14 жовтня відзначається 115 років від дня народження Михайла Прокоповича Аношкіна, легендарного директора Придніпровського Хімічного заводу, який керував цим підприємством понад чверть століття. Можна без перебільшення визнати, що для нашого міста, для його інфраструктури, для його жителів Михайло Аношкін зробив набагато більше, ніж наш знаменитий земляк Леонід Брежнєв. зброї XX ст. До ювілею Михайла Прокоповича ми зібрали найцікавіші факти з його біографії.
Кар’єрне зростання та репресії
Швидкому кар’єрному зростанню Михайла Аношкіна у 30-х роках минулого століття сприяли сталінські репресії. Після навчання у Владикавказькому індустріальному політехнікумі та закінчення у 1935 році Московського інституту кольорових металів ім. Калініна молодий інженер-металург Михайло Аношкін прибув до Тетюхи, до Сихоте-Алінського поліметалічного комбінату «Сіхалі», де почав працювати майстром. З березня 1936 року його вже було підвищено до начальника плавильного цеху. 1937 року, коли за невиконання плану було репресовано керівництво комбінату, 30-річний Михайло Аношкін став керуючим плавзаводом, а 1939 року його було призначено головним інженером комбінату. Під його керівництвом у комбінаті було впроваджено механізацію трудомістких робіт, що призвело до збільшення своєї продукції і на 1940 року комбінат виконав план на 192,4 %.
1-го липня 1941 року за наказом директора комбінату Аношкін М.П. був відправлений
на військову перепідготовку на 3 місяці. У цей же час Михайло Прокопович подав заяву про звільнення його з посади. Ні мотив, ні причини цього вчинку
невідомі. Як і невідомо, чим займався Михайло Аношкін у цей час. Але є припущення, що в цей період Михайло Прокопович проходив спеціальну підготовку, мабуть, за ведення партизанської війни в тилу ворога. На підтвердження цієї версії говорить той факт, що в цей час у Приморському краї, побоюючись війни з Японією, органами НКВС були організовані партизанські загони у разі окупації території японськими військами. І Михайло Аношкін, який з 1942 року продовжив свою трудову діяльність головним інженером Сінанчинського оловокомбінату, був призначений начальником штабу одного з таких загонів. Але попартизанити Михайлу Прокоповичу так і не довелося, оскільки Японія так і не наважилася напасти на СРСР.
«Улюбленець трьох Генсеків»
Михайло Аношкін примудрився залишатися на посаді директора такого найважливішого оборонного підприємства, як «Придніпровський хімічний завод» за трьох керівників Радянського Союзу: Сталіна, Хрущова та Брежнєва. У 1948 році він був призначений директором виробничого секретного об’єкта № 906, що будується, з переробки уранових руд у Дніпродзержинську і вже в березні 1949 року завод почав випускати продукцію, а в кінці 1949 року досяг проектної потужності. Ядерна «начинка» для першої радянської атомної бомби, випробування якої пройшли у серпні 1949 року, була виготовлена саме на цьому заводі. В 1951 Михайло Аношкін був нагороджений орденом Леніна і отримав Сталінську премію I ступеня – за впровадження та освоєння переробки доменного шлаку.
Після смерті Сталіна боротьба влади у Радянському Союзі розгорнулася між Хрущовим і Берією. У результаті переміг Хрущов. Берія було засуджено та розстріляно, як «агента іноземної розвідки». Під репресії потрапило багато його соратників, у тому числі й учасників «атомного проекту», який курирував Берія. Але Михайло Аношкін не лише залишився на своїй посаді, а й був нагороджений другим орденом Леніна у 1954 році. А ще зумів «пробити» будівництво у місті низки об’єктів соцкультури та побуту.
Прихід до влади Брежнєва, з яким Аношкін був знайомий ще з 50-х років, коли той був першим секретарем Дніпропетровського обкому КП(б) України, лише зміцнив позиції Михайла Прокоповича. У 1971 році він був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці.
Теніс, книги та рибалка
Михайло Прокопович був різнобічно розвиненою людиною. Він любив читати, і в нього вдома була зібрана велика бібліотека, що включає книги різних жанрів: від фантастики до спеціальної технічної літератури. Маючи феноменальну пам’ять, він міг він цитував напам’ять цілі сторінки з різних творів. Незважаючи на величезну завантаженість на виробництві, намагався знайти час, щоби вибратися з друзями на рибалку або вирушити з родиною на збирання грибів.
Але головною пристрастю Михайла Прокоповича завжди був спорт. Ще до війни з німцями молодий керівник багато часу проводив на стадіонах та спортивних майданчиках: штовхав ядро, метал диск, бігав, стрибав, грав у волейбол. І цим, зокрема, завойовував свій авторитет у підлеглих. Після війни, оселившись у нашому місті, Михайло Прокопович буквально «захворів» на великий теніс. Саме він став фундатором тенісної школи в Кам’янському. Завдяки його зусиллям 4 вересня 1955 року було відкрито стадіон «Перемога» місткістю 16 тисяч глядачів (що складало десяту частину тогочасного населення міста) та трьома критими кортами місткістю трибун на 800 місць.
З 1969 року з ініціативи Михайла Прокоповича Аношкіна у місті став проводитись тенісний турнір, у якому могли грати ветерани, любителі та професіонали тренери. Під час проведення першого турніру Аношкін, якому на той час було 62 роки, теж вийшов на корти та показував впевнену гру поряд із молодими тенісистами. Після смерті Михайла Прокоповича цей турнір став носити його ім’я. А у 2019 році ім’я Михайла Аношкіна за видатні заслуги у розвитку тенісу було внесено до Зали Слави українського тенісу.
Корисні знайомства
Багато хто дивувався, як Михайлу Прокоповичу вдавалося реалізовувати свої ідеї, «вибиваючи» для них фінансування. Тут велику роль грали його особисті контакти. Наприклад, він був у дружніх стосунках із Миколою Федоровичем Квасковим, начальником третього
головного управління Мінсредмаша, від якого залежало вирішення найважливіших питань у забезпеченні виробничої діяльності ПГЗ. Саме Квасков займався будівництвом заводів «атомного проекту» в Новосибірську, Красноярську, Дніпродзержинську, Глазові та інших містах. І завжди йшов назустріч проханням старого друга.
У добрих відносинах Михайло Аношкін був і з іншими партійними та господарськими діячами СРСР, у тому числі з першим секретарем ЦК КПУ В.В. Щербицьким та міністром середнього машинобудування СРСР Є.П. Славським. Він був знайомий і дружив з багатьма відомими у СРСР людьми: акторами, космонавтами. Навіть організований ним тенісний турнір, Аношкін використав для розширення кола своїх знайомих. Відомо, що пограти в теніс сюди приїжджали не лише відомі спортсмени, а й легендарний спортивний коментатор Микола Озеров, і знаменитий авіаційний конструктор Олег Костянтинович Антонов та багато інших людей, чиї імена не сходили зі сторінок газети «Правда».
Почесний громадянин Кам’янського
55 років тому, 1967 року, Михайлу Прокоповичу Аношкіну за багаторічну та бездоганну роботу, розвиток хімічного виробництва, активну участь у благоустрої, розвитку фізкультури та спорту, за участь у громадському житті було присвоєно звання «Почесний громадянин Дніпродзержинська». І це звання Михайло Аношкін отримав більш ніж заслужено.
З його ініціативи та за його безпосередньої участі у місті було збудовано дитячі садки, школи, лікарні, залізничний вокзал, автовокзал, готель «Олімпія», спортивний комплекс «Прометей», тенісні корти, палац культури ім. Горького (зараз Нова сцена театру ім. Лесі Українки), музичне училище, забудовано центральні вулиці міста, створено нові житлові масиви, у тому числі одну з центральних вулиць міста – Ленінградську (зараз проспект М. Аношкіна).
14 жовтня 2007 року на честь 100-річчя М. П. Аношкіна на одному з будинків проспекту, що носить його ім’я, урочисто відкрили меморіальну дошку на честь першого директора ПХЗ та почесного громадянина міста, якому він віддав половину свого життя.
В колі сім’ї
Незважаючи на високу посаду, Михайло Прокопович був переконаний, що керівник будь-якого рангу повинен бути скромним і жити так само, як усі інші. Сім’я Аношкіних жила в досить скромному будинку, що не йде в жодні порівняння з розкішним житлом інших керівників подібних підприємств того часу.
За спогадами молодшої дочки Катерини Михайлівни, її батько відрізнявся незвичайним життєлюбством і завжди виявляв дбайливе ставлення до природи, любив кішок і собак, які постійно жили в будинку Аношкіних. Він дуже любив своїх дочок Тасю та Катю, і, буваючи у Москві за обов’язком служби, завжди намагався привезти їм якийсь подарунок зі столиці. Також він намагався відвезти дочок на новорічні свята на знамениту Кремлівську ялинку до Москви.
А ще Михайло Прокопович дуже любив свою дружину, Поліну Миколаївну. За спогадами дочок, їхні батьки жили «душа в душу» і часто співали народні пісні, яких знали величезну кількість. Доля розпорядилася так, що обидва вони народилися в один день-14 жовтня і прожили разом півстоліття. Лише трохи Михайло Аношкін не дожив до свого «золотого» весілля, померши 3 жовтня 1995 року.
Відео дивіться тут:
