Наш земляк, актор театру та кіно Тимур Нізамеєв до війни жив з родиною у Гостомелі. Вже в перший день російської агресії місто було захоплене окупантами і Тимур разом з рідними та друзями повною мірою відчули на собі всю «братську любов». Проте родині Тимура пощастило вирватись з окупованого міста. Розмістивши батьків у безпечному місці, Тимур разом братом одразу ж відправились до військкомату. Як саме їм вдалося евакуюватись, які при цьому були труднощі та чому він вирішив піти добровільно боронити країну, Тимур розповів нашому виданню.
– Тимур, розкажи, як тобі з родиною вдалося виїхати з окупованого Гостомеля? Ти ж там мешкав з рідними?
– Так, ми жили у Гостомелі всією родиною: брат, мама, тато і кіт. Після того, як місто було окуповане російськими військами, через деякий час стало з’являтись дуже багато чуток про те, що є якісь «коридори». Нам часто писали друзі, що десь там здається є «коридор», через який можна виїхати до Києва, або частину Гостомеля вже відбили наші. Проте через деякий час з’являлась інша інформація, що цей «коридор» був обстріляний, а наші відбивши частину Гостомеля до нас не змогли дійти. Тобто чуток самих різних було дуже багато і так тривало досить довгий час. Дехто намагався евакуюватись самостійно і на жаль при цих спробах хтось навіть і загинув. Та потім настав час, коли люди вже зрозуміли, що пальне закінчується, а генератори, у кого вони були, без пального зможуть працювати. А без світла ні телефон зарядити не можна, ні насос запустити, щоб води набрати. І люди зрозуміли, що треба вже щось робити, приймати якесь рішення, як можна вибратись з міста. Нам сказали, що начебто буде «коридор» і ми спробували евакуюватись. Та коли цим коридором перед колоною спочатку поїхав російський БТР, то він підірвався на міні. Тому всю колону розвернули і в той день евакуація відмінилась. Наступного дня знову ж таки пішли чутки, що там у якомусь місті буде «коридор». Знову зорганізувалась колона: хтось вирішив йти пішки, хтось, у кого був транспорт, збирались їхати автомобілями. Всі зібрались у зазначеному місті, але був обстріл і всі розвернулись. Проте вирішили спробувати скористатись ще одним «коридором». Всі, хто були на автівках поїхали туди. А ми з родиною залишились. Ми вже трішки стомились від цих марних спроб вибратись з міста… Це ж не так все просто і легко… Може вийти, а може не вийти. Може вирвешся, а може й загинеш при цій спробі. Тому кожен раз доводиться приймати дуже складне і дуже важке для себе рішення. І ти не знаєш що краще: краще залишитись і далі невідомо що буде, чи все ж таки спробувати евакуюватись і також невідомо чим ця спроба закінчиться. Тому на другу спробу, після того, як колона попала під обстріл, не наважились. Ми залишились вдома. І згодом побачили з вікна, що вулицею йде велика піша колона. Мама вийшла і дізналась, що начебто десь там в одному місті буде пункт евакуації, прийдуть автобуси і заберуть всіх, хто хоче виїхати. І ми вирішили ще раз спробувати виїхати, та на жаль, ця колона також попала під обстріл. Я точно сказати не можу і зараз не хочу брехати скільки там було автобусів, але точно більше десяти. І через те, що вони потрапили під обстріл, колона розпалася, кожен автобус їхав далі самостійно і до точки евакуації їх доїхало лише сім чи вісім. Ще була проблему у тому, що у всіх кого пропускали до тих автобусів, окупанти відбирали всі можливі способи зв’язку. У них не було ні рацій, ні телефонів, тому ця колона і загубилась… Було прийнято рішення, що в першу чергу їдуть жінки і діти. І навіть рятівники не могли нам дати відповідь; чи є нам сенс чекати інших автобусів, чи немає. Тому що вони також були без засобів зв’язку. А час вже наближався до комендантської години і треба було щось вирішувати. А повертатись додому ввечері вулицями було досить небезпечно. Ми вирішили не повертатись і йти з міста пішки. Але ми далеко не дійшли. Ми дійшли тільки до Бучі й там був чоловік, я на жаль не знаю його прізвища, який запропонував нам переночувати в одному місцевому гуртожитку. Він сказав, що зранку повинні ще приїхати автобуси і він домовиться, що нас заберуть.
От так і вийшло, що ми з Гостомеля дійшли пішки до Бучі, там заночували у гуртожитку, а наступного дня прийшли багато автобусів і нас забрали. Проте ми дуже хвилювались, бо деяких хлопців, які збирались евакуюватись, окупанти роздягали майже догола. Люди казали, що начебто вони шукали якісь армійські татуювання. Відбирали й розбивали телефони. І ще багато чого іншого… Нам пощастило. Ми просто сіли і поїхали. Нас не перевіряли. І так ми доїхали до Києва.
– У своєму пості у соцмережах про перший день війни та написав, що 24-го лютого, коли все почалося, ти почав збирати тривожну валізу і дорікав собі за те, що зробив цього заздалегідь – «адже попереджали». Що, дійсно напередодні вторгнення була якась інформація про те, що скоро може розпочатись війна?
– Дійсно напередодні вторгнення були досить тривожні знаки, що скоро може розпочатись війна. Я не дуже сильно слідкував за новинами, та все одно чув про те, що на кордоні Білорусії з Чорнобильською зоною була замічена зведена понтонна переправа. Тобто можна було здогадатись, що білоруси нададуть свою місцевість для розгортання російських військ. А оскільки Гостомель розташований як раз на дорозі до Чорнобиля, то можна було припустити, що це місце буде однією з ліній фронту. Та все ж таки людська психологія налаштована так, що ти зовсім не хочеш думати про погане, намагаєшся себе переконати, що все буде добре, все буде нормально. Тому я навіть подумки не міг припустити, що Росія зважиться напасти на Україну. І з друзями ми також це обговорювали і всі намагались одне одного заспокоїти, що таке неможливо. Я навіть якщо десь і допускав таку можливість, навіть подумати не міг, що наступ росіян буде такий стрімкий і лінія фронту так швидко докотиться до нас. Ніяк не міг припустити, що вже в перший день росіяни дійдуть до Гостомеля. А виявилось навпаки і за дуже короткий час місто було захоплене.
Я до речі у тому ж пості писав, про те що на випадок війни ми всією родиною вирішили спочатку зібратись вдома. Це також була наша помилка. Треба було одразу вибиратись з Гостомеля. А ми навпаки всі разом там зібрались. І коли вже почався штурм міста, вибратись не було ніякої можливості. Свого власного транспорту у нас не було. Громадський транспорт перестав майже одразу ходити після першого ракетного удару. А пішки вибиратись з міста, коли над головою вже літають гелікоптери і йде повітряний бій, було дуже моторошно… Тому ми залишились вдома і сховались.
А з часом ми почали дізнаватись, що один міст підірваний, другий міст підірваний і згодом всі мости були зруйновані. І короткого шляху, щоб вибратись з міста вже не було…
– Згодом тобі таки вдалося вибратись з родиною на Західну Україну у відносно безпечний район країни. Там ти прийняв рішення піти до лав ЗСУ. Це було виважене рішення, чи все ж таки це більш емоційний крок?
– Про те, щоб піти боронити країну я думав з перших днів війни. Навіть перед війною у мене була думка записатись до Територіальної оборони. Не встиг… І коли почалася війна, було відчуття безсилля, що ти нічого не можеш зробити… Навіть якби у тебе б була якась зброя: рушниця, або автомат, це все одно б тобі не допомогло… Одному нічого проти окупантів зробити було неможливо. Та про те щоб піти воювати, долучитись до ЗСУ, або ТРО, ми з братом говорили з перших днів війни. І це було лише питання часу та можливостей. Ми знали, що коли ми звідти виберемося і трішки приведемо себе у порядок, то одразу підемо до військкомату. Ми більше вагались по іншому питанню, не знали – де залишити батьків, щоб вони були в безпеці. Чи залишатись тут, чи повертатись на першу батьківщину у Кам’янське, де багато друзів і родичів. І вже там піти до військкомату. Але вирішили залишити батьків на Західній Україні, що тут таки безпечніше, і там пішли до військкомату.
– Ти зараз служиш в одній частині з актором Олексієм Хільським, який також родом з Кам’янського і з яким ви разом працювали у Дніпропетровському театрі «Віримо!» Той факт, що поряд з тобою служить твій друг і земляк тобі якось допомагає у військовій службі.
– Так ми служимо в одній частині, проте саме зараз ми не разом… Ми трішки на відстані один від одного. Дійсно, у будь-якому випадку це тобі допомагає. Ти розумієш, що ти не один, що поряд з тобою твій брат, твій друг. Це природно. Нас вже троє і це такий собі маленький колектив, маленьке відділення. Але я не скажу що у мене у нас була якась проблема з комунікацією, зі знайомством з іншими хлопцями, бо тут, у принципі, всі рівні, немає значення хто ким раніше працював до війни. Тут всі один до одного дуже добре ставляться, всі розуміють, навіщо вони тут, що вони тут роблять. У більшості з нас тут спільна мета… Є окремі винятки. Не будемо дивитись на ситуацію крізь рожеві окуляри. Але в переважній більшості тут всі дружні, всі розуміють, що саме зараз вони повинні бути єдині, єднатися, розумітися. Тому сказати, щоб мені самому тут було б важко, я не можу. Проте Олексій, це не просто мій друг і колега. Це друг, з яким ми разом дуже багато всього важко пройшли. І він неодноразово мене дуже сильно виручав по житті. Ми дуже довгий час йшли по життю разом і його дружиною Надією, ділили як хороші моменти, так і не дуже. І те, що ми разом пішли служити, це було якось символічно. А Надія весь час нашого перебування на службі нам дуже сильно допомагає. Разом із нашими батьками, які зараз перебувають на Західній Україні, Надія знаходить і надсилає нам все необхідне. От ця підтримка, вона для нас дійсно дуже важлива. Хочеться їй і батькам подякувати від усього серця за допомогу.
– Що для тебе найважче зараз у військовій службі? Все-таки актор дуже далекий від військової справи.
– Так, але військова справа – вона також цікава по своєму. І через цю цікавість, а також через те, що ти розумієш – навіщо ти тут і наскільки це потрібно тобі і країні, ти готовий не помічати, не звертати уваги на якісь труднощі, на цю важкість. Але армія дійсно дуже відрізняється від цивільного життя. Тут є свої писані і неписані закони, до яких ще треба звикнути. У нас тут є приказка – їхали на війну, а потрапили в армію. Тут зовсім інша логіка вчинків, яку інколи те не розумієш. Оце, мабуть щонайскладніше. Миритися з системою, яка на твій погляд не є максимально ефективною, а інколи і нелогічною. Але я розумію, що за кілька тижнів твій світогляд змінитися не може й на деякі речі ти все одно дивишся очима цивільної людини і даєш їм оцінку, як цивільний.
Розмовляв Віталій Баранник
ДОВІДКА
Тимур Нізамеєв народився 8 грудня 1992 року у Дніпродзержинську (зараз Кам’янське). Навчався у СШ №29. Закінчив Дніпропетровський театрально-художній коледж за спеціальністю «Актор драматичного театру».
З 2014 року працюю у дніпропетровському театрі «Віримо!»
Знімався в серіалах «Порушуючи правила», «Нюхач 3», «Мерві лілії», «Мій улюблений друг», «Супер копи 5» та ін.
Фото з власних сторінок Тимура Нізамеєва у соцмережах.
