20 березня свій 35-й день народження відзначив український актор театру і кіно Роман Луцький який разом з актором театру ім. Лесі Українки Олегом Волощенко знімався в фентезі-стрічці «Сторожова застава». Ролі справжніх українських богатирів зробила акторів відомими в Україні, а самі вони добре товаришують з тих пір. Про свій творчий шлях, про зйомки у фільмі «Безславні кріпаки», та про справжнє партнерство на знімальному майданчику Олег Луцький розповів у інтерв’ю “Любимому городу”.
Пане Роман, я прочитав декілька інших інтерв’ю з Вами і в мене склалося враження, що в акторську професію Ви потрапили не свідомо, а випадково. Згодні з цим твердженням?
– Можна сказати і так. Я не те шо не планував, я навіть зовсім не мріяв ні про акторство, ні про театр, ні про кіно. Це все до мене прийшло випадково. Я після закінчення школи, серйозно думав над тим, щоб зайнятися операторством. Я планував стати оператором. А ще розглядав варіанти щоб зайнятися дизайном, або ще якоюсь справою, пов’язаною з кресленням. Мене приваблювало якесь візуальне мистецтво. Я прийшов на місцеве телебачення, де мені сказали, що зовсім без диплому мене взяти не можуть. І запропонували: «Давайте Ви хоча б кудись поступите спочатку, наприклад у Києві, або у нас у Івано-Франківську на режисуру». Я подумав: «Навіщо мені їхати до Києва, щоб спробувати і зрозуміти, хочу я цим займатися чи ні» і поступив нас на режисуру. Але – це була «Режисура естради і масових видовищ». Я десь внутрішньо відчував, що це не моє, хоча я продовжував вчитися і допомагав з концертами, і навіть свій концерт зробив. До речі – мій дипломний концерт на 4-му курсі я зробив як раз до дня народження Тараса Григоровича Шевченко. Але Ростислав Держипільський (театральний режисер, актор і педагог директор-художній керівник Івано-Франківського музично-драматичного театру ім. Івана Франка – прим. редакції) завжди хотів «перетягнути» мене на акторський факультет де він був викладачем акторської майстерності. Я його зацікавив, тому що мені на першому курсі якось дуже легко давалися етюди з уявними предметами і багато подібних речей несвідомо робив правильно. Я якось довго тримався, не піддавався, але коли я був на третьому курсі в нього вибув один актор і він шукав термінову заміну й попросив мене його замінити. Я тоді погодився змінити цього актора у виставі, мені це якось сподобалося і я «підсів», якщо можна так сказати» на «голку» акторства (сміється). Мене ніколи не тягнуло на сцену, а тут «втягнувся». Як то кажуть – апетит прийшов під час їжі.
Готуючись до розмови я знайшов цікавий факт, що у Вашому рідному селищі Боднарів був найбільший у районі Будинок культури і подумав, що може Ви у ньому займалися у якомусь творчому гуртку і саме після цього вирішили вибрати для себе творчу професію.
– Ні, на той момент коли я був школярем і жив у селі, я не можу згадати, щоб у клубі була якась інша діяльність, крім вечірніх дискотек та бібліотеки. Можливо бібліотека зараз перебуває у кращому стані, але на той час від неї віяло чимось таким державним та офіційним. Ходити до неї не було особливого бажання і я взагалі не сильно контактував з клубом. Мене навіть не запрошували і не брали до шкільних КВК (Конкурсів Веселих та Кмітливих). Я не дуже то і хотів на сцену, але відчував якусь несправедливість: «Чому інших беруть, а мене – ні». Зараз я думаю, може воно і на краще. Можливо тоді участь у КВК мене якось зіпсувала б, або змінила мій світогляд (посміхається). Хоча тоді мені все що було пов’язано зі сценою і гуманітарні науки дійсно були не цікаві. Це було не моє. У мене було більше схильності до технічних предметів але дуже любив малювати і креслити. По цьому предмету я був відмінником і навіть повинен був їхати на олімпіаду з креслення, яка з якихось причин не відбулася. Я все дитинство малював і в школі креслив всьому класу. Я це робив із задоволенням.
А зараз малюєте?
– Ні. Я зараз якось переорієнтувався та повністю переключився на все що пов’язано з моєю нинішньою професійною діяльністю.
Але багато відомих акторів поєднують свою акторську діяльність з заняттям живописом. Картини малюють Сільвестр Сталлоне, Пірс Броснан, Джим Керрі, Ентоні Гопкінс та інші.
– Можливо прийде той день, коли і я знову почну малювати. Я не відкидаю такий варіант. Просто зараз це органічно само собою якось відійшло на другий план. Я навіть перед тим як вступити до інституту мистецтв на режисерський факультет, подавав до нього ж документи на факультет дизайну. Але в нене не було офіційної базової освіти художника і мені сказали: «Слухайте, сюди приходять поступати з базовою освітою, а Ви будете їх доганяти». Це мене трохи насторожило і я тоді подумав, що малювання можна перенести в розряд хобі, а спробувати себе в операторській справі, тому що все дитинство я пробігав з батьковим фотоапаратом. Спочатку це була «Смена», а коли я її зламав, то наступний фотоапарат був вже «Зеніт». Я досить часто фотографував, мене це приваблювало. Якщо малювання знову до мене «прийде», то я безумовно почну цим займатися для розрядки. Зараз я не відчуваю такої потреби.
Якщо вже Ви згадали про хобі, то пригадую, що в одному зі своїх ранніх інтерв’ю Ви назвали роботу у кіно своїм «високооплачуваним хобі». Зараз ситуація змінилася чи ні? Робота у кіно залишається для Вас хобі, чи займає більшу частину Вашого творчого життя?
– В першу чергу – це моя професійна діяльність. Але це професійна діяльність яка не змушує мене ходити на роботу і відсиджувати там час «від дзвінка до дзвінка». В театрі таке є: прийшов об одинадцятій годині, пішов по другій, прийшов на шосту годину, пішов після десятої. Але я отримую від цього задоволення. Від роботи в принципі потрібно отримувати задоволення. В іншому випадку ти просто повинен щось міняти, тікати з тієї роботи. Мені моя робота подобається і я можу сміливо її назвати хобі, бо вона приносить мені задоволення.
Скажіть, будь ласка, Ви не ще не втомилися від питань журналістів, чому погодились зіграти Тараса Шевченко у фільмі «Безславні кріпаки»? Багато глядачів були здивовані і навіть обурені побачивши на екрані «Великого Кобзаря» у Вашому виконанні з японською катаною у руках.
– Ні, не втомився. Спілкування з представниками ЗМІ – це також частина акторської професії. Я завжди готовий відповісти на будь-які запитання. Коли мені було запропоновано знятися у цьому фільмі і надіслано першу версію сценарій, то коли я його читав, скажу чесно, я просто ржав. Я сміявся весь час поки читав сценарій. Він був інший, ніж остаточний, але я одразу захотів «зайти» у цей проект. Але я взяв невелику паузу, щоб обдумати чи потрібно воно мені, чи не потрібно. Я ходив кілька днів і все думав, зважував всі «за» і «проти». І одного разу я зранку ішов до театру і по дорозі побачив у вітрині взуттєвого магазину чорні класичні чоловічі туфлі на яких зверху була наліпка з українським орнаментом. Тоді була така «хвиля» що у нас усюди де тільки було можна «ліпили» орнаменти з вишиванок. Я подивився на ті туфлі і в мені щось «перевернулося». Я подумав, що треба якось ламати «вишиванковість» у головах людей і чому я взагалі боюся взятися за цю роль? Я одразу зателефонував нині вже покійному продюсеру Юрію Мінзянову і сказав, що я заходжу в проект. І слава Богу що я прийняв таке рішення. Ті ж американці зняли фільму, у якому президент Лінкольн полює на вампірів, або японці перезнімають свою історію в жанрі аніме. А ми якось у цьому напрямі трохи «застрягли». Потрібно змінюватися, потрібно відкриватися, потрібно бути іронічним і до себе і до признаних авторитетів і до навколишнього світу.
Режисер фільму «Безславні кріпаки» Роман Перфільєв казав, що Вас єдиного з акторів затвердили на роль тому що Ви, по-перше, хороший актор, по-друге, максимально схожі на молодого Тараса Шевченка. Ви дійсно хороший актор?
– А я Вам не відповім на це запитання. Звичайно в мене є якісь маркери, я хочу більшого, я маю цілі до яких я іду. Слава Богу, що акторська професія дозволяє постійно розвиватися. Не скажу що це легко, але ріст є. І я хочу рости. А щодо того, чи дійсно я хороший актор… Якщо мене режисери запрошують зніматися у кіно – можливо це показник. А можливо я просто «актор свого часу». Я не знаю. Так щ чи дійсно я хороший актор відповісти зможуть глядачі і режисери з якими я працюю. Це запитання до них.
Олег Волощенко, дізнавшись. Що ми будемо з Вами розмовляти просив передати Вам вітання і сказати, що він Вас дуже поважає.
– Ви йому також передавайте мої вітання і при нагоді сильно його від мене обійміть. Ми дійсно в дуже хороших стосунках – він офігенний партнер! Партнер не тільки на майданчику а й в житті. Він просто класна, чудова, тепла людина. Коли ми вдвох працюємо на майданчику, коли ми ведемо діалог, він мене чує і відповідно реагує, а не просто промовляє заучені репліки. І може відповісти навіть не словами, прописаними в сценарії, а додати щось своє. В Олега це є. Партнер, це той хто тебе чує. Це головне на майданчику.
ДОВІДКА )
Роман Михайлович Луцький народився 20 березня 1986 року у селі Боднарів, Калуського району Івано-Франківської області. Після закінчення школи вступив на режисуру естради та масових видовищ до інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника. З третього курсу Роман вирішив ходити на заняття до студентів-акторів, й за два роки офіційно змінив спеціалізацію. Після закінчення навчання став актор Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Івана Франка. З 2013 року знімається в кіно. Серед інших робот у кіно можна відзначити ролі у фільмах: «Віддана (роль – Петро Сколик), «Безславні кріпаки» (роль – Тарас Шевченко), «Тарас. Повернення» (роль – Мостовський), «Секс і нічого особистого» (роль – Сергій), «Брати. Остання сповідь» (роль – молодий Станіслав), «Параджанов» (роль – Юрій Ільєнко).
«Есть люди контекста, а есть люди cути. «Люди контекста» они исчезают из твоей жизни при смене обстоятельств, при смене интересов, а «люди сути» – они остаются всегда связанными с тобой вне контекста, пространства, времени и событий. Ромчик для меня именно такой человек – дорогой близкий мой друг. Он действительно для меня особый человек – я его люблю, как брата, как друга, как партнера и просто как человека. Мы познакомились и подружились на съемках «Сторожевой заставы» и дружим с тех пор. Потом мы вместе попали в проект «Тарас. Возвращение», вместе озвучивали охранников в мультфильме «Викрадена принцеса» и в дальнейшем, надеюсь, мы еще неоднократно поработаем на съемочной площадке. Это, наверное, тот редкий случай, когда ты точно понимаешь, что это не просто твой коллега, а твой настоящий Партнер и по-настоящему близкий тебе человек. Знаете, как говориться: «близкие люди – это не те, у которых есть, о чем поговорить, а те – у которых есть, о чем помолчать». Ромчик – именно такой. Я искренне верю в его творческую звезду и желаю ему полной реализации своего огромного творческого потенциала».
Олег Волощенко
