90 років тому, 7 серпня 1932 року вступила в дію спільна постанова Центрального виконавчого комітету і Раднаркому СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації за зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Суть цього документа відображено в народній назві «Закон про п’ять колосків», адже він був спрямований на те, щоб позбавити приречених на голодну смерть людей найменшого шансу вижити – можливості підняти з землі бодай кілька зернин…
Закон став юридичним підґрунтям у підготовці владою жахливого геноциду українського народу – Голодомору 1932-1933 років. Він встановлював розстріл з конфіскацією за розкрадання колгоспного майна. Мінімальне покарання – 10 років таборів плюс конфіскація, без права на амністію. Розміри вкраденого в документі не вказувались, відповідно, ніяк не впливали на суворість покарання. Вік «зловмисника» значення для «найгуманнішого у світі суду» теж не мав. Дітей карали так само суворо.
Закон «про колоски» не має прецедентів у світовій історії своєю жорстокістю, наголошує професор С. Кульчицький. «Якщо селянина заставали на колгоспному полі, його чекало ув’язнення, швидкий суд та у кращому випадку 10 років таборів». Згідно секретного додатку, до куркулів можна було застосовувати тільки страту. Жорстокість постанови справді шокує. І не тільки з сучасного погляду, – тодішнім законодавством навмисне вбивство каралося ув’язненням до 10 років, за крадіжку чужої власності можна було відбутись трьома місяцями примусових робіт.
Голод як зброя. У кремлі усе стабільно…
І хоча з того часу минуло майже століття, при знайомстві з цим коротким, у кілька абзаців документом, а також, супутніми обставинами й наслідками, виникає стійке відчуття дежавю. Надто багато схожого в діях, методах і мотивах сталінських катів 1932 р. і їх послідовників зразка 2022 року.
Місце масового геноциду – те саме, Україна. Об’єкт той же – всі, хто живе на цій благодатній землі. І не має жодного значення – хлібороби це, робітники, музиканти, вчителі, науковці, священики… Жінки, чоловіки, молоді, старі, діти… Не важливо, яким богам вони моляться, які ідеали сповідують, якою мовою спілкуються, до якої нації належать – українці, євреї, вірмени, татари, навіть росіяни… Всі, хто мешкає на території, на яку поклав око тоталітарно-шовіністичний звір, має бути знищений. У цьому істинна сутність російської державної політики, проста й агресивна, як інстинкт хижака, в які б обгортки її не рядили – денацифікація, інтернаціоналізація, колективізація…
Дивує її повторюваність навіть у дрібницях, сумлінне слідування старим чекістським лекалам і методичкам. Наче старий, майже некерований, наскрізь прогнилий, трохи підфарбований бронепоїзд, що рухається кудись по інерції й не може з’їхати з іржавих розбитих колій. Інакше – зразу під укіс. Власне, старий паротяг все одно там опиниться, кінцева зупинка – звалище історії. Але дещо пізніше, а до тупику ще деякий час можна котитись, лякаючи людство громиханням старого заліза, хмарами їдучого диму, п’яним голосінням під гармошку про «вставай страна огромная»… Ну, великодержавній босоті, керованій підстаркуватим геостратегом – самозваним істориком, й того досить. Далі чергового «денацифікованого» унітаза і цап-царапнутого шматка сусідської території вони бачити не можуть – така вже специфіка оркської фізіології…
…Отже, повертаючись на колію їх «модус вівенді», бачимо у цій історії чимало подібностей і паралелей. Продовольство як засіб тиску, як інструмент примусу й досягнення власних цілей. Голод – як зброя масового знищення, загроза ним – як елемент шантажу. Масштабне викрадання хлібу, реквізиції й конфіскації на окупованій території, нищення врожаю, зернова блокада… Як говориться, знайди п’ять відмінностей між діями російських загарбників в Україні тоді й нині…
Для повноти картини згадаємо недавнє резонансне вбивство Героя України Олексія Вадатурського, ліквідованого разом з дружиною ракетою у власному домі в Миколаєві. Що це було не випадкове влучання, а сплановане вбивство, підтвердили російські ЗМІ. Адже Вадатурський – ключова фігура в аграрному секторі України, його компанія «Нібулон» – найбільший зернотрейдер, один із організаторів логістичних маршрутів «зернової угоди» для експорту українського зерна за кордон через заблоковані ворогом порти. Днями він мав вилітати до Стамбулу щоб особисто контролювати проходження зерновозів…
Отже, можна зробити висновок: в цілях, діях і методах рашистських диктаторів за майже сторіччя не змінилось нічого. Хіба що, зросла ступінь нахабства – вони проводять ту саму політику геноциду, використовуючи зброю, терор, тортури й голод, але вже навіть не обтяжуються прикрити свої злочини фіговим папірцем, на кшталт сталінської постанови.
Генсек написав власноручно
Останнє визначення має не фігуральний, а буквальний характер. Сталін був не просто ініціатором і лобістом «закону про п’ять колосків», а його фактичним автором. (Так, на відміну від нинішнього очільника кремля, Сталін власноруч писав значну частину своїх статей і виступів). Про це свідчить те, що текст короткої, у кілька абзаців, постанови, значною мірою співпадає зі змістом його листа, направленого колегам по Політбюро Л. Кагановичу и В. Молотову 20 липня 1932 р.:
«За последнее время участились, во-первых, хищения грузов на желдортранспорте, во-вторых, хищения кооперативного и колхозного имущества. Хищения организуются кулаками и другими антиобщественными элементами, старающимися расшатать наш новый строй. По закону эти господа рассматриваются как обычные воры, получают два-три года тюрьмы (формально!), а на деле через 6-8 месяцев амнистируются. Подобный режим в отношении этих господ, который нельзя назвать социалистическим, только поощряет их по-сути дела настоящую контрреволюционную «работу». Терпеть дальше такое положение немыслимо.
Предлагаю издать закон (в изъятие или отмену существующих законов), который бы: а) приравнивал по своему значению железнодорожные грузы, колхозное имущество и кооперативное имущество к имуществу государственному; б) карал за расхищение имущества указанных категорий минимум десятью годами заключения, а как правило, смертной казнью; в) отменил применение амнистии к преступникам таких «профессий».
Без этих и подобных им драконовских социалистических мер невозможно установить новую общественную дисциплину, а без такой дисциплины невозможно отстоять и укрепить наш новый строй. Я думаю, что с изданием такого закона нельзя медлить».
Диктатор дуже поспішав з прийняттям закону і доклав до його проштовхування неабияких зусиль. Через кілька днів він пише ще один лист Кагановичу і Молотову: «Если будут возражения против моего предложения об издании закона против расхищения кооперативного и колхозного имущества и грузов на транспорте – дайте следующее разъяснение. Капитализм не мог бы разбить феодализм, он не развился бы и не окреп, если бы не объявил принцип частной собственности основой капиталистического общества, не сделал частную собственность священной, нарушение интересов которой строжайше карается и для защиты которой он создал свое собственное государство. Социализм не сможет добить и похоронить капиталистические элементы и индивидуально-рваческие привычки, навыки, традиции, расшатывающие основы нового общества, если он не объявит общественную собственность (кооперативную, колхозную, государственную) священной и неприкосновенной. Если он не отобьет охоту у антиобщественных, кулацко-капиталистических элементов расхищать общественную собственность. Для этого и нужен новый закон. Такого закона у нас нет. Этот пробел надо заполнить. Его, то есть новый закон, можно было бы назвать примерно так: «Об охране имущества общественных организаций (колхозы, кооперация и т. п.) и укреплении принципа общественной (социалистической) собственности».
Пакт Молотова – Кагановича
Чому саме цим двом зі свого почту Сталін виявляє особливу довіру в цій справі? Вони беззастережно підтримували ідею генсека про суцільну колективізацію, її реалізацію шляхом репресивних заходів. На той час Л. Каганович займав посаду керівника сільськогосподарського відділу ЦК ВКП(б), В. Молотов очолював радянський уряд – Раду народних комісарів СРСР. Саме в ті дні, 6 липня 1932 р. на конференції КП(б)У Каганович разом з Молотовим звинуватив керівників парторганізації республіки у провалі колективізації і виступив проти зменшення захмарних норм хлібозаготівель в Україні, що стали однією з головних причин Голодомору 1932-1933 років.
У жовтні 1932 р. Політбюро з ініціативи Сталіна прийняло рішення про створення в Україні та Північному Кавказі надзвичайних комісій для збільшення хлібозаготівель. Очолювати комісії, що стали ще одним репресивним органом грабунку селян і розгортання масового голоду, генсек доручив цим перевіреним кадрам. Надзвичайку в Україні очолив Молотов, на Північному Кавказі – Каганович. Ці комісії під виглядом хлібозаготівельної кампанії розгорнуть небачений терор голодом на території України і Північного Кавказу, де теж мешкало багато етнічних українців…
…Звісно, зволікати з реалізацією ініціативи Сталіна не стали. Постанову ЦВК СРСР і Раднаркому підготували в найкоротші терміни і 7 серпня 1932 р. ухвалили. Підписали її голова ЦВК СРСР М. Калінін, секретар ЦВК А. Єнукідзе і згаданий В. Молотов. Через сім років, вже на посаді міністра закордонних справ СРСР він поставить підпис під ще одним сумнівним документом – «Угода про ненапад між Німеччиною та СРСР», що увійшов в історію як «Пакт Молотова – Ріббентропа», і став останнім дипломатичним акордом до початку Другої світової війни.
Приблизно таку ж роль зіграв «закон про колоски» у розгортанні у самому центрі Європи небаченого людством акту геноциду – Голодомору.
За інформацією, оприлюдненою в роки «гласності і перебудови» газетою «Правда», за п’ять місяців після прийняття «закону про п’ять колосків», за його статтями було засуджено 54 645 осіб, з них 2110 – до страти. За рік, літом 1933 р. кількість засуджених досягла 150 000 осіб. Закон діяв до наступного голоду 1946-1947 років, але пік застосування припав саме на 1932-1933 роки. Аналіз справ показав, що серед засуждених було 83% колгоспників та селян-одноосібників і лише 15% – так званих «куркулів».
Слід зауважити, що на той момент українське село вже перебувало на межі голоду, подекуди – за межею. У деяких сільських районах УСРР голод почався ще в 1931 році, тоді загинуло близько 150 тисяч селян. Щодо загальної чисельності жертв Голодомору досі тривають дискусії, існують різні оцінки в широкому діапазоні від 4 до 10 млн. осіб.
Чорні дошки відчаю
Влітку 1932 р. українські села були повністю пограбовані, люди не мали що їсти. Причина голоду полягала не в неврожаю, стихійному лихові, чи в тому, що голодуючі селяни не хотіли працювати, як стверджувала радянська пропаганда. Від голоду гинули навіть колгоспні передовики, котрі мали по 300–500 неоплачених трудоднів! У 1932 р. колгоспник на 1 трудодень мав отримати 1 кг зерна і 94 коп. Це вдвічі менше, ніж чорнороб у місті, але для злиденного прожиття, начебто, достатньо. Однак в ті страшні роки зароблені кривавими мозолями колгоспні трудодні влада просто взяла й обнулила!
Зерно та інше продовольство, призначене на виплату за трудодні, забиралися в рахунок нереальних планів хлібоздачі. Села, що не виконували план, заносилися на так звану «чорну дошку». Це означало припинення будь-якого постачання, фактичну блокаду, із забороною селянам залишати межі населеного пункту. У 1932 р. в нашому регіоні на «чорних дошках» опинились колгоспи «Дзержинець» с. Миколаївка, ім. Шевченка с. Благовіщенка, «Веселий Кут» с. Кринички, «Червона Армія» с. Василівка, ім. Ворошилова с. Кархутори, – загалом 228 колгоспів Дніпропетровщини.
Про ефектність такого методу можна говорити виключно в плані секретного завдання влади – масового знищення українців. З економічним ефектом – повний провал. За місяць «зіскочити» з чорної дошки смерті зуміли лише два господарства Васильківського району, неймовірними зусиллям виконавши норму.
Власне, саме партійна політика колективізації й призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. У1930 р. валовий збір зерна в Україні становив 23 мільйони тон, в 1931 році – 18, в 1932 – всього 13. Але в цілому по Союзу було навіть деяке зростання. Сталін заявляв: «Ніхто не може заперечувати, що загальний урожай зерна 1932 р. перевищує 1931 р.».
Втім, навіть скромного тодішнього врожаю цілком вистачало, щоб прогодувати населення республіки. Якби не активний експорт зерна за кордон (у 1932 р. – 1,73 млн. тонн, у 1933 – 1,68 млн. тонн) і головне – тотальне викачування продовольства до Росії. Купи зерна і картоплі, відібрані у селян, нерідко гнили просто неба на залізничних станціях, через відсутність такої кількості вагонів.
Населення опинилося у замкненому колі: з одного боку діяли плани хлібоздачі, які були абсолютно нереальними і прирікали селян на голодну смерть. З іншого – будь-які спроби врятуватися блокувалися конфіскацією всього їстівного. Надзвичайна комісія Молотова – Кагановича перевела всю Україну у режим блокади. У поїздах і на вокзалах бригади працівників ГПУ і міліції перевіряли багаж, конфісковували продовольство, яке селяни міняли в сусідніх місцевостях, щоб врятувати голодуючі сім’ї.
Згадує Марія Гребенюк, 1923 року народження, жителька с. Новомиколаївка Дніпропетровського району: «Була мала, але голод пам’ятаю добре. Причиною голоду була засуха, також все що було дома – забирала влада: продукти, одяг, худобу. Ті хто відбирали, ніколи не пред’являли ніяких документів. Частину зерна, продуктів люди ховали: в скирту соломи, закопували, засипали в глечики. Приходив уполномочений, а з ним ще 2-3 чоловіка і проводили обшук. Забирали не лише продукти харчування, а й інші речі – одяг, худобу… Про «закон п’ять колосків» чула. Люди, щоб не померти з голоду, йшли в поле, шукати колоски, витрушували зерно, їли. Якщо заставав об’їждчик, міг побити, посадити в тюрму. Вночі йшли в поле, де шукали мерзлу картоплю, приносили додому, дуже боялися, щоб хтось не побачив»…
У Жовтнянській сільраді П’ятихатського району практикувалося повне розкуркулення: у людей вилучалося все майно, навіть особисті речі, що були на них, усі харчові запаси, готова їжа, в хатах руйнувалися печі, груби, димарі, комини, вікна, двері. У Петриківському районі керівники сільрад застосовували до селян моральний і фізичний тиск, доводили людей до самогубства, як наприклад, у селі Єлизаветівка.
Але ні кримінальна відповідальність, ні погрози вже не діяли, бо у селах просто більше нічого було взяти. Невиконання плану хлібозаготівель 1932 р., а також конфіскації продовольства по селах Кам’янського району до складу якого входила 21 сільрада, призвели до того, що навесні 1933 р. вже нічого було сіяти, та й нічим. Вимирали не тільки люди, а й худоба. За спогадами мешканця Карнаухівки О. Лящевського, із 496 колгоспних коней після зими 1932–1933 рр. через нестачу кормів залишилося лише 24. Страшний Голодомор вже лютував по всій Україні…
