Кам’янське: останній з тих, хто вижив або КІНОподорож у недавню історію

У травні цього року у Кам’янському був ювілей, який через нинішню ситуацію в країні мало хто помітив. Виповнилося 35 років від дня відкриття кіноконцертного комплексу “СВІТ”, що на лівому березі.
До середини 80-х років минулого століття житловий масив «Лівий берег» у Дніпродзержинську розростався гігантськими темпами. Вже було збудовано 1, 2, 3, 9 та 10 мікрорайони, активно забудовувалися 11 та 4, на лівому боці річки Дніпро жили вже десятки тисяч городян. І більшість складали молоді сім’ї – здебільшого їм тоді давали квартири (якщо хтось забув чи не знає – житло в СРСР видавали безкоштовно, за рахунок держави, щоправда, треба було кілька років вистояти в черзі). І тоді стало зрозуміло – кінотеатр на лівому березі потрібен позаріз. У ті часи вважалося, що «головним із мистецтв є кіно», і громадяни СРСР із задоволенням ходили до кінотеатрів, де можна було подивитися новинки не лише радянського, а й зарубіжного, зокрема західноєвропейського та американського кінематографа. Тим більше, що квитки коштували по 25 і 50 копійок, у крайньому випадку – по 1 рублю, тобто цілком по кишені середньостатистичної радянської родини. А що було на лівому? Був літній кінотеатр у парку, відкритому у 1982 році, але він не вміщав усіх бажаючих. Був навіть варіант кінозалу у салоні списаного пасажирського літака, про який ми колись писали, але він також не вирішував проблему.
Жителям лівобережжя доводилося їздити в кіно на правий берег, а це було пов’язано із низкою транспортних проблем. Автобуси, а це були переважно «Ікаруси-гармошки», хоч і ходили досить часто, але повноцінного зв’язку між берегами не робили. По-перше, ходили вони переважно переповненими «під зав’язку», без особливого комфорту. По-друге, їхати доводилося досить довго: дороги були вузькими та перевантаженими, особливо на греблі ГЕС – єдиною сполучною артерією між правим та лівим берегами. До того ж були вічно закриті залізничні переїзди між проспектом Пеліна та вулицею Петровського (це там, де нині розв’язка «Вовче горло») та на Дніпробуді, на вулиці Петровського (нині Тритузної). Щоправда, офіційна влада тоді переконувала дніпродзержинців – мовляв, зовсім скоро буде збудовано міст через Дніпро, ним запустять швидкісний трамвай від магазину «Дружба» до лівобережного парку, а на самому лівому березі пустять кільцевим маршрутом тролейбуси, які зв’яжуть мікрорайони. Але після смерті нашого земляка Леоніда Брежнєва будівництво мосту «заморозилося», і транспортні проблеми були дуже гострими.
Тому й розпочато будівництво кінотеатру для мешканців лівого берега, який відкрився у травні 1987 року. Назвали його «СВІТ», мабуть, на честь миролюбної політики СРСР, але місцевий народ одразу придумав свій варіант назви – «Миша і Раю», на честь тодішнього Генсека ЦК КПРС Михайла Горбачова та його надміру активної дружини Раїси. Так і з’явилося на лівому березі своє повноцінне вогнище культури – кінотеатр «СВІТ». Причому фільми в ньому показували виключно касові та затребувані, завозилися вони одночасно з головним кінотеатром міста імені Шевченка, на найзатребуваніші фільми в каси вишиковувалися величезні черги.
А потім був розвал СРСР та 90-ті роки. Їх ще називали «лихими», і для кінотеатрів Дніпродержинська ця назва підходила якнайкраще – почався їх повний, аж до зникнення, занепад. Тут було одразу кілька причин.
По-перше, за СРСР усі кінотеатри були у державній власності, і фінансувала їхня держава з Держбюджету. Навіть якщо кінотеатр мало заробляв на продажі квитків – Держбюджет усе покривав, вистачало грошей і на комунальні послуги, і на зарплату працівникам, і оновлення обладнання. З переходом України на ринкові відносини кінотеатри віддали на баланси місцевих бюджетів, а там грошей катастрофічно не вистачало.
По-друге, народ у першій половині 90-х різко зубожів. Немислиме зростання цін, мізерні зарплати та пенсії та й ті платилися не вчасно – і людям стало не до кіно, тут би вижити хоч якось. Загалом народ думав про хліб, а не про видовища, і кіно не ходив.
По-третє, на терени колишнього СРСР, у тому числі й України, надійшло відео. Спочатку це були численні відеосалони, потім у продажу з’явилися відносно недорогі відеомагнітофони та пункти відеопрокату у кожному магазині. Вже не треба було ходити в кіно, щоб подивитися на якусь прем’єру – все було на відеокасетах. Там можна було подивитися і бойовики, і еротику, і все те, що душа забажає. Копії фільмів були піратські, гугнявий голос читав примітивний переклад на кшталт «я надеру тобі дупу» або «йдемо трахатись», але більшість народу це цілком влаштовувало.

Все це призвело до того, що кінотеатри не просто спорожніли, вони стали занепадати. Не робилися ремонти, не оновлювалося обладнання, не отримували права на прокат прем’єрних та касових фільмів. І «СВІТ» спіткала та сама сумна доля. Щоправда, були рідкісні аншлаги у залі для глядачів. Наприклад, коли навесні 1994-го, в рамках передвиборчої кампанії кандидата в народні депутати України Леоніда Гаманюка тут виступила команда КВК ДДУ, одна з найкращих на теренах колишнього Союзу. Лунали по-справжньому іскрометні, злободенні та хльосткі жарти, не в приклад вульгарним, хамським і тупим опусам нинішніх клоунів з «95 кварталу», зал аплодував стоячи. Був аншлаг і восени 1997 року, коли міська влада організувала тут святкування Дня студента, як гостей був дніпропетровський гурт «Шао? Бао!» зі своїм суперхітом «Купила мама коніка, а коник без ноги», може хтось ще пам’ятає таку команду. Але загалом «СВІТ» згасав, як і інші кінотеатри Дніпродзержинська.
1998 року на виручку прийшов Дніпровський райвиконком, точніше, його голова Юрій Могулєв. З перших днів приходу на посаду він заявив, що «СВІТ» – це головний об’єкт культури Дніпровського району та відкрив йому фінансування з районного бюджету, тут часто проводилися масові заходи, кінотеатр отримав статус кіноконцертної зали. Це допомогло «МІРУ» пережити важкі часи, він не розвалився і потрапив під потворну «прихватизацію», як інші кінотеатри Дніпродзержинська.
Нова ера для «МІРу» розпочалася з 2015 року, після приходу до влади у місті мера Андрія Білоусова та його команди. Об’єкт було впорядковано, впорядковано прилеглу територію, оновлено обладнання. А зовсім недавно тут було проведено кардинальну реконструкцію, і «СВІТ» буквально заграв новими фарбами. Хтозна, може, було б зроблено і більше, але в країну прийшла війна…

І коли ми вже почали розповідь про кінотеатри нашого міста, давайте скажемо кілька слів про інші такі ж заклади культури, згадаємо, як склалися їхні долі.
До кінця 1970-х-початку 1980-х років у Дніпродзержинську, зрозуміло, що на правому березі, працювало кілька кінотеатрів, а саме: «Аврора», імені Шевченка, «Слава», «Батьківщина», «Прометей» та «Комсомолець» . Відразу скажемо, що «Слава» і «Батьківщина» не дожили до розвалу СРСР – перший просто знесли, на його місці тепер МСЧ Каметсталі, а другий, що по Гімназійному проспекту (колишній Пеліна) закрили і перетворили на якусь подобу чи то клубу, чи то чи червоного куточка міських телефоністів та поштовиків, там і зараз знаходиться відділення Укрпошти. Тепер про ті заклади, що дожили до 90-х.

Спочатку – про кінотеатр імені Шевченка. Він вважався найкращим у Дніпродзержинську, завжди показував найкасовіші прем’єри, біля каси юрмилися черги. З початком 90-х відчайдушно намагався вижити – тут відкрився відеосалон і дискотека, навіть нічний бар, але все ж таки було чітко видно – занепадає. Потім його взяла в оренду відома в місті фірма «МіКомп», з’явилася подібність нічного клубу, здається, під назвою «Фрідом», але щось пішло не так. Загалом ні кіно, ні дискотеки. Потім був конфлікт «МіКомпа» з міською владою щодо платежів за оренду, будинок повернувся у власність міста. Місто намагалося щось налагодити, навіть об’єднало «Шеву» (так його тоді називали) із «МІРом», намагалися створити молодіжний розважальний клуб, але знову – не пішло. У результаті до будівлі знову прийшов «МіКомп», і тепер там найбільший магазин секонд-хенду Кам’янському. Ось так – колись українці ходили сюди, щоб підвищити культурний рівень і зайвий раз згадати про нашого національного генія Тараса Шевченка, а тепер – щоб купити недоноски, що погано пахнуть, з європейського плеча. І якщо хтось зараз буде з нами сперечатися, що нинішня Україна – це просто задвірки Європи, хай кине в нас камінь. Але «Шеві» ще пощастило, там хоч будівля збереглася, а ось інші…

Йдемо далі. «Аврора» була збудована у 50-ті роки, довгий час була улюбленим місцем відпочинку мешканців Жовтневої вулиці (нині – проспект Ювілейний), селища Будівельників та старих Черемшин. До середини 90-х заклад ще намагався якось крутитися, показувати фільми, хай і не найкасовіші. У будівлі було відкрито комерційний магазин і бар, називався він, здається, «Інтеграл», хоча ми й не ручаємося за точність. Але все ж таки з кіно довелося попрощатися – ніхто не купував квитки. Потім тут намагалися «свити гніздечко» місцеві рокери, але особливих грошей це не давало. А потім виявилося, що будинок тріснув і перекосився, і перебувати в ньому не можна. Так колишній кінотеатр і стоїть, як сумний пам’ятник минулої доби.

Був ще кінотеатр “Прометей”. Працював він у приміщенні, прибудованому до будівлі ПК Металургів. Приміщення це, до речі, зводили робітники ДМК методом комсомольсько-молодіжних суботників. Але у першій половині 90-х кінотеатр закрили, у приміщенні прибудови відкрили перше у Дніпродзержинську казино, а трохи згодом і нічний клуб, теж перший у місті, під імпортною назвою «Ріко». Були тут і рулетка, і блек-джек, і дискотека, і дорогий бар, і «брудні» танці. Так би мовити, осередок капіталістичного розпусти дома комсомольсько-молодіжної будівництва. Але протримався цей заклад недовго – приїхали «шпильові» і повністю вигребли всю касу. До того ж, через постійні розбірки між «братвою» 90-х років, з мордобою та стріляниною, відвідувачів тут майже не залишилося. Так і спорожніло це помешкання. ДК Металургів через підземні води тріснув і перекосився, і тепер весь цей комплекс – екс-Палац та екс-«Прометей» – похмуро стоять у центрі Кам’янського, лякаючи перехожих. Колишній власник цих приміщень – ДМК, нині Каметсталь – повністю відмовився від них і продав, кому – невідомо. І схоже, надії на відродження немає.

І, нарешті, «Комсомолець», збудований наприкінці 70-х. У ньому було одразу 2 зорових зали – Червоний та Блакитний (тоді це слово не викликало такої неоднозначної реакції). Тут планували влаштувати таке собі вогнище культури для мешканців Черемушок – великий майданчик із фонтаном, де можна проводити концерти та інші масові заходи, навпаки – кафе «Ромашка» із найсмачнішими морозивом та натуральним полуничним соком. Загалом, хотіли багато чого зробити, але тут у СРСР пролунала перебудова, а потім – і розвал. «Камсік» (так його тоді називали) намагався вижити – унизу по черзі були відеосалон, кафе та магазин, нагорі – нічна дискотека та бар. Але в кіно мало хто ходив, а дискотеки ближче до кінця 90-х втратили колишню популярність – чи то молоді поменшало, чи Інтернету більше, чи музику стало простіше слухати вдома, ніж у великій залі. У середині 90-х Блакитну залу віддали в оренду під казино, але й то довго не прожило. А тут ще через зсув будівлі тріснуло. Загалом почав «Комсомолець» валитися і пустіти прямо на очах.
2004 року кінотеатр було виставлено на аукціон, і його приватизувала бізнес-вумен Людмила Кучма, родичка тодішнього президента України. Невідомо, що обіцяла і що планувала зробити пані Людмила, але нічого не змінилося на краще – будівля потихеньку розвалювалася. Чи то у неї не вистачило грошей і бажання, чи після відходу родича з посади президента можливостей поменшало, але стан будівлі ставав дедалі гіршим. 2008 року Кучма виставила «Комсомолець» на продаж, будівлю придбала якась структура з Донецька, подейкували, що за цією структурою «вгадується» найбагатша людина України Рінат Ахметов. Але й після цього відродження не настало, «Камсік» хирів і розвалювався. Його вигляд у 2016 році навіть жахнув тодішнього віце-прем’єра Геннадія Зубка, який побував у нашому місті. Декілька років тому комплекс придбав кам’янський бізнесмен Олександр Равіткін, потихеньку почалися роботи з відновлення, але прийшла війна. І сьогодні розвалюється навіть те, що встиг відновити Равіткін та його компаньйони.

Така незавидна доля кінотеатрів колишнього Дніпродзержинська. А «МІРу» можна просто позаздрити: він єдиний кінотеатр, що вижив, після 1991 року. І дай Боже, він працюватиме ще довго і щасливо, не перетвориться на секонд-хенд, як «Шева», або на руїни, як «Аврора», «Прометей» і «Комсомолець».