Ольга Сумська : «У Кам’янському нас завжди зустрічали аншлагами»

5 серпня у Кам’янському на Новій сцені театру відбудеться показ гастрольної вистави «Декамерон», головну роль у якій виконує Народна артистка України Ольга Сумська. Напередодні цієї події Ольга В’ячеславівна згодилась дати ексклюзивне інтерв’ю нашому виданню.

афиша

— Ольга В’ячеславівна, чи пам’ятаєте, коли вперше приїхали до Кам’янського (Дніпродзержинська)? З якими виставами Ви приїздили до нас на гастролі? Можете згадати якісь моменти під час гастролей у нашому місті, які особливо запам’ятались?
— За багато років своєї антрепризної діяльності ми неодноразово були у Кам’янському. Практично всі вистави, в яких я була задіяна, ми показували у Вашому місті. Це і «Майстер і Маргарита», і «Сублімація кохання» з Євгеном Паперним та Віталієм Борисюком, і «Боінг-боінг», і тойже «Декамерон». У Кам’янському нас завжди зустрічали аншлагами, а коли ти граєш перед повним залом, то завжди відчуваєш неймовірні емоції. Я особисто знаю багато акторів з театру імені Лесі Українки в Кам’янському. І деякі мої колеги по сцені, з якими я зараз працюю, вони також деякий час працювали саме в театрі Кам’янського. Це надзвичайно талановиті актори. Наприклад, Інна Рощина, з якою я в партнерстві не один рік працюю у виставах «Майстер і Маргарита» та «Анна Кареніна». От вона починала працювати саме у Вашому місті у театрі і вже потім перейшла в антрепризний формат. Знаєте, коли ми приїжджали до Кам’янського, то її завжди тепло приймаюсь, обіймають, шанують. Видно, що там скучають за Інночкою, бо вона неймовірно талановита актриса і звісно, що трупа її пам’ятає.А те, що вона захотіла розвивати свою кар’єру, відкривати нові горизонти своєї творчості, зніматись у кіно, це абсолютно нормально для актора. Я хочу зазначити, що в Кам’янському дуже міцна, дуже потужна трупа на чолі з головним режисером Сергієм Анатолійовичем Чулковим. У них прекрасний репертуар. І коли ти виходиш на таку сцену, то це дуже відповідально.
Я з акторської родини, і мої батьки також часто їздили до Кам’янського, тоді ще Дніпродзержинська. Але мене не часто брали з собою на гастролі. І коли мені з ними вдавалось кудись поїхати, то це для мене був найщасливіший період у житті. На той час ми мешкали у Запоріжжі, там була видатна трупа у Запорізькому театрі ім. Магара, якому мої батьки присвятили 15 років свого життя. Це був зірковий період театру, дуже яскравий, незабутній. І одного разу ми приїхали з батьками на гастролі саме до Дніпродзержиська, тим більше, що мешкали фактично недалеко. Оце й був перший раз, коли я опинилась у Вашому місті.
Знаєте, у мене є така традиція, що якщо я вперше потрапляю до іншого театру, то я іду в фойє і роздивляюсь портрети акторів, які в ньому працюють. Я люблю це робити. Потім дивлюсь програмки, де вказано, кого ці актори грають у виставах. Це для мене надзвичайно цікаво. Це особливий ритм, пульс театру, який ти відчуваєш. Ти починаєш відчувати енергетику, якою наповнений цей театр. Так от у Вашому театрі дуже потужна енергетика.

— Після початку війни більшість працівників сфери культури водночас залишились без роботи. Чим займались Ви під час цієї вимушеної паузи? Знаю, що Ви, як і багато Ваших колег приєдналися до волонтерського руху.

война
— Звісно, після початку війни ми всі залишились без роботи. Я не можу сказати, що зараз ситуація суттєво змінилась і все повернулось. Ми поки що тільки три пробні вистави зіграли за цей довготривалий період після перерви з початку війни. Ми з’їздили до Одеси, до Білої Церкви і зіграли виставу в Києві. Це була вистава «Майстер і Маргарита», звісно – українською мовою.Ми зараз всі свої вистави перекладаємо на українську мову. Дійсно, протягом всього цього часу з початку війни, коли ми не працювали, то як і більшість наших колег ми займались волонтерством… Це теж такий наш особливий мистецький фронт. Ми розуміємо, що в цей складний час ми повинні бути поряд з людьми. Ми з Віталієм (Віталій Борисюк – чоловік Ольги Сумської) є амбасадорами багатьох благодійних фондів. Намагаємось допомагати постраждалим українцям. Це і концертна діяльність, і безпосередньо волонтерська діяльність. Я проводжу комунікації між людьми в інстаграм і фондами для того, щоб зорієнтувати допомогу саме тим, кому вона потрібна. Звісно, збираємо гроші на амуніцію, збираємо гроші на озброєння для ЗСУ. Це дуже важко робити сьогодні. І важче з кожним днем. Але ми все одно зупинятись не будемо. Бо збройні сили – це сьогодні наша основна надія, наша опора і наша віра. Ми сподіваємось тільки на них і тому маємо всебічно їм допомагати якомога активніше.
Позавчора ми були в селі Ягідному в Чернігівській області. В селі стояло півтори тисячі одиниці ворожої військової техніки. Вони розміщались у хатах і зараз там кожна друга хата понівечена. Більше ніж 300 людей там сиділи у знищеній школі у підвалі. Жили на сухпайках, їли один раз на день. Люди вмирали від хвороб, від задухи. Це були просто жахливі, нелюдські умови, в яких вони знаходились протягом місяця: з березня по квітень. Позавчора ми це бачили наживо. Я відзняла відеоматеріал. Цей жах повинні бачити всі ті, хто досі сумнівається… Тому я і розміщую цю інформацію і не збираюсь зупинятися для того щоб світ знав, що у нас тут страшна війна, що у нас кожного дня обстріли… Ось щойно був обстріляний Кропивницький, був знову обстріляний Миколаїв. Я коли це читаю, то в мене серце крається за кожне наше місто, за кожного українця. Бо всі ці міста об’їжджені нами, ми знаємо всі ці будинки культури, всі театри. І коли ти бачиш, що їх сьогодні просто немає, що вони знищені, що немає людей, яких ти знаєш – це дуже боляче.

— Чи важко було після перерви знову виходити на сцену і взагалі грати вистави, знаючи, що будь-якої миті можуть оголосити повітряну тривогу?
— Ви знаєте, мені навіть з окупованих територій пишуть: «Олечко, як ми хочемо Вас обійняти, ми хочемо Вас зустріти, ми хочемо, щоб Ви знову до нас приїхали з виставою». Тому я розумію, що сьогодні ми повинні відновлювати у тому числі і творчий процес. Я розумію, що це досить складно — налагодити гастрольний графік, зібрати глядачів. Тому, що є небезпека. І коли ти збираєшся в те чи інше місце, то думаєш: «Їхати, чи ні? Як все пройде?» Це ризик і для акторів, і для глядачів. Виходячи на сцену ти молишся, щоб не лунали сирени, щоб мати змогу зіграти виставу від початку до кінця. Але це потрібно людям. Це може їх якось розрадити у наш скрутний час. Тому попри всі труднощі і складнощі ми будемо працювати.

— Ви зазначили, що всі антрепризні вистави зараз перекладаються українською мовою. Така ж тенденція спостерігається і в репертуарних театрах. Тобто можна зазначити, що український театр наразі стає дійсно українським. Але до війни багато вистав у нас йшли російською мовою. Тому зараз у театрів є певні труднощі з репертуаром. Який, на Ваш погляд, може бути вихід у цій ситуації? І чи складно Вам розмовляти українською мовою у виставах, у яких Ви раніше грали на російській мові?
— З погляду на ситуацію, і це природно, ми зараз більше звертаємо увагу на драматургію українських письменників. Хоча ми про них ніколи й не забували. Це завжди було на часі у нашій родині, адже я виросла в любові до традицій українського театру. Ми україномовна родина і якщо згадувати творчий шлях моїх батьків, то я росла у сприйнятті саме україномовного репертуару. І ті вистави, які закарбувались в моїй пам’яті, ті, які я добре пам’ятаю з дитинства, це саме класичні українські вистави: «У неділю рано зілля копала», «Сватання на Гончарівці», «Енеїда». Я пам’ятаю, як блискуче грав славетного Енея мій батько, народний артист України В’ячеслав Сумський. Це незабутньо. Він був один з перших в Україні, хто грав цю роль. У батька взагалі був дуже потужний список ролей. Разом з мамою у них більш ніж 150 вистав на кожного! І з цим українським репертуаром трупа Запорізького театру гастролювала по всьому Радянському Союзу, у тому числі й в Росії. Зараз, коли ти говориш про країну-агресора, цього навіть пригадувати не хочеться, але ж все це було. В 70-х роках у Москві гастролі театру з виставою «Енеїда» відбувалися в відомому театрі Сатири протягом кількох тижнів. Батько виходив там на сцену в ролі Енея. І художній керівник цього театру Валентин Плучек, подивившись на батька на сцені, а на той час Плучек був одним з найбільш авторитетних і провідних театральних режисерів в СРСР, запросив його до трупи Московського театру Сатири. А тоді в театрі Сатири працювали такі відомі актори як Андрій Миронов, Олександр Ширвіндт, Анатолій Папанов. Тобто це був зірковий театр, потрапити до трупи якого мріли багато акторів. Але мій тато подякував Валентину Плучеку за пропозицію, та все одно відмовився. Він сказав, що ніколи на «зрадить» українському театрові і хоче залишитись зі своєю трупою. Одним словом, він не погодився. Взагалі батько був принциповий в подібних питаннях. І коли з міністерства культури того часу прийшло подання на присвоєння йому звання Народного артиста Радянського союзу, він заявив: «Я відмовляюсь від звання народного СРСР, бо я – народний артист України, і мені цього цілком достатньо». Ця принциповість зараз перегукується с сьогоднішнім днем. Він нічого не хотів «радянського». Батьки ніколи не були членами комуністичної партії і тато завжди висловлювався негативно з цього приводу. Він начебто відчував всі жахливі реалії того часу. І сьогодні я розумію наскільки він був правий, відмовляючись від цих привілеїв від радянських партократів

— Чому саме «Декамерон»? Чим ця вистава зараз може бути цікава глядачам?

декамерон
— По-перше, ця вистава прекрасно поставлена. Можна сказати, що вона у нас – «намолена». Ми її дуже любимо. В ній прекрасна музика, яскраві костюми, чудовий акторський склад. Вона завжди залишає гарний після смак для глядачів. І знову ж таки,завдяки їй у наш складний час хоча б на пару годин, глядачі можуть поринути в колізії неперевершеної драматургії Боккаччо. Безпосередньо наш акторський склад вже багато років працює в цій виставі і з роками зміцнів. Новели Джованні Боккаччо, які ми покажемо, вони дуже повчальні. Хоча часто глядач їх сприймає безпосередньо, як еротичні сцени.
Знаєте, я пригадую зйомки фільму Андрія Бенкендорфа «Кілька історій про кохання» за мотивами новел Джованні Боккаччо, Франческо Грацціні-Ласка та Аньоло Фіренцоли. І якось воно співпало, що саме після виходу цієї картини на екрани, я увійшла у антрепризну виставу «Декамерон». Я вважаю, це невипадково, що так склалося, і я вже багато років граю у цій виставі. А сама вистава завжди дуже гарно сприймається глядачем. І крім дійсно легковажних і розважальних новел з гумором, там є ще й досить повчальні, мелодраматичні і поетичні моменти. До речі в цих моментах граю саме я. Це новели «Сокіл» і «Вірність».

— Чи є у Вас якась інформація про зйомки четвертої частини серіалу «Кріпосна»? В ЗМІ повідомляли, що роботу над нею відновлено в Польщі.

крипосна
— Щодо серіалу «Кріпосна», я знаю, що саме цими днями, а може навіть і сьогодні, відбувся останній знімальний день цієї епопеї. Отже, епоха «Кріпосної» завершується і відзнято останній сезон. Тому можливо наступний сезон «Кріпосної» з’явиться на екранах вже восени, або наступного року.
Так знімати його почали в Україні ще до війни, а завершували зйомки вже у Польщі. Проте деталей я не знаю, бо я в ньому вже не представлена. Наші персонажі вже відійшли кудись у вічність. Тепер там зовсім інші покоління, інші актори. Але Стас Боклан там буде. Без Боклана там не обійдеться (сміється). Його герой як Дункан Маклауд – вижив в усіх обставинах. А ще там знімаються крім наших акторів і польські актори. Дуже цікавий акторський склад задучений у цьому проекті і сюжет має бути заворожуючий. Звісно, що мені б хотілося з’явитися і в цьому сезоні. Якби лінія доньки там якимось чином розвивалась, то мені було б дуже цікаво… Але я не можу диктувати сценаристам сюжетну лінію. Все залежить від продюсерів і від фантазії сценаристів. Тому – це зовсім інша історія.

ДОВІДКА
Показ вистави «Декамерон» відбудеться 5 серпня о 18:00 на Новійсцені театру ім. Лесі Українки за адресою вул. Миколи Лисенка, 24.

Вам буде цікаво

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *