Павло Тичина. Потойбіччя таланту

55 років тому, 16 вересня 1967 р. в Києві помер Павло Тичина. Один з найвідоміших і найтитулованіших українських поетів ХХ сторіччя, який ще й зробив блискучу політичну кар’єру – звичайно, якщо вважати політикою сходження щаблями суворо регламентованої радянської ієрархічної системи. Більше двох десятиліть обирався депутатом  Верховних Рад УРСР і СРСР,  у 1943-1948 рр. був міністром освіти УРСР, членом ЦК КПУ.  А протягом  1953-1959 рр. Павло Григорович очолював Верховну Раду УРСР – хай номінально,  однак  це статус першої  особи тодішньої України. 
Але зростання списку регалій і нагород «поета – академіка», серед яких Сталінська й Шевченківська премії, звання Героя соцпраці, п’ять (!) орденів Леніна, не сприяли широкій популярності його творчості. Скоріше навпаки. Чимало людей більше пам’ятають не тичинові поезії, а народні пародії на них. Наприклад:  «Трактор в полі дир-дир-дир. Хто за що, а ми  – за мир!», «Краще з’їсти кирпичину, ніж читать Павла Тичину». Або таке: «А Тичина пише вірші – та все довші, та все гірші. І всі ж – як один, і всі – як один»…
І це – це не тільки шкільний фольклор, що виник внаслідок стихійної реакції учнів на ґвалтування програмними віршами поета про колгоспні лани й партію.  Висока оцінка творчості молодого Тичини і цілковите неприйняття створеного ним у період фізичного розквіту – характерна для практично всіх літературних критиків, друзів і колег по поетичному цеху.  Видатний поет – шістдесятник Василь Стус захоплено писав про ранню творчість Тичини і жорстко критикував її продовження: «Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші».

Від кларнета до дудки
Стус мав повне право засуджувати старшого колегу. Це право – на незалежність суджень, незалежність думок і творчості він незабаром довів ціною власної свободи, потім – і життя. Його стаття про Тичину «Феномен доби. Сходження на Голгофу слави»  після арешту у 1972 році була вилучена при обушку і слугувала на суді одним із доказів «злочинної діяльності» Стуса.
Тичина й сам навряд чи став заперечувати  різким стусовим оцінкам. Він був розумною ерудованою людиною, справжнім інтелектуалом, самостійно вивчив близько 20 мов, і добре зрозумів  справжню ціну, яку коштував його показний успіх. Коли на схилі життя Тичині показали  присвячений йому вірш Євгена Маланюка з гіркими рядками:  «Від кларнета твого пофарбована дудка зосталась…», Тичина лише зітхнув і сказав, що давній приятель сказав гірку правду. Зізнання самокритичне і дуже сумне, бо той самий Маланюк на початку 1920-х захоплено писав: «Павло Тичина – це голос самої землі, що вперше заговорила людською мовою. Не віриться, що він людина з обличчям, паспортом і прізвищем»…
Так, Тичина не міг не розуміти, що обрав не той шлях, що розміняв дар Божий на подачки від влади. Але вибір у нього був невеликий – приєднатись до сонму придворних славословів, де опинились  такі ж замолоду талановиті, прогресивні й національно свідомі Сосюра й Рильський. Або  поповнити мартиролог розстріляного більшовиками «Українського ренесансу» слідом за Валер’яном Поліщуком,  Миколою Кулішем,  Михайлом Семенком, Євгеном Плужником, Миколою Зеровим й тисячами інших. Комусь, як згаданому Маланюкові, вдалось вчасно емігрувати, але таких щасливців було небагато…

Учень Коцюбинського
Народився майбутній академік 23 січня 1891 року у селі Піски на Чернігівщині, у багатодітній родині сільського священика, й за сумісництвом – вчителя, і був сьомим з тринадцяти дітей. У документах його записали на російський лад – Тичинін. Батько думав, що так хлопцеві буде легше пробитися в житті.  В дорослому віці той відновив справжнє прізвище,  й носив його з гордістю, вважаючи себе нащадком козацьких старшин, соратників легендарного гетьмана Полуботка.
Грамоті хлопець навчився змалку – щодня прямо в їхній хаті батько  проводив уроки для  сільських дітей. Потім навчався в земській школі, де виявив неабиякі  творчі здібності. У дев’ять років Павло стає співаком архієрейського хору при Троїцькому монастирі у Чернігові, паралельно навчається у Чернігівському духовному училищі, потім у духовній семінарії.
Тичина мав абсолютний музичний слух і грав на багатьох інструментах – фортепіано, кларнеті, бандурі, гобої. Всі звуки він сприймав, як музику, навіть в  паровозному гудку вловлював квінту. Й до людей підходив з такими ж мірками: «Я ніколи не зможу покохати жінку, яка не матиме слуху», – говорив Павло.
Серед товаришів Тичини в семінарії було ціле сузір’я майбутніх зірок – музикант Григорій Верьовка, поет Василь Елланський (Еллан-Блакитний), письменник Аркадій Казка та інші. Навіть на такому яскравому фоні Тичина виділявся різноманітними талантами – саме він навчив нотної грамоти  майбутнього диригента і композитора, засновника знаменитого хору. Григорій Верьовка потім віддячить, написавши  десятки музичних творів на вірші старого друга – бурсака.
В юності Павло бачив себе професійним музикантом або художником,  збирався поступати до Петербурзької художньої академії. Він став своїм у  середовищі творчої інтелігенції Чернігова, познайомився з видатним письменником Михайлом Коцюбинським, який  розгледів літературний хист обдарованого юнака і взяв над ним шефство. З 1911 року Павло –  постійний учасник «Літературних субот» Коцюбинського.  На одній з таких субот Тичина прочитав свої вірші й отримав перше визнання від самого метра.  В результаті музиці та живопису своє життя він не присвятив, хоч пропрацював кілька років хормейстером і керівником капелли.  Однак любов і хист до цих видів мистецтва проростали  у його поезії яскравими ліричними образами й чіткою будовою рядків.
Після смерті Михайла Коцюбинського у 1913 р. Тичина диригував хором на похороні наставника. У тому ж році вступив на економічний факультет Київського комерційного інституту, одночасно працював редактором відділу оголошень газети «Рада», секретарем редакції ліберального україномовного журналу «Світло», помічником хормейстера театру Миколи Садовського, статистиком чернігівського земства.
Друкуватися почав  з 1912 року, тож Українську революцію Тичина зустрів уже відомим поетом молодого покоління. У Києві постає Центральна Рада й проголошує Українську Народну Республіку.  Ще під час семінаристської юності в Чернігові Тичина – учасник таємного гуртка українців-самостійників який очолював його товариш Василь Еллан-Блакитний.  Молодий поет палко підтримує революційні  події, називаючи їх  «празником, який прийшов і не проходить».

Співець нового дня
Тичина пише злободенні вірші «Пам’яті 30-ти» – присвята героям Крут, «На майдані» та ін., які принесли йому славу співця «нового дня». Вірш «Як упав він з коня» – перетворився на пісню, ставши неофіційний гімном армії УНР. (Через три десятиліття Тичина стане автором й гімну офіційного – Української РСР, який починатиметься  зі слів «Живи, Україно, прекрасна і сильна…» й  існуватиме аж  до 1991 р.).
Під час окупації Києва у 1919 р. військами Денікіна, Тичина кілька днів переховувався у склепі на Байковому кладовищі разом з Василем Елланом-Блакитним та іншими друзями. Їжу й новини приносила Ліда Папарук, донька домовласниці, в якої він квартирував.  (З юних років закохана в поета, вона терпляче чекала на нього, ігноруючи плітки про його численні романи. І таки дочекалась – через двадцять років, у 1939 р., стала його дружиною. Вони прожили разом 44 роки, дітей не мали. Зате Лідія стала надійним помічником не надто практичного поета, а після його смерті добилась  відкриття в їх київській квартирі меморіального музею П. Тичини).
На той час вже вийшли друком «Сонячні кларнети», забезпечивши молодому поету тріумфальне входження у велику літературу. Ця маленька, на 52 сторінки, збірка стала поворотним пунктом у мистецькій долі Павла Тичини. Вона принесла йому заслужену славу і стала значною подією в українській літературі. У 1918-1925 роках вийшло чотири видання  «Кларнетів». Третє, випущене в Києві й Берлині, оформлював наш земляк, народжений у Кам’янському відомий художник Роберт  Лісовський, учень Г. Нарбута. Це видання «Сонячних кларнетів» вважається найкращим за дизайном.
На перших порах нова влада загравала з національними елітами, не перешкоджала розвитку культур  підкорених народів.  Як багато представників української інтелігенції, Тичина сприймає таку політику з ентузіазмом і сподіваннями. У 1923 р. він переїжджає до Харкова, тодішній столиці УРСР. Працює в журналі «Червоний шлях», входить до спілки пролетарських письменників «Гарт». Бере активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської літератури) на чолі з Миколою Хвильовим, котрий не побоявся висунути гаслом об’єднання «Геть від Москви!». Через кілька років більшість ваплітян було знищено у сталінських концтаборах, як і майже всю генерацію митців, серед яких особисті друзі Тичини: Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Марко Вороний, Майк Йогансен, Драй-Хмара й багато інших.
У 1923 р. арештували брата поета Євгена, регента церковного хору, звинувативши в «українізації церкви». Павлу, підключивши впливових знайомих, дивом вдалось визволити брата з чекістських катівень.  Починають насуватись чорні  хмари й на самого Тичину. У 1926 р. його звинувачують у буржуазному націоналізмі. Високе партійне начальство, а саме – голова РНК УСРР В. Чубар  у поемі «Чистила мати картоплю», розгледів «протягування націоналістичного дурману в літературу». Героїня твору, змучена непосильною працею і злиднями селянка, висловлює наболіле: «Ну ріжте, ну бийте, в гроб удавіть мене з дрібними дітьми, нехай я вже буду вашим коліном придушена, наче ота Україна». А далі: «Ленін-антихрист явився, мій сину. Треба боротись: антихрист явився»…
Партія веде – в 1933 рік…
Тоді все обмежилось гострою критикою, яку Тичина зрозумів як попередження й зробив «правильні» висновки. Переломною в творчості поета стала збірка 1931 року «Чернiгiв», остаточно  закріпив перехiд у число офiцiозних авторів вірш «Партія веде», опублікований у газеті «Правда» в страшному 1933 р., коли мільйони українців вмирали від влаштованого владою голодомору.  Неймовірно, але  автор бачив цей опус… піонерським маршем, та редакція дитячого журналу його відхилила.  Випадково текст потрапив на очі кореспонденту «Правди» у Харкові, і головна більшовицька газета його з задоволенням опублікувала. І все пішло як по маслу – багатотисячні тиражі, посади, премії, нагороди…
Василь Стус писав: «Доля Тичини багато в чому схожа до Маяковського. Його так само стали вводити примусово і від того самого часу: збірка «Партія веде» поставила Тичину на пропагандистський конвеєр. Поет став заслуженим митцем – державна посада невідомого призначення, як посада міністра без портфеля. Цікаво ще одне: офіційне визнання прийшло до Маяковського після фізичної смерті, а возведення Тичини в канон – після смерті духовної. Мимоволі закрадається підозра, що та доба потребувала для себе тільки мертвих співців»…
Правила гри
Щоправда, деякі дослідники вважають, що Тичина починаючи від 1931 року у своїх віршах не прославляв, а пародіював радянську дійсність. Говорячи сучасною мовою,  тонко її тролив. А партійні цензори, не розуміючись на тонкощах метафор і гіпербол, ставилися до пародій серйозно й навіть оголосили їх радянською класикою.  Втім, ця версія, покликана обілити  образ придворного поета, виглядає не дуже переконливо. З одного боку, – так, він вступив в партію лише в 1944 р, у віці 53 років.
З іншого – бачачи смерть стількох колег і друзів, Тичина не міг не розуміти небезпеку будь-яких жартів з владою. І одного разу прийнявши її правила гри, ретельно дотримувався їх до кінця життя, яке прожив в постійному страху. Розповідали, що навіть обіймаючи високі державні посади, Тичина тримав під ліжком тюремну валізу. А вдома усі розетки й вимикачі Павло Григорович при розмовах завішував  м’якими іграшками – такий собі лайфхак  від вух «старшого брата».
Не сприйняв він і Хрущовську десталінізацію  –  боявся, що відлига не надовго, це лише антракт перед новою хвилею репресій. Тому засуджував шістдесятників, по інерції  продовжував славити велич партії, нового вождя Хрущова, співати про дружбу народів, колгоспних ланкових і шахтарів. Оцей, фінальний період його творчості – вже точно виглядає як пародія. Пародія на самого себе…
Відчуття власної провини Тичина  намагався спокутувати активно допомагаючи людям – молодим митцям і ветеранам, тим, хто повертався з таборів. Писав рекомендації, подання на реабілітацію, – а його підпис, як Голови Верховної Ради, важив багато. Давав нужденним гроші, поради, клопотався пенсіями і квартирним питанням.

По той бік себе
…Взірцем для Тичини завжди був мандрівний філософ Григорій Сковорода. Йому він присвячує головний твір життя – однойменну поему-симфонію,  сповнений поклонінням перед мудрістю й незалежністю українського мислителя, котрого «світ ловив, та не спіймав». Мріяв таким бути й сам Тичина, сподівався, як його кумир  знайти «нову гармонію, в якій замість любові щось інше зазгучало». Натомість став бранцем золотої клітки, а у віднайденій ним гармонії пробивався сталевий брязкіт репресивної машини.  А поема над якою працював все життя – так і залишилась недописаною…
«Слава генія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, що став паразитувати на тлі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трестом. В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням». – безжально таврує нонконформіст Василь Стус.
Водночас він знаходить слово співчуття. «Тичина – така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе»…
Геніальним поетом і геніальним блазнем кривавого тирана назвав Павла Тичину поет Василь Стус. Він писав, що від 1933 року Тичина став поетом без минулого, яке йому «відбили мов печінку». Перша половина його життя пішла на творчість, а друга — на нещадну боротьбу зі своїм геніальним обдаруванням. Поет у ньому помер, а Тичина лишився жити і як чиновник мусив далі виконувати поетичну функцію.

Вам буде цікаво

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *