має викликати інтерес. Мерилін Монро залишила яскравий слід у кіно та музиці, вона була і залишається еталоном краси та елегантності. Вона була законодавицею моди, нею захоплювалися чоловіки, на неї намагалися бути схожими мільйони жінок у всьому світі. Але ми порушили питання: «Чи дійсно таким солодким було життя «солодкої» Мерилін Монро?». Наша народжена вистава, як своєрідний коктейль шоу і роздумів. О, це дуже цікава постать! І дуже цікаво було співпрацювати зі Світланою! Запрошуємо до театру на гарячу прем’єру! «Soloden’ka!»
– Ваша професійна діяльність зараз повністю присвячена роботі в театрі? Чи ви продовжуєте працювати в ліцеї?
– Учителі важливі! У цьому інтерв’ю я пригадувала багато місць та людей, які мене сформували. Школа – це своєрідний стартап можливостей. Свого часу мені дали ці можливості за 11 років навчання в рідній школі №25. Саме там були перші сценарії, буквально перші кроки на сцені, перші проведені заходи, перший творчий досвід. Щодо Вашого питання, то продовжую педагогічну діяльність, бо бачу, що для когось також можу відкрити можливості. Є приклади, коли наші ліцеїсти після випуску однієї вистави вирішили опановувати режисуру та акторську майстерність. А учні, з якими я починала «творити», мій любий клас, який випустився у 2020 році, батьки, які підтримували наші проекти, тепер приходять цілою командою на прем’єрні покази режисерських робіт у театрі. Я взагалі, вважаю, що освіта й культура дуже тісно переплетені! І їхня вдала комбінація обов’язко має дати результати!
– Як Ви встигаєте і в ліцеї викладати, і в театрі працювати?
– Ви знаєте, я сама собі інколи задаю подібне питання: «Як мені все встигнути?» У мене дійсно дуже щільний графік, важливе планування. Це нелегко. Але я встигаю. Це мій вибір. Дуже важливо, що я відчуваю підтримку від своєї родини! Тут я безмежно вдячна за все! До речі, у моїй родині багато педагогів й всі вони люблять театр!
