УПА. Факти проти фейків

14 жовтня – особливий день для всіх. Він освячений цілим сузір’ям  важливих для кожного українця дат. Насамперед, це велике християнське свято  Покрова Пресвятої Богородиці. День українського козацтва, представники якого вважали Матір Божу своєю покровителькою. З 2014 р.  на державному рівні відзначаємо День захисників і захисниць України.  Ще одна дата, споріднена військовими звитягами, героїкою боротьби за державність – День створення Української повстанської армії.
Цьогоріч  це свято набуває особливої ваги, і 80-річний ювілей – не головна причина. Колесо історії зробило черговий оберт, і сьогодні українська переживає все те, що відбувалось вісім десятиріч тому – збройний напад чужинських військ, масові вбивства мирного населення, геноцид, смерть, натовпи біженців, спалені поля, зруйновані церкви, міста і села…
Знов кращі сини і доньки українського народу під тим же гаслом «Слава Україні!», стають до зброї, щоб зупиняти окупанта, давати відсіч, виганяти з рідної землі. Все так само, ті ж самі вороги перед нами, хіба що в новій мутації – УПА боролась з німецьким фашизмом і російським імперіалізмом, тепер ці отруйні інгредієнти змішались  в одному флаконі в смердючу суміш  під назвою «рашизм»…
Тому важливо знати й добре пам’ятати уроки минулого, досвід попередніх поколінь захисників України. Нажаль, для багатьох сучасників абревіатура УПА говорить не так вже й багато. У свідомості інших переважають хибні уявлення, вигадки й стереотипи, що їх десятиріччями наполегливо поширювала радянська, потім російська пропаганда.  Тож спробуємо розібратись, де факти, а де – фейки.

Історія назви

У свідомості багатьох людей за довгі роки закарбувалась подвійна назва ОУН-УПА. Однак вона не є автентичною, і була сконструйована радянськими пропагандистами, котрим усіх націоналістів було зручніше клеймити скопом – «всех мастей». Організація Українських Націоналістів (ОУН)  і Українська Повстанська Армія (УПА)  –  дві різні, хоч і споріднені формації. Використання здвоєної абревіатури ОУН-УПА є неправильним, оскільки ці утворення мали різний характер: ОУН – громадсько-політичне утворення, УПА – збройне формування.
Вони були складовими частинами в структурі ОУН, що  утворилася в еміграції  в кінці 1920-х років.  До речі, емблема ОУН – синій щит із золотим тризубом з мечем, затверджена Проводом організації у 1932 р., створена нашим земляком, видатним художником з Кам’янського, Робертом Лісовським.
Значно пізніше, під час Другої світової війни було сформоване військове її крило, що перетворилось на  справжню підпільну армію – УПА. Не маючи ніякої зовнішньої підтримки, вона спромоглась воювати на три фронти – з нацистськими і  радянськими військами, польською Армією Крайовою.
ОУН, яка в 1940-му розкололася на дві течії: бандерівців та мельниківців,
існує й досі, в Україні й діаспорі як громадська організація.  УПА, як організована  структура припинила свою діяльність у 1960 р., але її послідовники ще тривалий час продовжували індивідуальну боротьбу проти рядянського режиму. Раніше вважалось, що останній бій УПА з радянськими карателями відбувся у квітні 1960 р. на Тернопільщині, однак нові дослідження істориків переносять цю дату аж на 1967 рік. А деякі, найбільш завзяті повстанці, вийшли з підпілля лише дочекавшись проголошення незалежності України!
Символізм дати
Стосовно нинішньої ювілейної дати, слід відзначити – вона носить символічний характер, і співпадіння зі святом Покрови – не є випадковим. Святковий день 14 жовтня 1942-го року було проголошено датою заснування  УПА Українською Головною Визвольною Радою (Верховний орган українського народу в революційно-визвольній боротьбі) лише 30 травня 1947 року. До того конкретного дня народження УПА не існувало.
Що природно, адже така масштабна справа, як створення підпільної армії, чисельність якої  у 1943 році  перевищувала 100 тисяч вояків,  не могло бути одномоментним актом. Назва УПА теж існувала задовго до цієї дати, і спочатку належала не бандерівцям – послідовникам ОУН(б), а
соратниками повстанського отамана Тараса Бульби-Боровця.  У червні  1940 року він отримав наказ Президента УНР в екзилі Андрія Лівицького, якому підпорядковувався,  сформувати та очолити Українську повстанську армію.  Що й виконав, назвавши своє військо, яке станом на 1941 рік вже мало 10 000 бійців, УПА «Поліська Січ». У серпні 1941 року загони Бульби-Боровця зайняли містечко Олевськ на Житомирщині, яке поспіхом залишили радянські частини, і запровадили там своє управління. Протягом чотирьох місяців, з середини серпня до середини листопада 1941 року проіснувала «Олевська Республіка» з українською адміністрацією, що визнавала закони УНР.
На той час Організація українських націоналістів тільки створила похідні групи, які разом з німецькою армією зайшли на територію України. Спершу лідери ОУН мали надії, що Німеччина погодиться надати Україні якщо не незалежність, то принаймні автономію, як це мало місце у відношенні  Хорватії та Словаччини. Але нацистська еліта і особисто Гітлер мали свої плани щодо «життєвого простору» на Сході. Тому, коли 30 червня 1941 р. представники ОУН(б) проголосили у Львові  акт про відновлення Української держави , це викликало велике невдоволення німецького командування, яке не бажало в Райхскомісаріаті Україна створення будь-якої паралельної влади.
Попри тиск, лідери ОУН – С. Бандера та Я. Стецько не погодились відкликати Акт відновлення Української Держави і зі своїми прибічниками опинилися в концтаборі.  Помірковані мельниківці були лояльніше налаштовані на співпрацю з окупаційною адміністрацією, й скористатися моментом, зайнявши важливі позиції в адміністративному апараті та поліції на окупованій території.
Використовуючи  легальні можливості, мельниківцям в умовах окупації вдалось багато зробити в справі налагодження громадського і духовного життя українців. Втім, поміркованість не вберегла їх від репресій – німців мало цікавило, до якого саме крила організації відносять себе українські патріоти. В Бабиному Яру, зокрема, розстріляна Олена Теліга й сотні інших членів ОУН(м).

Формування збройних формувань  ОУН розпочала весною 1943 р, після поразки німецьких військ під Сталінградом, коли стало очевидно, що остаточну битву за незалежність доведеться вести з СРСР. Новоспечена організація спочатку назвалася Українською Визвольною Армією. Однак, оскільки вже існувала така організація, з травня 1943 року бандерівські партизани стали використовувати популяризовану Тарасом Бульбою-Боровцем назву Українська Повстанська Армія.
Отаман відмовився на пропозицію приєднати свої  загони до нової, більш чисельної УПА, – не стільки через «авторські права» на запозичену в нього назву, як  через політичні розбіжності. Бандерівці вважали, що керівництво повинна здійснювати ОУН(б), а Бульба-Боровець – уряд  УНР в екзилі. Після безрезультатних переговорів, останній  перезвав своє військо на Українську Народно-революційною Армію.  Невдовзі Поліська Січ була розгромлена,  чимало її бійці таки перейшли до бандерівської УПА, а  їх отаман потрапив до концтабору. Найвищим за посадою в УПА був Головний командир. У різні часи Повстанську армію очолювали: Дмитро Клячківський (1943), Роман Шухевич (1943–1950), Василь Кук (1950–1954).

Легенди про Нюрнберг
Один з розповсюджуваних радянсько-російською пропагандою міфів нібито Нюрнберзький трибунал засудив учасників УПА як колабораціоністів і посібників нацистської Німеччини.  Насправді ж, ні Бандера, ні Шухевич персонально, ані ОУН чи УПА, як організації, не були засуджені Міжнародним трибуналом у Нюрнбергзі.  У матеріалах процесу обвинувального вироку щодо них немає. Причому російською мовою видано всього 7 з 42 томів, що відкрило простір для фантазій та цю тему, та замовчування невигідних москві питань. Натомість у Нюрнбергзі було визнано, що рух Бандери був спрямований на досягнення державності України.
Хибним стереотипом є й твердження, що діяльність УПА повністю пов’язана із Західною Україною. Повстанський рух в роки Другої світової війни мав загальноукраїнський характер. Національне підпілля діяло в усіх регіонах України – від Галичини до Донеччини. Більше того, загони УПА існували навіть на Кубані, що історично належала до етнічних українських територій.
Активно діяло оунівське підпілля на Сході України. Дніпропетровськ був для ОУН ключовим пунктом. «Якщо брати Південь України, то Дніпропетровськ за кількістю членів і за активністю діяльності був столицею ОУН. Саме дніпропетровська обласна організація була найпотужнішою на Півдні», – відзначав дослідник Юрій Щур.
ЇЇ крайовим керівником був Василь Кук, в майбутньому – останній головнокомандувач УПА. Він приїхав до Дніпропетровська навесні 1942 р. і залишався до кінця німецької окупації. Підпілля під проводом В. Кука створило повноцінну інфраструктуру – десятки конспіративних квартир, кілька типографій, які друкували листівки й газети, систему виготовлення фальшивих документів тощо. Організація мала своїх членів та симпатиків в окупаційній адміністрації та каральних органах, що дозволяло уникати арештів, організовувати втечі заарештованих. Підпільна розвідка збирала інформацію про роботу СД та гестапо, проводила операції з ліквідації колаборантів і зрадників. Крім Дніпропетровщини, діяльність  Південного крайового проводу ОУН поширювалась на території Кіровоградської, Херсонської, Одеської, Миколаївської, Запорізької, Сталінської та Ворошиловградської областей.

За інформацією історика Дмитра Куделі, загальна чисельність учасників націоналістичного підпілля в області оцінювалася органами НКДБ у понад 800 осіб, ОУН визначало кількість своїх активних прихильників на Дніпропетровщині у 5000. Навіть якщо істина, як завжди, знаходиться десь посередині, йдеться про досить масовий рух.

УПА на берегах Дніпра
Спочатку, серед них переважали галичани, поступово долучалось все більше місцевих. Серед них була молодь яку через вік не мобілізували в Червону армію, і старші люди, в тому числі ветерани визвольних змагань 1917-21 рр., яким пощастило вберегтись від репресій. Здебільшого – українці, були й росіяни, татари та ін.  Національних проблем в  організації не було жодних. Були випадки, коли учасники націоналістичного підпілля переховували євреїв  від нацистських катів. Наприклад, провідник ОУН Нікопільщини Федір Вовк, разом з дружиною Єлизаветою Шкандель та її подругою Марією Мізіною за порятунок єврейської родини визнані Праведниками народів світу. Всі троє – члени Нікопольського осередку ОУН(б).
Крім Дніпропетровська найбільш розгалужена мережа ОУН включала Кривий Ріг, Нікополь, Новомосковськ і наше місто. У роки війни в Кам’янському і в навколишніх селах – Карнаухівці, Тритузному, Романковому, Аулах, Криничках – існували підпільні організації ОУН, до яких входили як пересічні мешканці, так і представники окупаційних органів влади, наприклад,  кам’янський бургомістр А. Самойленко. Про це свідчать матеріали НКВС, які проводили зачистки області після звільнення, спогади учасників радянського підпілля на чолі з секретарем підпільного міськкому партії Казимиром Ляудісом.
Обласну управу на чолі із професором П.Олійниченком було створено у Дніпропетровську наприкінці серпня 1941 року на зборах місцевої інтелігенції. Головував на зібранні  представник похідної групи ОУН(б) Василь Регей. Управа замовила печатку з тризубом і написом «Українська держава», але  через кілька місяців німці її вилучили.
Криворізьку управу очолював Сергій Шерстюк, який одночасно керував місцевим проводом ОУН. В Нікополі націоналісти активно діяли в освітній сфері. Загальна настанова була така – використовувати усі можливості для пропаганди  своїх ідей, в тому числі легальні механізми пропаганди й агітації.  Зокрема, такі організації, як «Просвіта», українські театри, автокефальна церква, газети.  Це стосується й міської газети «Кам’янські вісті», що деякий час виходила під знаком тризуба на першій шпальті. Редактор Іван Куменко підтримував постійні контакти  з націоналістами, старався наповнювати газету патріотичними матеріалами про історію, мову, культуру України.
Крім пропаганди, проводились акції саботажу, протидії діяльності окупаційної влади, зокрема, щодо вивезення остарбайтерів в Німеччину. Існували у підпіллі й боївки, які вдавалися до диверсій і акцій помсти. Вбивали переважно колаборантів, і дуже рідко – самих німців, бо у відплату нацисти масово страчували заручників з числа мирних громадян.
Влітку 1943-го, коли скорий відхід німців став очевидним,  в різних регіонах України розпочалось формування груп підпільників для відправки їх в УПА. Один з транзитних пунктів переправлення новобранців до повстанської армії було створено в П’ятихатках. Не всі маршрути вели  на Захід. Передбачалось формування з окремих  груп підпільників двох великих військових з’єднань УПА – «Донбас» і «Холодний Яр». На базі останнього, спираючись на живу пам’ять населення про Холодноярську республіку, сподівались організувати масштабне повстання.
Із Кам’янського у вересні 1943 р. для з’єднання з УПА вийшла група, у складі якої перебували провідник Верхньодніпровського району Григорій Воловик, Микола Страшко, кілька підпільників з Лівого берега на чолі з радянським офіцером, втікачем з полону. В дорозі вони об’єднались ще  з двома командами. Однією з них була група підпільників з Карнаухівки і Тритузного під керівництвом Володимира Крамаренка, псевдо Анатолій Буряк, та Володимира Ропацького  (Микола Діброва). Чисельність групи зросла до сорока осіб. Їм вдалось перейти на територію Кіровоградщини, але подальшому просуванню на Захід завадили підозри про присутність у групі радянського агента. Група розпалася. Дехто самостійно продовжив похід до частин УПА,  більшість повернула назад.
Після повернення радянської влади більшість учасників підпілля ОУН у Східній Україні були досить швидко викриті та арештовані органами держбезпеки. На Дніпропетровщині за причетність до націоналістичного руху у повоєнні роки було репресовано близько 500 осіб. Частина підпільників потрапила під мобілізацію в радянську армію, що допомогло їм легалізуватись.  Багатьох пізніше викрили й відправляли до таборів, іншим пощастило  більше. Так, кам’янчанина Ореста Корсовецкого, котрий під час окупації  співробітничав і з комсомольською підпільною організацією, і з націоналістами, після визволення міста призвали до радянської армії. Воював хлопець відважно, мав нагороди. Після демобілізації вступив до інституту, вивчився на філолога. Викладав, займався літературною творчістю, видав кілька книжок  поезій, в тому числі, про війну. Проблем з законом не мав, помер у 2000 р. в Криму.
Не зважаючи на те, що більша частина мережі ОУН на Східній Україні протягом кількох років була практично повністю знищена, Головнокомандувач УПА Роман Шухевич, усвідомлюючи стратегічну важливість східних українських земель для відновлення незалежності України, у 1948 р. заявляв: «На Сході України – місце нашої роботи». Незадовго до загибелі він навіть розглядав можливість перебазування основних сил ОУН на східну Україну. Було розроблено план під кодовою назвою «Орлик», що передбачав розширення впливу ОУН на центральні, південні та східні області України. Мета полягала у відновленні організаційної мережі та кадрового резерву ОУН, розгортанні там пропагандистської та розвідувальної роботи. Для цього оунівці намагалися збирати на місцях та аналізувати інформацію про умови життя, роботу, настрої місцевих жителів, їхнє ставлення до влади та бандерівського руху.

Безсилля ворожої пропаганди
Навідувались  оунівські розвідники і до Дніпродзержинська. Інтерес зрозумілий, враховуючи наявність у місті потужного промислового комплексу, включаючи новозбудований ПХЗ, де виготовляли сировину для перших радянських ядерних бомб. Про це свідчить документ, що зберігається в центральному архіві СБУ, це донесення підпільника УПА на псевдо Степ про промисловість м. Дніпродзержинська, від 31 грудня 1949 р.
Крім розповіді, досить наївної, про міські підприємства та їх продукцію, на кшталт: «є військовий завод, засекречений. Працюють там самі каторжники, ув’язнені на 25 років. Що цей завод продукує – невідомо…», – Степ інформує центр про настрої місцевих робітників, їх ставлення до УПА.  Ця інформація показує те, що не зважаючи на масовану пропаганду,  прищепити жителям нашого регіону сліпу ненависть до западенців і бандерівців, глуху ворожість до їх боротьби, владі не вдалося. «Коли партійні говорять про «бандерів», вони стараються змалювати їх як бандитів, які кожного радянського громадянина вбивають, мучать і т. п. Загально про бандерівців знають всі, а мало є таких, хто б знали дійсну правду, – пише Степ.
…Українці із східних областей живуть з українцями із заходу дружньо. Дуже часто запитують, хто це такі бандерівці, за що вони борються і т.п. Деякі із східняків дивуються, що «бандери» відважилися виступити проти радянської влади, яка розбила таку сильну Німеччину. Найбільше інтересує східняків, де повстанці беруть харчі, зброю, мундири. Одні висловлюються, що повстанцям мусить помагати Америка»…
Як ми знаємо, США таки допомагають українцям, котрі борються проти  московських загарбників. Це надихає вірою в Перемогу. Шкода тільки, що допомоги довелось чекати довгенько – вісім десятиріч…