16 серпня у Кам’янскому на Новій сцені театру ім. Лесі Українки відбудеться показ гастрольної вистави «Чоловік моєї дружини» за участю популярних акторів Володимира Горянського. Олесі Жураківської та Костянтина Костишина. Напередодні цієї події ми поспілкувалися з улюбленицею заслуженою артисткою України Олесею Жураківською, яку глядачі знають по ролях у серіалах «Свати», «Мама», «Кріпосна», а також як ведучу популярного шоу «Зважені та щасливі». Пані Олеся досить відверто розповіла, як вона вагалась, чи варто під час війни грати у театрі комедії, що змусило її змінити свою думку, як вона пережила самі складні часи війни на Київщині, та як зараз з колегами «воює» на мистецькому фронті.
– Олеся, скажіть, а гастрольний тур з виставою «Чоловік моєї жінки» ви давно розпочали?
– Це ми тільки в перший раз після початку війни поїдемо у повноцінний гастрольний тур. Ми їздили з цією виставою у Чернівці, в Івано-Франківськ, до Львова і грали її у Києві. Проте це були, якщо можна так сказати, разові акції. Ми зіграли тільки чотири вистави після дуже складного і напруженого періоду в Києві. А такий великий тур, у повному розумінні буде саме зараз. І почнемо його ми саме з Кам’янського.
– Я розумію, що навіть незважаючи на воєнний час, театр повинен жити, але чи доречно зараз грати такі легковажні комедії, як «Чоловік моєї дружини»?
– Доречно. І це не просто моя думка. Я так відповідаю, бо вже знаю, як люди реагують зараз на цю комедію. Перший раз ми грали виставу невдовзі після періоду сильних обстрілів і коли тільки-тільки відбулася деокупація Київщини. Я тоді дуже переживала, сумнівалась і думала, чи дійсно доречно зараз грати такі вистави. Але виставу ми грали, віддаючи борг глядачам, які раніше придбали квитки. Була величезна зала куди запросили також наших воїнів та членів їх родин. Тобто у залі було дуже багато військових. Я сиджу за кулісами і дуже хвилююсь. Думаю: «Ну як вони будуть дивиться цю комедію після того жаху, що їм довелося пережити? Що для них може бути смішного у цій історії?» Я не виїжджала з Києва і по собі знаю як було страшно і розділяла весь той жах розділяла з тими, хто залишився вдома під обстрілами. Я взагалі мешкаю у районі Житомирської траси і те що там відбувалося – це було просто жахливо. І от після всього цього я виходжу на сцену і розумію, що переді мною найвдячніша зала, яку можна було уявити. Після вистави мені понесли цілі оберемки квітів. І ще десь тижнів два після вистави я отримувала від людей багато слів вдячності: «Олесечко! Дякуємо Вам, що Ви дали змогу хоча б на пару годин забути наші суворі реалії, розслабитися і відпочити від того кошмару у якому ми живемо». Тоді я усвідомила, що як би не було важко… І в першу чергу важко саме акторам. Ми такі ж люди і нам також буває боляче, буває страшно. Ми також втрачаємо на цій війні друзів, знайомих, близьких. Але дуже важливо зараз подарувати надію, подарувати їм гарний настрій. Тому я з радістю поїду у цей тур. Я нічого не боюся. Я думаю, що ми будемо піклуватись про свою безпеку і безпеку глядачів. І якщо, не дай Бог, буде повітряна тривога то будемо ховатись у бомбосховище. Це нас буде тільки зближувати з глядачами. Я вірю, що все буде добре!
– Ви казали, що живете у районі Житомирської траси під Києвом. То окупанти дійшли і до Вашої домівки?
– Ні. Наше село, де я на той час була зі своєю родиною, стоїть як раз між двома іншими розбомбленими селами. А до нас росіяни не дійшли – вони стояли в чотирьох кілометрах. А у нас у селі були наші хлопчики яких ми годували, прали їм форму, збирали для них теплий одяг. Турбувалися і піклувалися про них, як могли. Було страшно через обстріли. Бо до окупантів було чотири кілометри, а танк стріляє на п’ять кілометрів. Навіть танками до нас було легко дострелити… А там з чого тільки не стріляли. Не дарма Житомирську трасу називають «трасою смерті». Це важко передати словами, коли ти сидиш і усвідомлюєш, що будь-якої миті може прилетіти снаряд і твоє життя закінчиться, що навколо тебе руйнуються будинки і церкви… У нас у Ясногородці батюшка з трьома чоловіками з хрестом і хоругвами вийшов назустріч цим рашистам, впевнений, що в священника вони не будуть стріляти. І всі четверо там і полягли. Їх просто розстріляли…
– Так це дійсно жахливо… Та давайте повернимось до мистецтва. Разом з Вами у виставі «Чоловік моєї дружини грають Ваші колеги по київському Академічному театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра, чудові актори Володимир Горянський і Костянтин Костишин. Театр на Лівому березі взагалі називають театром «зірок». Ви з цим згодні?
– Я скажу, що в Україні зараз взагалі багато хороших акторів. І завжди у нас в країні було багато гарних акторів. Це факт. Але у нас у театрі дійсно досить висока концентрація популярних, а головне – висококласних акторів.
– І зараз всі ці актори беруть активну участь у захисті країни: хтось на мистецькому фронті, хтось у рядах волонтерів, а хтось зі зброєю у руках на фронті.
– Так, у нас багато людей з театру пішли в ЗСУ. І акторів, і монтувальників. Один з наших монтувальників у перші дні війни з якихсь допотопної зброї знищив російський танк. І ми були у театрі у захваті від цього його подвигу. Він нас просто надихав. Коли в нього журналісти спитали, щоб він хотів сказати особисто від себе, то він сказав, що хотів би передати вітання своєму любимому театрові. Коли ми це почули, у нас начебто крила розкрилися в той момент. Із акторів в ЗСУ у нас зараз служать Макс Девізоров, Сергій Коршиков, Вова Кравчук і інші. Це, я так думаю, найголовніший вклад наших колег у майбутню перемогу над ворогом. До речі у нас у виставі «Чоловік моєї дружини» спочатку повинен був грати Олег Головко. Але він зараз також служить у ЗСУ і боронить нашу землю зі зброєю у руках. Тому його замінив Костянтин Костишин – також дуже чудовий і талановитий актор.
Що стосується творчої діяльності, то оскільки й нас у театрі немає бомбосховища, то нам довелося шукати нові способи взаємодії з глядачем. Ми як театр не могли просто зникнути з початком війни. Правда? Тому ми робили, наприклад, ко-продукцію з театром «Золоті ворота». Ми разом робили читки по п’єсі Олександра Середіна, яку він написав у Харкові під ворожими обстрілами. Він написав прекрасну п’єсу «Ми готові до війни». Ми робили її читання і збирали гроші для своїх колег з Херсонського театру ім. Куліша. Вони були в окупації, їм не платили заробітну плату і ми все що збирали, відправляли їм, щоб вони могли собі хоча б хліба купити. І взагалі відчути, що про них не забули, що ми їх любимо і про них піклуємось. Ще у нас були онлайн зустрічі з глядачами «12-й гравець». Збиралися і спілкувалися з людьми, бо наші глядачі просто сумували за нами. А головне, вистава нашого театру «Погані дороги» Наталки Ворожбій у постановці Тамари Трунової на початку війни отримала Шевченківську премію. Її актуальність зараз просто важко переоцінити. З цією виставою наш театр відправився у великий гастрольний тур по Європі. Вони були у Клайпеді, Ризі, Вільнюсі, Празі, Берліні. Це дуже складна вистава, технічно дуже цікава і по акторській роботі просто фантастична. І у них була можливість під час цього туру грати її перед великою кількістю людей – це були зали-тисячники.
Тому ми дійсно працювали на всіх фронтах. Я, наприклад, їздила до Литви куди мене запросили почитати щоденники журналістки Надії Сухорукової, яка вирвалась з пекла Маріуполя. Я читала ці щоденники у Клайпеді на відкритті виставки нашої художниці Олени Ліберті, яка два роки служила в «Азові». А потім мене офіційно запросили на святкування Свята моря і я разом з президентом Литви Ґітанасом Науседа і його дружиною Діаною на військовому кораблі виходила в море, потім була на прийомі у мера Клайпеди і скрізь розповідала про Україну, про те що тут відбувається.
– Я знаю, що у Литві нас і нашу боротьбу зараз дуже сильно підтримують.
– Так. Вони дуже щирі у своєму бажані нам допомогти. Мене вразив той факт, що у Клайпеді де мешкає всього 150 тисяч людей, змогли прийняти 10 тисяч наших переселенців. І не просто прийняли, а зробили все можливе, щоб люди жили нормальним життям: щоб діти могли піти до школи і у садочку, щоб у дорослих була робота і житло. І це все так природньо, ніхто про це не кричить, ніхто цим не хизується. Я, маючи таку можливість, подякувала першій леді Литви. Кажу: «Пані Діано, я дуже дякую Вам. Я знаю, що Ви мене зрозумієте як жінка. Я Вас дуже люблю». А вона мені відповідає: «Я розумію Вас. Я також дуже сильно Вас люблю і я дякую всьому українському народові за те, що ви робите, за те що ви нас бороните. Ви народ, у якого є сміливість боротися з таким монстром».
